*Ця стаття — частина проєкту «Дуже важкий рік»: серїі інтервʼю та колонок креаторів до річниці повномаштабного вторгнення росії в Україну
2022 став роком, який змусив нас будувати нове життя з нуля — хоча ми ще не все зробили, не все відчули, не все сказали в житті старому. Відчуття небезпеки відправило нас у подорож без кінцевого пункту призначення. Хтось виїхав за кордон, хтось змінив місто в межах країни, хтось — вже повернувся додому, а хтось — невідомо, чи повернеться взагалі.
Ми зібрали чотири історії про те, як креатори шукали себе на новому місці й починали будувати життя спочатку. Локація, соціум, робота, навчання та майндсет стали чекпоінтами цього лонгріду. Свої історії розповіли:
- 1/ Юля Шуткевич, діджитал-мисткиня розповіла про навчання в Лондоні, любов до різноманітності та експериментальний арт
- 2/ Маша Василенко, бренд-стратегиня американської агенції Connelly Partners із бекграундом в українській Patsany Agency — про життя в США, внутрішні трансформації та рекламний ринок
- 3/ Вова Смирнов, дизайн-директор і партнер бюро Spiilka — про міграцію всередині країни, український дизайн і принципи стоїцизму
- 4/ Даша Андрющенко, Head of Partnership and Production культурного фонду Ukrainian Signal — про показ українського кіно у 30 країнах світу, важливість дому і сприйняття українців за кордоном
«Я багато втратила, але ці втрати були необхідні»
Юлія Шуткевич, діджитал-мисткиня
ЛОКАЦІЯ. На початку повномасштабного вторгнення я переїхала в Івано-Франківськ разом зі своїм собакою. В мій день народження — який я провела на самоті, — до мене прийшло усвідомлення, що далі розвиватися в діджитал-мистецтві в Україні буде важко. Вирішила, що спробую за час війни зрости професійно, навчаючись за кордоном, а потім — повернутися в Україну з зовсім іншим рівнем знань і навичок.
У мене бекграунд у діджитал-маркетингу. Я працювала переважно з IT-компаніями, тому моє мистецтво вилізло з комп'ютера. Хотілося більшого контакту з реальністю — тож почала шукати програми, де поєднувалися б мистецтво, технології та наука.
Цифрові проєкти Юлії. Джерело: vimeo.com/neometa
Великобританію спочатку не розглядала через візу, була більше націлена на Нідерланди. Коли дізналась про BRP (програма, яка надає імміграційний статус, право працювати та мати всі права резидента — прим. ред.), все змінилось. Я пройшла в Центральний коледж мистецтва та дизайну імені Святого Мартіна, це частина величезного Лондонського університету мистецтв. Обрала напрямок — Art & Science.
Шлях до Лондона був довгий. Їхала зі своєю собакою Емі (з японської — «посмішка») на евакуаційних потягах. Вагони забиті, купа речей, людей. Спочатку ми жили в маленькому британському містечку, де через локальний акцент я зіштовхнулась із сильним мовним бар’єром. Було важко спілкуватися. Взагалі чим більше я віддалялась від дому, тим більше розуміла, що все моє оточення зникло. Лише потрапивши в Лондон, я трошки розслабилась.
З жовтня почалось навчання. Зараз я дуже щаслива, хоча якась гіркота завжди присутня. Я багато втратила, але ці втрати були необхідні. В Лондоні я бачу зовсім інші можливості. Тут дуже складний ритм, але цей ритм — мій. Так, в мене немає друзів і майже ні з ким поговорити, але можливість розвиватися, займатися творчістю для мене є вирішальною. Тут я можу реалізувати все, що задумала. Вже минуло кілька місяців навчання, і я тепер не знаю, чи є сенс повертатися. Це сумна й гірка правда.
СОЦІУМ. В Лондоні вражає різноманітність і свобода. Люди приїхали сюди з різних куточків світу. І так, може, я тут чужа — але таких тут багато.
Влітку 2022 року люди були занурені в український контекст. Я йшла вулицями — і скрізь чула розмови про Україну, росію, війну. Але цей час минув. Тут найбільшим потрясінням залишився ковід. У них життя поділилось на «до» й «після» пандемії, а у нас — на «до» й «після» війни.
Вступивши в університет, я нікому не казала, що з України. Не хотілось бачити, як люди ніяковіють і намагаються чи то висловити сум, чи то щось запитати. Мені так простіше. В університеті намагаюсь українською не спілкуватись, чомусь сильно бережу свою ідентичність, етнічність. Лише зараз можу розмовляти українською з друзями на вулиці.
Люди в університеті відкриті до всіх. Тобі складно спілкуватися, ти інтровертний, у тебе дислексія? Ти можеш бути собою.Часто можна побачити, як хтось співає, танцює, стрибає прямо на вулиці. Тут люди відкритіші до різності та індивідуальності, ніж у нас. І через це, мабуть, щасливіші.
Я вчусь поступово відкриватися, але все одно відчуваю, що люди мене ніколи не зрозуміють повністю. Зараз моєму партнеру вдалось переїхати в Лондон. Тепер у мене є свій маленький світ, моя собака, можливість творити, розвиватися. На диво, мені цього вистачає.
НАВЧАННЯ. Програма, на якій я вчусь, досить експериментальна: раз на тиждень у нас є фіксований мітинг у студії — інший час розподіляй як хочеш. Щодня я ходжу на різні воркшопи. Багато всього роблю руками: працюю з деревом, зварюю елементи, розбираюсь із проводкою, можу дати раду всім складним машинам. Батько каже, що я здобуваю правильні навички, щоб відновлювати Україну.
В Україні я займалась керамікою. Вже тоді зрозуміла, що мені подобається працювати з об’ємними формами. У металі я знайшла те, чого не вистачало в кераміці: чіткості й геометричності. Через метал я можу виразити те, з чим працюю в діджиталі, — чіткість і красу ліній.
Цього семестру є воркшоп із фізичних обчислень. Я вчусь програмувати різні сенсори — це допоможе у створенні інсталяцій. Ще є доступ у лабораторію. Мене вражає обладнання. Можна користуватися неймовірними мікроскопами, будь-що роздрукувати на 3D-принтерах, займатися моделюванням об’єктів. Мені подобається, що тут інтердисциплінарний підхід, який мені дуже близький, і всюди передові технології.
У металевому воркшопі стоять різноманітні верстати — зокрема з кругових пил. З часом вони затуплюються, їх викидають. Вдаряючись одна об одну, ці пили видають медитативний та космічний звук. Так з’явилась ідея створити інсталяцію Innocent // like a dog or an alien — те, що здається гострим і небезпечним, насправді невинне та чисте. Я створила прототип, розробила та зібрала основу з дерева, інтегрувала механічну інтерактивну складову за допомогою фізичних обчислень Arduino. Інсталяція реагує на рух, а відстань від глядача до об’єкта впливає на швидкість руху мотора та ритміку коливань пил.
Я займаюсь інтердисциплінарним дослідженням часопростору. Мені хочеться створити щось, з одного боку доступне всім, а з іншого — те, що буде доносити щось нове. Хочу створювати простір, який не має жодних меж — етнічних, мовних, мисленнєвих. Я не хочу давати інструкцію до робіт, які створюю. Кожна людина може знайти там щось, про що я б і не могла подумати. Мені імпонують вільні інтерпретації.
МАЙНДСЕТ. Я сильно змінилась — і мені подобаються ці зміни. Попри хаос, я відчуваю баланс і гармонію. Я все ще сильно переживаю війну. Постійно думаю про сім’ю, яка лишилась в Україні. Хай я сумую за домом, нехай я кожного дня думаю, що, можливо, мені б зараз хотілося бути не тут, але все одно знаю, що я там, де маю бути. Тут, у Лондоні, формується моє майбутнє.
Мені дуже допомагає триматися моя собака, яка була зі мною все свідоме життя. Вона — це мій зв’язок із домом. Також допомагає триматися творчість. У темах моїх робіт не дуже відчувається Україна напряму, але я б не хотіла спекулювати на цій темі. Усі мої роботи відбивають те, що я відчуваю тут і зараз. Це своєрідна терапія для мене.
Я сумую за відчуттям того, що ти вдома. Часом отримую передачі з України. Щойно бачу машину з українськими номерами — готова її обійняти та поцьомати в той український номер. Вона — ніби шматочок дому, якого мені не вистачає.
«Часом буває боляче в моменті, але я розумію, що працюю на результат»
Маша Василенко — бренд-стратегиня
ЛОКАЦІЯ. На момент повномасштабного вторгнення я була в Штатах зі своїм бойфрендом (тепер — вже чоловіком). Ми думали, що все швидко закінчиться, на березень мали квитки додому. За тиждень до вильоту зрозуміли, що нічого не скінчиться, — і перед нами постав вибір: повертатись додому, де війна, або залишитись у Штатах.
Я ніколи не мріяла жити в США. І в лютому 2022 року залишитися в Америці відчувалось як зрадити Батьківщину. Я гортала сторіз, переписувалася з друзями й батьками. У той момент, коли всі когось рятували, щось робили, змішували коктейлі Молотова, ми були в США, де вирувало спокійне життя. Ці дві реальності були дуже контрастні, але треба було прийняти рішення. Я склала список «за» й «проти». З мінусів у Штатах була висока вартість життя та факт проживання на іншому континенті. З плюсів — усі можливості світу. Так і було прийнято рішення.
Далі був період адаптації. Подорожувати країною як турист і жити в ній — дві різні реальності. Перше, з чим ми стикнулися, коли почали жити як локали, — дуже жорсткі правила. Ми в Україні звикли жити, ніби на Дикому Заході — де правила начебто є, але ти знаєш, як їх порушити. У США система працює давно, її важко зламати. Коли проходиш певні чекпоінти — отримуєш соцстрахування, кредитку, орендуєш першу квартиру, здаєш на права — все нормалізується і починає працювати на тебе. Ти платиш $20 за годину паркінгу, але довкола немає машин на тротуарах або переповнених стоянок, ніхто не займає місце для людей з інвалідністю. Усвідомлення, що правила важливі, — перший злам моєї української ментальності.
СОЦІУМ. Здавалось, що в мене унікальна доля, що я одна не розумію культури, англійської, особливостей спілкування. Але у США культурний бекграунд такий, що у кожного третього американця англійська — не перша мова. Тут царює різноманіття. Соціум стає консистентним через свою неконсистентність.
В Україні люди з роботи, тренажерки, сім’ї, кав’ярень — всі довкола тебе плюс-мінус однакові. Ви дивитесь ті самі фільми, розмовляєте зрозумілими один одному мовами, читаєте ті самі новини. Культурного, соціального, етнічного різноманіття немає, тому ти не можеш відчути цю різноманітність і, відповідно, не можеш прокачати скіл толерантності теж.
Американці, з якими я перетинаюсь, дуже асертивні. Вони ніби всі добре попрацювали з психологами, а потім почали комунікувати з людьми. Це мене вражає. Я постійно вчусь цієї лагідної ненасильницької комунікації.
У США прокачаний work-life balance. В Україні мені не подобалась ця концепція, але тут бачу, як вона може працювати насправді. Мої колеги йдуть з роботи о 17:00, на вихідних відпочивають, у відпустці не пишуть і не читають листи. Під час онбордингу HR сказала: «ми тут з вами рекламуємо рибні стіки, а не рятуємо людям життя, тому легше там з роботою, have fun». Я починаю переглядати свої погляди на роботу, на сім'ю, на час, який у мене є, що для мене цінне, а що — ні.
Перші 8 місяців перебування в Бостоні я майже не спілкувалась із зовнішнім світом. Коли з’явилась робота, стало легше заводити контакти. Зараз мій рівень англійської не дозволяє тісно спілкуватись з американцями. Слідкую, щоб я не почала впускати людей у життя винятково за мовною ознакою. Це коли починаєш дружити з людиною лише тому, що ви говорите українською, а насправді — у вас різний світогляд і цінності.
Я активно вчу мову й намагаюсь заводити смолтоки з локалами. В Америці можна заговорити з будь-якою людиною, якщо перебуваєш із нею в одному просторі: ліфті, коридорі, кав’ярні, на автобусній зупинці. Потім ти легко можеш опинитися в неї на барбекю, дні народження чи тебе просто запросять у гості. Але це не переростає в дружбу. Якщо у нас, умовно, три друга на все життя, то в них 50 знайомих. В американців фокус близького спілкування зміщений на сім'ю.
РОБОТА. Я чекала дозвіл на роботу 8 місяців. Весь цей час займалась досить агресивним хасcлінгом (від hassle — швидко заробляти гроші — прим. ред.), бо боялась залишитися у дуже дорогій Америці без грошей. З переляку знайшла одразу два проєкти, де працювала за контрактом як фрилансер.
Я зрозуміла, що стратег — це для мене все ще найкращий скіл і професія. Тому що знання й навички, які в мене є, дуже гнучкі. З ними я можу стати маркетологом у стартапі, продакт-маркетинг-менеджером, бренд-стратегом. Під час гостьової лекції на моєму курсі у SKVOT Діма, креативний директор агенції Patsany, розповідав про найкращі рекламні школи світу. Він згадав Miami Ad School, де я завжди мріяла повчитися. Не вагаючись, я продала улюблений мінікупер в Україні — й оплатила собі там навчання. Це допомогло мені стати більш впевненою у своїх силах і стало точкою відліку для пошуку роботи за спеціальністю.
Скриншот онлайн-заняття в Miami Ad School. Джерело:
з матеріалів Маші Василенко
Коли з’явився дозвіл на роботу, я подавалась на позиції мідл- та синьйор-стратега, ким і була в Україні. Мені всюди відмовляли. Тоді вирішила змінити стратегію: відправляла заявки на джуніорські позиції. Подумала, що мій досвід і ачівки виглядатимуть на фоні інших джунів сильніше. Мене запросили на співбесіду, після якої зателефонували та сказали, що запропонували роботу джуніор-стратега іншій дівчині, а для мене відкрили окрему вакансію — бренд-стратега. Це була перемога.
В Україні дуже підприємницьке середовище: постійно запускаються нові проєкти, тому вдома я здебільшого працювала над комунікаційними та бренд-стратегіями або ж ребрендингами для малого й середнього бізнесу. У США стратеги працюють з більш сталими бізнесами, які існують багато років. У них здебільшого вже є бренд-стратегія, їм потрібен маркетинговий супровід і запуск рекламних кампаній. У цьому головна різниця ринку.
Все, що ми робимо в Україні в маркетинг-тусовці, тут дуже актуальне. У нас круто прокачаний креатив. Коли я показую українські кейси різних агенцій та брендів, всі американці шаленіють і говорять, що ми дуже круті.
МАЙНДСЕТ. По-перше, я постійно відчуваю зміни всередині себе. У мене завжди був синдром відмінниці, а в США планка завищена: Гарвард, всі кращі виші, компанії — все поруч. Я відчуваю, що трошки не дотягую до цієї нової реальності, але постійно вчусь.
Я ніби повернулась на 10 років назад і будую все з початку. Психологічно це важко, бо куди не подивись — всюди зміни. Часом буває боляче в моменті, але я розумію, що працюю на результат, що потім буде круто.
По-друге, я перебуваю там, де можна реалізувати що завгодно. Мрієш попрацювати з Apple чи Nike — є дуже зрозумілий маршрут, куди йти й що робити. Ти можеш будь-яку мрію трансформувати в план, який реально здійснити.
По-третє, американці змінюють моє ставлення до транслювання свого життя на широкі маси. Якщо в Україні ми постимо про те, як читаємо, ходимо в зал, розважаємося, то тут у більшості закритий інстаграм і вони майже нічого не публікують. Тут люди фокусуються на реальному житті, на тому, щоб бути, а не здаватися. Я починаю по-іншому розставляти пріоритети.
У мене відбувається загальна переоцінка того, що важливо, а що ні. Може, це пов'язано не з Америкою, а з війною чи моїм 30-річчям. Я починаю думати про те, чого насправді хочу, що робить мене щасливою.
«Розвиток української школи дизайну буде не у візуальній, а у сенсовій формі»
Вова Смирнов — дизайн-директор і партнер бюро Spiilka
ЛОКАЦІЯ. На початку повномасштабного вторгнення я був повністю вибитий зі свого звичного світу. Про війну всі говорили давно, я думав: «Та яка війна у ХХІ столітті, кому це потрібно?!» Але виявилось, що потрібно. До цього так само не вірив, що буде пандемія, але чим ця історія закінчилась, ми теж знаємо. Тепер, якщо мені скажуть, що летять прибульці, я мовчки оціню ймовірність і буду, напевно, готуватись.
Війна йде з 2014 року, але коли бойові дії відбуваються у твоєму місті, в тебе немає алгоритму дій. Я виїхав з родиною під Київ — це була помилка. Ми просиділи з дітьми на холодній літній дачі 3 дні. Бойові дії ставали все ближчими, ми вже чули канонаду. Дача знаходиться у напрямку Буча-Ірпінь. Потім вирушили у Хмельницький, де на нас чекав мій друг.
Spiilka майже вся була в Києві. Мені написала Настя, партнерка й дизайн-директорка, що закарпатському ТРО потрібен сайт, чи зможу я допомогти зі структурою та UX-частиною — я зголосився. У квартирі знайшов аркуш у клітинку й фломастер — це все, що в мене було. Я накидав якусь структуру сайту, сфоткав, скинув. Потім через знайомих дизайнерів у Хмельницькому купив вживаний мак. З того часу робота — це те, що мене рятувало. Щойно з’явився ноутбук, я відчував, що можу. Тоді ми безоплатно зробили для «Сил Спеціальних Операцій» сайт зі статистикою щодо втрат росіян.
Головний екран сайту minusrus.com Джерело: minusrus.com
Перші 3 місяці важко аналізувати, бо це було перебування в постійному шоку. Три години працюєш, а весь інший час сидиш у стрічці новин. Як воно тобі допомагає — та ніяк, ти постійно у цій тривожності.
