«У нас було 2 пакети трави, 75 пігулок мескаліну, пʼять листків з марками…» Це цитата з книги «Страх та огида в Лас-Вегасі», автором якої є Гантер Стоктон Томпсон. Чия особистість навіть відоміша, ніж його тексти.
Він балотувався в шерифи, дружив з Джонні Деппом та критикував президентів США. І це все про гонзо-журналістику. Що це таке? Давай розбиратися.
Розділ для контексту
Америка кінця 60-х і початку 70-х — момент соціальних трансформацій, коли тогочасні ідеали зазнали краху. Війна у В'єтнамі розколола націю, рух хіпі вичерпав свій потенціал. А на зміну ідеалізму прийшли розчарування та прагматизм. В атмосфері кризи ідентичності й втрати орієнтирів традиційна журналістика не вивозила.
Як наслідок — зʼявився новий журналізм. Відкидаючи суху констатацію фактів, письменники звернулись до прийомів художньої літератури: діалоги, описи, монологи. Журналісти створювали ефект присутності й занурювали читачів усередину події. Субʼєктивність перестала бути табу.
Автори нової хвилі не хотіли просто інформувати. Для них було важливе емоційне залучення читачів. Авторський голос, особиста інтерпретація, емоційне забарвлення. Сторітелінг відображав складну та мінливу дійсність.
Засновником жанру вважають Тома Вулфа. Епатажний денді, що завжди зʼявлявся на публіці у своєму фірмовому білому костюмі. Він уклав антологію «Новий журналізм», хоч назва йому не подобалась. До цієї збірки увійшло есе, де журналіст сформулював чотири основні особливості стилю:
- — побудова сюжету через конкретні сцени
- — використання реалістичних діалогів
- — оповідь з точки зору персонажів
- — увага до деталей повсякденного життя
Гантер Томпсон і Том Вулф. Джерело: theguardian.com
Письменники експериментували з формою та прийомами, виходячи за межі традиційних жанрів. Поєднували інтерв'ю з репортажем, психологічний нарис — з детективним розслідуванням. Вони бавились зі звукописом і шрифтами, намагаючись передати емоції. Використовували різні позначення голосу, сленгу та діалекту. Вигадували нову пунктуацію та писали довгі речення.
«Минулого місяця я ходив на концерт «Бітлз»... І я чув, як 20 тисяч дівчат разом кричали “Бітлз”... а я не чув, що вони кричали... Але ти й не мусиш... Вони кричали: Я! Я! Я! Я! Я — це Я!... Це крик его, і це крик цього мітингу! Я! Я! Я! Я!... І саме тому починаються війни... его... тому що багато людей хочуть кричати: “Зверніть увагу на Мене”... Так, ви граєте в їхню гру...»
«Електричний кислотний тест Кул-Ейду», Том Вулф
Особливе місце в історії нового журналізму займає Трумен Капоте. Його книга «З холодним серцем» розповідає про реальний злочин — жорстоке вбивство родини в Канзасі. Письменник розпочав роботу над текстом одразу після трагедії та працював над ним 6 років.
Він особисто спілкувався зі свідками, сусідами, поліціянтами та знайомими жертв. Записав близько 8 тис. сторінок заміток. Також письменник їздив до вʼязниці на інтервʼю з вбивцями. Він слідкував за судовим процесом і завершив книгу лише після страти злочинців.
Капоте не писав текст паралельно зі слуханнями, а працював уже постфактум, аналізуючи зібраний матеріал. Його книга стала «нон-фікшн романом» — документальною історією, що читається як художній твір.
Тут зʼявляється герой цього тексту — Гантер Томпсон
На тлі інших авторів нового журналізму особливо радикально виглядали тексти Гантера Томпсона:
#1. Автор на першому місці: не ховає своєї особистості, емоцій та упереджень. Навпаки — виносить їх на перший план, роблячи частиною розповіді. Обʼєктивності немає, проте максималізується відвертість і чесність.
#2. Повна відсутність дистанції: не просто спостерігає за подіями, а активно в них занурюється, стаючи безпосереднім учасником. Він не боїться впливати на хід подій, руйнуючи правило «журналіст — об'єкт».
#3. Зухвалий та іронічний стиль: це мікс провокації, чорного гумору та сарказму. Автор зневажає цензуру та редакційні норми. Використовує лексику, сленг, жаргон. Іноді навіть беззмістовно, для приколу.
#4. Потік свідомості: структура текстів імітує спонтанні думки. Несподівані асоціації, ліричні відступи та вигуки. Журналіст подає інформацію непослідовно, без привʼязки до хронології.
«На відміну від більшості інших у ложі преси, я був тут не для того, щоб писати. А лише для того, щоб вивчити занепадницьку і розпусну природу самої події».
«Дербі в Кентуккі. Занепад і розпуста», Гантер Томпсон
Гонзо розвивається паралельно з новим журналізмом. Різниця між двома стилями полягає не лише в ступені субʼєктивності, але й у фокусі уваги. «Нові журналісти» використовують літературні прийоми, щоб розповідати про різні теми — від політики до культури. Гантер Томпсон же натомість зосередився на звичайному житті — такому, яким воно є.
Журналіст обирав темою своїх матеріалів те, що шарив і любив: спорт і політика. Його тексти віддзеркалювали розчарування, бунт і пошук нових цінностей. Томпсон став голосом покоління, що зневірилося в ідеалах, шукаючи правду в хаосі та безумстві нового світу.
«Дивні спогади тієї нервової ночі в Лас-Вегасі… 5 років потому? Шість? Здається, що це було ціле життя, або принаймні Ціла Епоха — такий пік, який уже ніколи не повториться. Сан-Франциско середини 60-х був особливим часом і місцем, частиною якого я був. Можливо, це щось означало. А можливо, й ні, у довгостроковій перспективі… Але жодні слова, жодне поєднання звуків, музики чи спогадів не здатні передати те відчуття — що ти був там, жив у цьому куточку часу і світу. Що б це не означало…
Божевілля вирувало в будь-якому напрямку, у будь-яку годину. Іскри можна було викресати де завгодно. Було фантастичне, майже вселенське відчуття, що все, що ми робимо, правильно, що ми перемагаємо.
І це, як мені здається, було рушійною силою — відчуття неминучої перемоги над силами Старого і Злого. Не в жорстокому чи військовому сенсі — нам цього не потрібно було. Наша енергія просто переважала. Ми мали весь імпульс, ми їхали на гребені високої й прекрасної хвилі…
А тепер, менш ніж за 5 років потому, ти можеш піднятися на крутий пагорб у Лас-Вегасі, подивитися на захід — і якщо в тебе правильний зір, ти майже побачиш відмітку припливу. Те місце, де хвиля зрештою зламалася і відкотилася назад».
«Страх та огида в Лас-Вегасі», Гантер Томпсон
Too weird to live, too rare to die
В юності Томпсон мав проблеми з законом. У 18 років його засудили за співучасть у крадіжці, через що він не зміг вступити до універу. В пошуках альтернативи мобілізувався до армії, де почав кар’єру спортивного журналіста.
Під час звільнення з армії командування писало, що Томпсон хоч і талановитий, але не дотримується правил. А своєю бунтарською поведінкою погано впливає на інших.
Після служби Томпсон працював у маловідомих газетах і покращував скіли письма. Він переписував на друкарській машинці романи Фіцджеральда і Гемінґвея, щоб зрозуміти ритм і стиль авторів.
Йому запропонували посаду в Пуерто-Рико, де він написав роман «Ромовий щоденник». У ньому Томпсон описав життя молодого журналіста на Карибах — п’янки, бійки, любовні пригоди та постійний пошук себе. Це мікс автобіографії та художньої вигадки, який пізніше стане його стилем. Текст не публікували майже 40 років.
«Я не пишався тим, чого навчився, але ніколи не сумнівався, що це варто знати».
«Ромовий щоденник», Гантер Томпсон
Тематика його матеріалів розширювалася. Томпсон почав додавати до своїх текстів особисту позицію, провокацію та гостроту. Першим значним успіхом стала книга «Ангели пекла» — репортаж про рік життя всередині байкерської банди Hells Angels.
Томпсон не просто спостерігав за байкерами. Він буквально жив їхнім життям. Це був небезпечний досвід. Багато неприхованого насилля, нон-стоп вживання речовин і тяжкі злочини. Він писав детально, без прикрас, про їхній побут, описуючи жорстокість, цинізм та повну зневагу до законів.
В книзі були приголомшливі сцени групового насильства, розповіді про торгівлю наркотиками та зброєю. Під завершення роботи над текстом байкери жорстоко побили Томпсона до півсмерті. Вони вважали, що він хоче хайпанути на їхній історії.
Проте матеріал став популярним саме завдяки глибокому погляду зсередини. Тогочасна журналістика просто не знала такої відвертості.
«Насильство завжди було на відстані одного удару серця».
«Ангели пекла», Гантер Томпсон
Чисте гонзо
Справжній резонанс викликала стаття «Дербі в Кентуккі. Занепад і розпуста». Томпсон мав висвітлити престижні скачки для спортивного журналу. Але замість цього написав розгромний памфлет про занепад американської мрії. Редакція відмовилася публікувати текст у такому вигляді.
Замість описувати забіги та коней, він занурився в натовп глядачів. Журналіст вештався між пʼяними багатіями в дорогих костюмах, спостерігав за їхньою показною розпустою та жадібністю.
Томпсон описував, як заможні білі чоловіки напивалися до нестями, робили безглузді ставки та блювали на дорогі черевики. Престижна спортивна подія перетворилася на карикатуру американського істеблішменту.
«Повний хаос, не видно ні перегонів, ні навіть траси... всім байдуже. Величезні черги біля вікон ставок на вулиці, а потім божевільний потік за випивкою».
Томпсон відправив матеріал в інший, контркультурний журнал. Там оцінили панківський стиль, і 1970 року текст вийшов друком. Він одразу став культовим (і автор, і текст). Так народилася гонзо-журналістика.
Термін «гонзо» вперше використав редактор Білл Кардозо в 1970 році, коли описував згаданий текст про дербі. Він назвав статтю «чистою гонзо-журналістикою».
Кардозо пояснював, що гонзо походить зі сленгу ірландців Південного Бостона: «останній, хто залишився на ногах після нічного пияцтва». Є також версія, що це спотворене канадсько-французьке слово gonzeaux, що перекладається як «сяйливий шлях», але ця теорія викликає сумніви.
Ще один варіант — натхнення піснею Gonzo 1960 року, яку виконав ритм-енд-блюзовий піаніст Джеймс Букер. У 2007 році в біографії Томпсона згадується, що саме ця пісня стала основою для терміна, хоча достеменно не відомо, чому саме вона. Хай там як, слово «гонзо» закріпилося за стилем письма Томпсона.
Не менш важливим, ніж сама назва, для культового образу гонзо став його впізнаваний візуальний стиль. Він пов'язаний з британським художником Ральфом Стедманом.
Стедман був не просто ілюстратором, але й креатором стилю. Він оформив обкладинки та зробив малюнки до матеріалів Томпсона: «Страх і огида в Лас-Вегасі», «Прокляття Гаваїв» тощо. Без стилю художника важко уявити бренд гонзо.
Символом став фірмовий «кулак гонзо» — графічне зображення стиснутого кулака в агресивному жесті, з двома великими пальцями та з кактусом пейот зверху.
Ти точно бачив(-ла) кадри з цього фільму
Після успіху «Дербі в Кентуккі» Гантера Томпсона запросили в журнал Rolling Stone. Там він отримав повну творчу свободу.
У 1971 році Rolling Stone відправив Томпсона в Лас-Вегас, щоб він висвітлив перегони Mint 400. Ця поїздка стала основою для культової книги «Страх та огида в Лас-Вегасі». Сюжет описує відрядження журналіста Рауля Дюка та його адвоката Доктора Гонзо. Проте ця подія стає лише приводом для занурення у світ наркотиків, алкоголю та різних форм гедонізму.
«Галюцинації — це досить погано. Але через деякий час ти вчишся справлятися з такими речами, як бачити свою мертву бабусю, що повзе по твоїй нозі з ножем у зубах. Більшість любителів кислоти можуть впоратися з такими речами. Але ніхто не може впоратися з іншим — з можливістю того, що будь-який фрік з $1.98 може зайти в “Цирк-Цирк” і раптово з'явитися в небі над центром Лас-Вегаса у дванадцять разів більшим за Бога, виючи все, що спадає йому на думку. Ні, це не найкраще місто для психоделічних наркотиків».
Подорож перетворюється на дослідження американського суспільства кінця 60-х років через призму героїв, що перебувають під впливом психотропів. Вони шукають американську мрію, але знаходять розчарування та огиду до реальності.
Спершу роман з’явився на сторінках журналу Rolling Stone, а згодом — вийшов окремою книгою. Він поєднав у собі чорний гумор, сатиру, галюцинації та їдку соціальну критику.
У 1998 році режисер Террі Гілліам екранізував роман. Джонні Депп у ролі Рауля Дюка та Бенісіо дель Торо в образі Доктора Гонзо повністю вжилися у своїх персонажів, передавши атмосферу наркотичного угару та екзистенційного безумства. Фільм став візуальним втіленням гонзо-журналістики з її психоделічною відвертістю.
А у 2011 році на екрани вийшла ще одна адаптація — «Ромовий щоденник» з тим же Деппом у головній ролі. Ця екранізація вийшла більш ліричною та романтичною, але зберегла стиль, притаманний Томпсону.
Депп не просто зіграв ролі Рауля Дюка і Пола Кемпа — він став справжнім другом та послідовником Томпсона, зрозумівши його зсередини. Депп навіть жив на ранчо Томпсона деякий час, готуючись до ролі в «Страху та огиді», вивчаючи вайб журналіста.
Актор неодноразово заявляв, що Томпсон змінив його життя й світогляд. Навчив його бути більш відвертим, безкомпромісним та вільним у творчості й житті.
Джонні Депп і Гантер Томпсон. Джерело: faroutmagazine.co.uk
Де журналістика, там і політика
Гантер Томпсон описував божевілля дійсності. І сам у нього занурювався, воюючи з владою. В 1970 році він балотувався на посаду шерифа округу Піткі, штат Колорадо, де розташоване містечко Аспен. Журналіст тут жив, писав, приймав гостей та влаштовував легендарні вечірки з речовинами та стріляниною по мішенях просто з ґанку.
Його кампанія відзначалася провокаціями. Він виступав за легалізацію наркотиків, заборону нерухомості для багатих, перетворення вулиць Аспена на галявини для пішоходів. Томпсон набрав 44% голосів, але в останній момент демократи й республіканці об'єднались проти нього.
Томпсон хейтив Річарда Ніксона, якого називав «балакучим дурнем». Пізніше він так само жорстко проходився по Бушу-молодшому, вважаючи його «дурнуватим дитячим президентом». І не лише його, і ще більш радикально.
Цей текст закінчився
Але з віком здоров'я Гантера Томпсона погіршилося. Він не хотів перетворюватися на старого немічного чоловіка. 20 лютого 2005 року він застрелився у своєму будинку, залишивши коротку записку під назвою «Футбольний сезон закінчився». В ній було лише кілька рядків:
«Більше ніяких ігор. Ніяких бомб. Ніяких прогулянок. Ніяких розваг. Ніякого плавання. 67. Це на 17 років більше, ніж 50. На 17 більше, ніж мені було потрібно або хотілося. Нудно. Я завжди такий стервозний. Ніяких розваг — ні для кого. 67. Ти стаєш жадібним. Прикинься старим. Боляче не буде».
Остання воля Томпсона була в стилі гонзо. Велика гармата, встановлена на 46-метровій вежі, вистрілила його прахом під музику Боба Ділана та феєрверки. Джонні Депп оплатив цю церемонію.
