Після показів на «Санденсі» та перемоги Себастіана Стена за найкращу роль на «Берлінале», на кінофестивалі в Карлових Варах показали фільм «Інша людина». Це стрічка студії А24 та американського режисера Аарона Шімберга.
Фільм розповідає про Едварда — актора, хворого на нейрофіброматоз. Ця хвороба обмежує його буденне життя (м’яко кажучи), як би він не намагався вписатись у суспільство. Одного дня йому пропонують пройти експериментальну процедуру, яка перетворює його на красунчика у виконанні Себастіана Стена.
Щасливе життя в переродженому тілі триває недовго. Як тільки на горизонті з'являється Освальд — неймовірно харизматичний чоловік з ідентичним захворюванням, — Едвард усвідомлює, що його хвороба сидить глибоко всередині, а не ззовні. «Інша людина» — це гірка сатира й дуже особиста історія режисера Аарона Шімберга.
Ми зустрілися з Аароном на кінофестивалі в Карлових Варах та поговорили про його новий фільм, а ще:
- — як працювати з особистою травмою на екрані
- — чи можливо зрежисувати чужий сценарій
- — як говорити про інвалідність без драми
- — Адама Пірсона, актора з фільму Джонатана Ґлейзера «Глибоко під шкірою»
Ваше кіно — про зовнішність та інвалідність. Чому це важливо для вас?
Це особисте. Я народився з розщепленим піднебінням, і проти моєї волі це стало певною визначною рисою моєї особистості. Тож мої фільми є дуже особистими, бо насамперед виражають моє життя і те, як я навчився жити зі своєю обмеженістю. Точніше, досі вчусь.
Доволі важко робити кіно з такими персональними наративами. Але, зрештою, як там кажуть класики — «пиши про те, що знаєш»?
Кадр з фільму «Інша людина»
У вас є багато готових сценаріїв і лише три повнометражних фільми. Ви завжди хотіли бути саме режисером, а не сценаристом?
Загалом так, я завжди мріяв стати режисером, але більшу частину свого життя не мав можливостей оживити власні сценарії. Тож роками я просто писав і писав, і у певному сенсі режисура і сценаристика стали для мене одним цілим.
А ви могли б екранізувати сценарій, не написаний вами?
Я навряд чи колись віддам цьому перевагу. Я якнайкраще знаю, як зробити фільм за власним сценарієм, бо просто розумію себе і пишу з себе. З чужим сценарієм, гадаю, треба приймати серйозні рішення, мати якусь відповідальність перед автором.
Я не уявляю, що такого я можу запропонувати як режисер, так само як і інший навряд чи може запропонувати глибше розуміння мого сценарію — і мене загалом. Мені особисто не хочеться, щоб хтось торкався мого сценарію.
Найцікавіший патерн, який є у ваших двох останніх фільмах, — зв’язок героїв зі сценою та перформансом. Це виходить інстинктивно?
Гадаю, що так, це супервипадково. Я навіть не знаю, чи мені безпосередньо цікава тема перформансу, але переконаний, що це чудовий спосіб приміряти на себе різні ідентичності.
Крім того, тема інвалідності дуже обмежена сумними наративами та певними жанрами. В основному це жалісні фільми про людей, які долають свою інвалідність. Причому це не тільки кіно. Такий патерн засів глибоко в мистецтві — наприклад, ми маємо романи «Привид опери» або «Собор Паризької Богоматері», з яких потім зробили кілька дивних екранізацій. А з іншого боку є лиходії зі шрамами на пів обличчя, що вбивають людей та є радикально негативними персонажами, яких ми часто бачимо у фільмах Marvel.
Тому сцена та комедійний тон для мене є спробою розповісти не тільки особисте, але й обійти ці упередження про інвалідність. Бо уявлення людей на цю тему багато в чому походять саме з кіно.
Кадр з фільму «Інша людина»
Те, що ви кажете, — дуже цікаво, бо коли я дивилася фільм, думала, наскільки ця тема перформативності гарно відображає наше суспільство. Інколи люди грають, щоби бути толерантними, а інколи — щоби вписати свою інвалідність у суспільство.
Згоден, я думаю, що одна з тем цього фільму — про те, як визначити себе на цій сцені суспільства. Наскільки на твоє самовизначення впливає те, що інші люди сприймають негативно. Це виснажливо — жити в такому тілі та адаптуватись до суспільства. Якщо люди бачать, що я disabled, і вони дають мені зрозуміти це, чи можна залишитись у здоровому глузді та мати самоповагу? А якщо ти віриш у це, ти наївний? Неправий? Чи насправді всі інші мають рацію, а ти помиляєшся? Або всі помиляються, а ти маєш рацію? Чи, навпаки, всі просто не праві й до біса це життя?
Ці теми важливі для мене, бо я дуже залежу від думки інших і маю чимало соціальної тривоги. Я живу в страху перед тим, як мене оцінюють люди.
Думаю, це наша спільна ментальна інвалідність.
Так. Я думаю, це те, що робить фільм більш інклюзивним для будь-кого.
Бекстейдж фільму «Інша людина». Джерело: digi24.ro
Я хотіла поговорити про акторів, зокрема про Адама Пірсона, з яким ви працюєте не вперше. Як ви познайомились?
Я познайомився з ним, коли писав свій останній фільм «Ланцюги для життя». Я вигадав персонажа, хворого на нейрофіброматоз і з британським акцентом. Я взагалі не думав, як знайду такого актора.
А потім я побачив «Глибоко під шкірою» Джонатана Ґлейзера — його герой так само мав нейрофіброматоз і британський акцент. І я подумав: цікаво, чи захоче він зніматися в моєму фільмі? Хоча я навіть не знав, чи вміє він грати. Пірсон чудовий у Ґлейзера, але ж фільм був наполовину імпровізований.
Тож я звернувся до нього, як закінчив писати сценарій. Ми поговорили, йому сподобалась ідея, і він погодився. Хоча я все ще не знав, чи здатен він зіграти це, я працював раніше з багатьма непрофесійними акторами й тому довіряв йому.
Також у Ґлейзера він грає жертву, яку схопила хижачка. Це доволі сувора роль з обмеженим акторським потенціалом. Як тільки Пірсон зʼявився в кадрі у вашому фільмі, я зловила себе на думці, що він грає себе.
Так, абсолютно. У Ґлейзера був дуже тонкий перформанс, тому я хотів показати іншу, реальну сторону Адама. Можливо, я доводжу це до крайнощів у «Іншій людині», але з усіх персонажів, яких він колись грав у фільмах, у моєму Пірсон найближчий до самого себе. Взагалі він був одним із джерел натхнення для цього фільму. Неможливо не захоплюватись його харизмою, Адам максимальний екстраверт. Як тільки він зʼявляється на майданчику — вся увага прикута до нього, він наче приносить вечірку з собою.
А я ніколи не був таким, і, чесно, навіть трохи заздрю йому. Чи я можу бути таким взагалі? Змінити свою особистість? Тому так, ці відчуття, можливо, й народили ідею фільму.
А з іншого боку головну роль грає Себастіан Стен, і це досить іронічно. В «Іншій людині» він перетворюється на людину з інвалідністю завдяки гриму, але в реальному житті Стен — голлівудський секс-символ. Як він впорався з цією роллю? Важко було з ним працювати?
Ні, з ним було офігенно, і мені дуже пощастило набратися сміливості запропонувати йому цю роль.
Як тільки він прочитав сценарій, він одразу погодився, але я прийняв це трохи скептично. Бо зазвичай такі великі актори читають сценарії, а потім тягнуть роками, бо вони суперовербукд. З Себастіаном все було по-іншому. Він одразу ж подзвонив мені зі словами: «Я хочу зняти цей фільм прямо зараз». Ми почали зйомки протягом кількох місяців після цього дзвінка.
Як вважаєте, що йому так сподобалось у вашому сценарії?
Гадаю, в Едварді було щось таке, що він міг би дослідити про себе. Те, чого йому не доводилось бачити в інших ролях, які він отримує.
На початку наших перших зустрічей ми гуляли Нью-Йорком, і я бачив, як перехожі шаленіли — постійно фотографували його, розглядали з кожного кута. Це круто, він суперзірка, але з іншого боку є, наприклад, Адам або навіть я, і на нас теж витріщаються на вулицях.
Тож у цьому сенсі ми зловили якийсь звʼязок — бути суспільною власністю під постійним наглядом. Це і є мій головний герой.
Адам Пірсон і Себастіан Стен на фестивалі Sundance. Джерело: ew.com
Взагалі цікаво спостерігати за останніми ролями Себастіана. Наприклад, я дивилась у Каннах фільм «Учень» Алі Аббасі, де він грає Дональда Трампа. Теж із важким гримом і доволі незвичним амплуа.
Я думаю, що він, у певному сенсі, намагається перевигадати свою ідентичність із цими останніми фільмами. І якщо мій фільм допоміг йому це зробити — я суперрадий.
Сьогодні суспільство стає все більш інклюзивним, а на екранах зʼявляється все більше адекватних фільмів про інвалідність і людей з інвалідністю, які виконують ці ролі. Але ваш фільм зайшов ще далі — він показує, що людина може залишитися огидною собі, навіть якщо змінить своє обличчя. Реально було б розповісти таку історію років так 20 тому?
Я вважаю, що цей фільм можна було зняти 20 років тому. Але чи надали б мені на це гроші? Ні.
Не тому, що суспільство було менш прогресивним, а тому, що неможливо було втілити в життя настільки особисті сценарії. Ця культура етики, хоч і насичена певним лицемірством в індустрії сьогодні, все одно дозволяє просувати свою правду — і так вносити різноманіття в кінематограф. А також вона відкриває двері людям з інвалідністю, які хочуть у режисуру.
До сьогодні ми мали лише кілька документальних фільмів, знятих людьми з інвалідністю. Але в кіно все ще мало людей з деформаціями — наприклад, обличчя. Індустрія досі перенасичена красивими людьми.