Рим, початок буремних 80-х. Письменниця Голіарда Сап'єнца на межі: її масштабну працю ігнорує консервативна літературна еліта, а за крадіжку прикрас вона потрапляє за ґрати. Серед жінок, позбавлених голосу, народжується дивна свобода — дружба, яка стає точкою відліку нового життя.
Саме з цієї історичної та емоційної території стартує фільм «Вихід» італійського режисера Маріо Мартоне. Стрічку представили в основному конкурсі Каннського кінофестивалю 2025 року, а її серцем стали образи, які втілили Валерія Голіно та Матильда Де Анджеліс. Ми поговорили з ними про те, як грати жінок, які відмовляються бути зручними.
Як вам вдалося створити таку хімію між вашими героїнями?
Валерія: Мені подобається це запитання. Просто дивилися одна на одну. Моя дуже відома гетеросексуальність вперше дала збій. Я вперше в житті задумалась.
Матильда: А моя не така вже й знаменита гетеросексуальність.
Валерія: Маріо постійно був поруч, розмовляв із нами. Іноді він навіть сердився. Ми ніколи не змінювали сценарій — він був дуже добре написаний. Обоє сценаристів мають талант до слова, а за ними стояла Голіарда (фільм знято за мотивами книг Голіарди Сап'єнци — прим. ред.).
Під цією ефемерною стрічкою ховався потужний текст із багатьма сенсами. Здавалося, все легко — але насправді було непросто. Хоча Маріо дозволяв нам і трохи імпровізувати.
Ви вирішили сфокусуватись на взаєминах між жінками, а не на політичній складовій або активізмі?
М.: Так, усе політичне залишилося на тлі. Головне було — не зробити це історією про ідеї, а залишити її історією про стосунки. Це насамперед фільм про дружбу, про таємну мову між жінками, про те, як вони інтуїтивно відчувають одна одну. Політичний контекст там є, але він — як музика на фоні.
Тобто сценарій не писали лише на основі однієї книжки?
В.: Ні, він базується на двох книжках: «Університет Ребіббії» (Ребіббія — це жіноча в’язниця), а також «Упевненість у сумніві» — чудова, як на мене, назва.
Коли ви вперше відкрили для себе Голіарду?
В.: Багато років тому, коли мені було 18. Ми бачилися кілька місяців — вона була моїм коучем. Я працювала з Франческо Мазеллі, її колишнім чоловіком, і мені треба було позбутися мого неаполітанського акценту. Уявіть: вона з Катанії, ще південніше — а мені треба було грати римлянку.
Це було до її ув’язнення чи після?
В.: Я зустріла її в 1985 році, після її ув'язнення. Тобто я познайомилася з нею вже після тих подій, які зображені у фільмі.
Згодом я прочитала «Мистецтво радості» (книга Голіарди Сапʼєнци — прим. ред.) і працювала над серіалом 4 роки. Щойно завершили серіал у травні — повезли його в Канни. А вже у червні почали зйомки фільму.
Ви знали тоді про її неопублікований роман?
В.: Той неопублікований роман зрештою вийшов друком в Італії у 2008 році.
Я знала, що вона щось пише, але особливо не цікавилася — мені було 18. Натомість вона дуже цікавилася мною, постійно розпитувала: «Ти ж наполовину гречанка, наполовину італійка». Зараз думаю: якби я знала, ким вона була насправді. Але тоді просто думала: яка чудова пані, і як багато курить — як я зараз.
Мені дуже сподобались сцени, де ви просто разом курите, п'єте, розмовляєте. Таке рідко показують у фільмах про жінок. Як ви їх обговорювали?
М.: Я обожнюю ці сцени. Вони були складними у грі, але ми страшенно кайфували. Навіть зараз це ніби фільм у фільмі — постійно згадуємо той чи інший день.
Героїні спілкуються так, ніби їхня розмова вже давно триває — ще до того, як глядачі долучилися. Ми чуємо лише уривки, і це дає відчуття справжнього життя. Це як підслухати шматочок розмови в барі: не все вловлюєш, але емоцію — точно.
В.: Коли вперше подивилися фільм, ми сказали: «Що тут відбувається?»
М.: Про що ми взагалі говоримо? Хто такий Альберт?
В.: Я люблю Альберта.
М.: Альберт — мій водій.
В.: Всі чоловіки у фільмі чарівні. Я думаю, Голіарда дуже любила чоловіків. Вона була феміністкою, але не радикальною. І це мені в ній подобається.
В «Мистецтві радості» головна героїня — поза межами сексуальної ідентичності, могла кохати хоч дерево. Найглибші її почуття пов’язані саме з чоловіком, з «антикварним» чоловіком, якого вона любить.
Вона не має тієї зневаги, яка часто зустрічається у феміністичному дискурсі, де багато гніву та протесту. Вона не була проти когось — вона була за жінок.
Мені здається, ця історія — спільна для всіх жінок. Адже таку жіночу дружбу не так вже й часто бачиш на екрані.
В.: Іноді вони просто сидять і нічого не роблять. Зазвичай так поводяться чоловіки — мовчать, не говорять.
М.: І просто блукають у своїх думках.
Ви граєте реальну людину. Чи відчували відповідальність?
В.: До речі, Матильда також грає реальну людину — Роберту, про яку Голіарда писала. Я думала про це, хоча ми в самому кіно про це не говоримо. Наш фільм — це момент щастя в їхньому житті. Інтимного, глибокого щастя, навіть якщо Голіарда без грошей, щойно з в'язниці.
Справжня Роберта померла від передозування через кілька років після подій. Вони були дуже близькими подругами, і Голіарда залишалася з нею до кінця.
Якби ви могли зараз зустріти Голіарду, що б запитали?
В.: Ти мене любиш? Ти все ще мене любиш? Тобі радісно, що нарешті тебе побачили? Я б запитала про щось особисте, про нас.
Повернімося до критики сцени в душі — мовляв, це приклад чоловічого погляду.
В.: Це інтимна сцена між трьома жінками. Вони просто приймають душ. Що значить «нефункціональна» (сцена — прим. ред.)? А випити віскі функціонально? Це троє жінок, які миються разом — це відповідає їхньому бажанню бути поруч. Чому тіло жінки — проблема? Якби режисеркою була жінка, це не викликало б критики?
М.: Ніхто б і не заїкнувся.
В.: Ця сцена абсолютна прозора. В ній немає нічого вуаєристського. Це жінка певного віку сидить оголена. І це має сенс — це заява: «Ось я курю. Заходь. Ходімо в душ». Насправді сцена про те, щоб бути разом.
Валеріє, як більш досвідчена акторка які поради ви давали Матильді?
В.: Поради — не моя сильна сторона. Я можу годинами говорити, але щойно хтось запитує — я така: «О боже».
М.: Це правда. Вона ніколи не приходить із позицією «Я маю тебе навчити». Але дуже щедра — якщо ти здатна щось у неї «вкрасти», вона дозволить.
В.: Я обожнюю красти й люблю, коли крадуть у мене.
А для цього персонажа ви щось «вкрали»?
В.: У Голіарди, адже знала її. Я не майстерно імітую — це не мій талант. Не намагалась копіювати, але хотіла її викликати, відчути. В мені жила памʼять про неї. Деякі рухи тіла, як користувалась руками, як сміялась — це не я, це вона. Я її в собі викликала, як тінь.
Наскільки Голіарда відома молодому поколінню в Італії?
М.: Її не знають насправді. Я читала «Мистецтво радості», але коли говорила: «Зніматимусь у фільмі про Голіарду Сапʼєнцу» — всі питали: «Хто це?». Вона досі не така знана, як мала б бути.
Чому ви вирішили прочитати цю книгу?
М.: Подруга порадила, сказала: «Ваша чутливість дуже схожа». І мала рацію — я відчула вібрацію, близькість.
Що ви винесли з цієї історії для себе?
М.: Не знаю. Можливо, зрозумію згодом. Не завжди розумію, що залишається.
В.: Ми справді хочемо підтримати цей фільм. Досвід був дуже теплий, особливо з Елоді — для неї це лише другий фільм. Вона зірка в Італії, попспівачка, тільки починає як акторка. Дуже розумна.
Чи є зв'язок між вашим серіалом та фільмом?
В.: Жодного навмисного. Маріо побачив серіал за 15 днів до початку зйомок — і був у шоці. Він почав уявляти фільм, а тут я вже в образі Голіарди... І він переніс цю розгубленість у фільм.
Серіал був про ваше життя?
В.: Ні, про вигадану героїню Модесту. Вона дуже погана дівчинка — Голіарда ангел порівняно з нею. Взагалі не приклад для наслідування. Саме тому я захотіла зробити серіал.
Звідки у фільмі речі з 80-х?
В.: Деякі справді належали їй. Уявляєш? Анджело приніс... Для мене це не костюми — це одяг.
М.: І це була її справжня квартира.
В.: Я вперше прийшла туди молодою дівчиною, а повернулася — як вона. Страшнувато. Її чоловік Анджело, йому тепер 80, досі там живе з новою супутницею. Вони ніколи не покидали дім — Голіарда завжди боялась його втратити.
Що каже її чоловік про фільм?
В.: Він у захваті. Каже: «Ти рухаєшся як вона. Стегнами, плечима. І смієшся як вона». Анджело казав, що іноді виглядало так, ніби кімнатою ходить привид.
М.: А, то це він мені розповідав про Роберту. Тепер розумію: вчора якийсь чоловік підійшов і сказав: «Я знав Роберту, пам’ятаю її, і ти рухаєшся як вона». Тепер розумію — це був Анджело Пеллегріно.