Після Хмельницького ми вирушили до Львова. З квартирою допомогли друзі з львівської UX/UI дизайн-агенції The Gradient. З березня по травень побули там, а потім повернулися до Києва. Я закарбував: коли тікаєш — бери ноутбук із собою.
СОЦІУМ. Чим далі від бойових дій, тим люди більш розслаблені. Це нормально. На Заході України війна відчувалась спокійніше. Якщо й були якісь неприємні моменти з локалами, то не хочу на них зупинятися. Мені щастило на прикольних українців.
Кожен проживає війну по-різному. Коли був сильний обстріл Києва, мене поплавило і я написав про це у твіттер. У коментах одразу хтось із Харкова написав — welcome to my world. І що я можу відповісти? Це правда. Ось, мій друг Макс Бурцев (креативний директор і засновник харківської агенції Arriba — прим. ред.) постійно мотається в Харків. Звісно, йому важче, ніж мені в Києві. У кожного різний досвід, психіка, обставини. Не думаю, що варто узагальнювати.
Мені завжди подобалось бути в Україні, в Києві. Подобалося створювати саме тут, бо ця країна дає мені багато можливостей. Я працюю зі своєю командою над крутими речами, ми постійно бачимо, як щось народжується. Це дає мені дофамін і наснагу. Я ніколи не хотів поїхати в умовну Кремнієву Долину і працювати на якийсь стартап. Навіщо, якщо їх тут багато? Я можу допомагати й бути корисним тут.
РОБОТА. Соромно зізнатись, але з повномасштабним вторгненням у роботі для мене мало що змінилось. Настя Жеребецька, дизайн-директорка й партнерка Spiilka, каже, що це не дизайн під час війни, а війна під час дизайну. Зараз дуже багато роботи й ми вбудовуємо війну у дизайн-процеси — були проєкти, які ми робили pro bono, були й комерційні кейси.
Діджитал-постери для фуд-простору Foodoteka. Джерело: instagram.com/spiilka
Українському бізнесу часто робимо знижку. Минулого року ми працювали з простором міської культури Києва «Кудрявка», інноваційним центром Promprylad, IT-компанією Inoxoft, фуд-простором Foodoteka, українським науково-популярним медіа Куншт, додатком із вивчення іноземних мов Promova, робили й робимо проєкти для Мінцифри. Це наш спосіб приносити користь під час війни. Ми працюємо, донатимо.
Щоб говорити про майбутнє українського дизайну, потрібно розуміти, що у світі не так багато національних шкіл. Є фінська, італійська і японська. Наприклад, коли сідаєш в італійську машину, вона ніби промовляє до тебе: «О, белла, белла, сі, сеньйор». І ти такий — о, це італійський дизайн: яскравий пластик, плавні форми, все трохи надмірне й емоційне.
Української національної школи поки не існує. Ми пропустили великий культурний пласт — в нас не сформувався свій промисловий дизайн, однак є рустикальна культура. Була козацька республіка, гетьманщина, потім трішки УНР, а потім — розрив. Коли з’явився Bauhaus і ми могли перейти від рустикальної культури у промисловість, у нас зникла державність. Через це більшість спроб створити український дизайн призводять до шароварщини. Шрифт e-Ukraine, який робив Діма Растворцев, — один із небагатьох вдалих кейсів. Це свого роду українська Helvetica.
Народження української школи дизайну якщо і буде, то не у візуальній, а у сенсовій формі. У шведів в основі лежить поняття хюґе, у нас може бути щось своє — самоіронія, прийняття або стійкість. В Україні неможливо вийти в місто, щоб не побачити величезні бетонні коробки, які стоятимуть ще років двісті. Але це наші бетонні коробки з нашими людьми. У нас не може бути естетики Стокгольма. A що може бути? Це питання, до якого ми ще не дійшли.
МАЙНДСЕТ. Я став менш тривожним, бо моя дружина й діти зараз у Кракові, я — у Києві. Хвилюватися за безпеку близьких завжди важко. А коли думаєш про себе — їбане так їбане, що поробиш. Можна сказати, адаптувався.
Я намагався пристосуватися до нової реальності. Два рази пройшов курси тактичної медицини, дізнався, де у квартирі сховище й найбільш укріплена стіна, розібрався у різних видах зброї, навчився стріляти, купив зброю, почав читати більше про військову тактику. Все це дає ілюзію контролю над своїм життям.
Мені допоміг стоїцизм, за філософією якого кожен із нас має своє призначення. Щоб прожити якісне життя, треба спрямувати своє призначення на примноження суспільного блага. Тобто робити добрі речі у той спосіб, який тобі вдається найбільше. До мене прийшло усвідомлення, що я — дизайнер під час війни. