У 2017 році світ літератури перевернула поява нового, свіжого голосу — 26-річна ірландка Саллі Руні випустила свій дебютний роман «Розмови з друзями». Те, що починалося як перша спроба молодої авторки, згодом переросло в культурну подію, яку критики назвуть «феноменом Саллі Руні».
Вивчаємо ДНК текстів та персонажів Саллі Руні до виходу її нової книги «Інтермеццо» (яка скоро з’явиться і в Україні). Про те, чому письменниця знає нас краще, ніж ми самі, — в колонці книжкової блогерки та авторки каналу How to book Дани Окоманюк.
Перша цифрова романістка
Саллі Руні, колишня чемпіонка Європи з дебатів, привнесла в літературу свою здатність точно формулювати думки, залишаючи лише найважливіше. За свою недовгу кар’єру вона пройшла шлях від письменниці-початківиці до справжньої культурної ікони, чиї книги не лише розходяться мільйонними тиражами, але й провокують гарячі дискусії про сутність сучасної літератури.
Літературні критики охрестили її «першою цифровою романісткою». Її роботи перекладені десятками мов (наприклад, «Видавництва Старого Лева» нещодавно оголосило, що візьметься за переклад її новинки «Інтермеццо»), а Netflix та BBC знімають серіали за книгами письменниці. Журнал Time включив її до списку 100 Next, визнаючи не лише літературний талант Руні, але й здатність формувати культурну динаміку.
Але, як часто буває, там, де до чогось є велика любов, і до ненависті недалеко. Опоненти закидають Руні надмірну простоту стилю (наче це недолік, а не свідомий вибір), повторюваність тем (ніби життя молодих людей не обертається навколо схожих проблем) та експлуатацію модних тенденцій (забуваючи, що найкраща література завжди була дзеркалом свого часу).
@symon3says they'll never make me hate u sally #literarytok #booktok #sallyrooney #fyp ♬ original sound - InncxBoss
Особливе роздратування викликає культ особистості, що сформувався навколо письменниці, — парадоксальне явище, враховуючи її власну відразу до публічності й маркетингової метушні. Кожен вихід її нової книги супроводжується справжньою медійною бурею, яка часом затьмарює сам текст — іронія, яку напевно оцінили б її персонажі, звиклі до парадоксів цифрової епохи.
Але, можливо, саме ця поляризація думок щодо Руні — найкраще свідчення того, що вона вловила щось істотне про наш час. Адже хіба не є розділення на табори «за» і «проти», гострі дискусії в соціальних мережах, змішування особистого і публічного типовими рисами нашої епохи? У цьому сенсі сама суперечка навколо творчості Руні стає метафорою тих явищ, про які вона пише.
Література — продукт свого часу (завжди)
Нещодавно, гортаючи книгу Італо Кальвіно від Everyman's Library, я натрапила на корисний інструмент — контекстуальну таблицю перед початком роману «Якщо подорожній одної зимової ночі». Це своєрідна мапа часу з трьома паралельними лініями: особиста хронологія автора, літературний контекст епохи та історичні події.
Така таблиця не просто допомагає краще зрозуміти твір, але й нагадує нам про фундаментальну істину: література завжди є продуктом свого часу та обставин. І як би нас не намагались переконати в тому, що література може бути аполітичною (spoiler alert: ні) і є лише результатом фантазії автора (ще один spoiler alert: ні), вона, на щастя чи на жаль, не може існувати поза контекстами, які призвели до її створення.
Таблиця з контекстами з книги If on a winter's night a traveller («Якщо подорожній одної зимової ночі»)
Це спостереження особливо гостро резонує, коли ми говоримо про феномен Саллі Руні. Надто просто відмахнутися від її творчості як від «модного тренду» чи «літератури буктока», але такий підхід ігнорує складні контексти нашої епохи. Ми живемо в час калейдоскопічних змін, де тікток формує культурні тренди швидше за традиційні медіа, де кожен ранок приносить нову кризу, а усталені норми розсипаються, мов картковий будинок. Від кар'єрних траєкторій до визначення стосунків — все перебуває в постійному процесі переосмислення. У такому світі потрібна й відповідна література.
Вся нестабільність світу в книгах Саллі Руні
Стиль Руні — мінімалістичний, прямий, часто з використанням елементів цифрової комунікації — також відображає сучасні патерни спілкування. Її проза резонує з поколінням, яке звикло до коротких повідомлень та імейлів, але все ще прагне глибокого емоційного зв'язку.
Тому, оцінюючи феномен Руні, важливо розуміти: як і кожен значущий письменник до неї, вона є продуктом і водночас хронікером свого часу. Як Ернест Гемінгвей писав про «втрачене покоління», відображаючи травматичний досвід Першої світової війни через свою лаконічну прозу, як Анаїс Нін досліджувала сексуальність та емансипацію через призму паризької інтелігенції, як Юкіо Мішіма писав про конфлікт між традиційними цінностями та модернізацією в післявоєнній Японії — так і Руні говорить про досвід свого покоління.
@abbysbooks ‘She has hated him all along for leaving her, he knows that, and he has hated her for telling him to go’ #booktok #bookrecommendations #bookrecs #sallyrooney #intermezzo #booksbooksbooks ♬ original sound - xavier
Її романи відображають реальність молодих людей, які намагаються знайти себе у світі, де все здається невизначеним. Від глобальної політичної нестабільності — до змін у самій природі романтичних стосунків в еру дейтинг-додатків (з усіма невпевненостями, які витікають з їхніх ситуейшншипів та гостингів). Руні досліджує, як її покоління навігує цими каламутними водами.
Герої Руні — освічені, політично свідомі, але часто розгублені молоді люди — є ідеальними представниками свого часу. Вони ходять до психотерапевтів, обговорюють фемінізм за кавою, борються з тривожністю, закохуються і розчаровуються, займаються сексом і сперечаються про марксизм, вагітніють, розмірковують про аборти, критикують капіталізм, але не можуть не отримувати від нього користь, дискутують про патріархат, працюють в літературних агенціях, пишуть вірші.
Руні пише про покоління, яке виросло з вірою в те, що світ можна змінити, але зіткнулося з реальністю, де навіть власне життя здається непідвладним контролю. Її герої балансують між цинізмом і надією, між політичною заангажованістю й особистим відчаєм, між бажанням змінити світ і необхідністю просто вижити в ньому. Нічого (чи, точніше, нікого) не нагадує?
@onepthilde I just love to overshare on the internet 🫶🏻 #normalpeople #marianneandconnell #normapeopleedit #normalpeoplehulu #sallyrooneybooks #sallyrooney #paulmescal #daisyedgarjones #connellwaldron #mariannesheridan #connellandmarianne ♬ original sound - Pete
Саллі Руні — голос покоління? І так, і ні
Отже, чи можемо ми назвати Руні голосом покоління? І що взагалі означає бути цим міфічним голосом?
Усвідомлення поколіннєвої приналежності як особливого феномена групової самосвідомості народилося з попелу Першої світової війни. У наступні 20 років література наповнилася голосами тих, хто увійшов у доросле життя під гуркіт гармат — вони розповідали історії про те, як війна понівечила долі цілого покоління, залишивши невигойні рани в душах тих, хто вижив.
Але бути голосом покоління в літературі — це значно більше, ніж просто мати широку читацьку авдиторію певного віку. У своїй книзі A Poetics of Postmodernism літературознавиця Лінди Хатчеон визначає його як «здатність письменника вловити й артикулювати колективний досвід, страхи та прагнення своїх сучасників, перетворюючи індивідуальні історії на універсальні наративи епохи».
Але чи перетворює Руні індивідуальні історії на універсальні наративи епохи? Залежить від того, кого ми питаємо. Сама авторка вважає, що вона може говорити лише за себе. Я думаю, що концепція «голосу покоління» занадто генералізована.
Наступна аналогія сподобається тим, хто колись ходив у художню школу. Уяви дерев'яну палітру з чорною плямою. Тебе запитують: «А ну, скажи нам, які кольори ми змішали, щоб отримати цей». Так ось, як на мене, зрозуміти голос покоління — це те саме, що дивитися на чорний колір та намагатися розгледіти в ньому всі відтінки, які потенційно були (чи не були) змішані разом. Як сильно ми б не намагались розгледіти в ньому інші кольори, суть не змінюється — ми бачимо лише чорний колір, а не сотні відтінків, які його породили.
Тому, коли ми називаємо Саллі Руні голосом покоління, ми не брешемо, але й не до кінця називаємо речі своїми іменами — адже крім неї є ще інші голоси. Є Оушен Вуонг, який пише про досвід іммігрантів та квір-спільноти. Є Чімаманда Нґозі Адічі, яка досліджує постколоніальну ідентичність. Є Міеко Кавакамі з її проникливим поглядом на японське суспільство. Є Ольга Токарчук, яка переосмислює саму природу наративу. Є Сергій Жадан, який пише про війну та ідентичність у часи кризи. Є Ірена Карпа, яка говорить про українську діаспору та культурні трансформації. І сотні, тисячі інших голосів, кожен з яких розповідає свою частину історії нашого часу.
Може, саме в цьому й полягає особливість нашої епохи — вона не має єдиного голосу, а складається з хору різних голосів, кожен з яких важливий для розуміння повної картини.
Ця множинність голосів відображає парадоксальну природу нашого часу. Ми живемо в еру, коли технології дозволяють миттєво з'єднатися з будь-ким на планеті, але водночас відчуження та самотність досягли безпрецедентних масштабів. Соціальні мережі створюють ілюзію близькості, поки алгоритми замикають нас в інформаційних бульбашках. Ми маємо доступ до незліченних історій та перспектив, але часто губимося в цьому надлишку наративів. Література нашого часу стає своєрідним дзеркалом цієї складної реальності. Вона відмовляється від претензій на універсальність, натомість пропонуючи множинність точок зору, різноманіття досвідів, калейдоскоп інтерпретацій того, що означає бути людиною у світі, який постійно балансує між єдністю та фрагментацією, між глобальним та локальним, між цифровим та аналоговим, між традицією та інновацією.
Через 50 років, коли майбутні читачі візьмуть до рук книги нашого часу, вони знайдуть у них не один універсальний наратив, а множинність перспектив. Цей хор голосів, де чутно й шепіт самотності, і крик протесту, і мелодію надії, допоможе майбутнім поколінням не просто зрозуміти, а відчути пульс наших років. Бо історія нашого часу — це не пряма лінія, а мереживо стежок, не портрет, а калейдоскоп облич. І кожен голос — від гучних бестселерів до тихих експериментальних текстів — додає унікальний відтінок до палітри епохи, створюючи картину, яка, можливо, лише через роки відкриє всю свою глибину та значущість.
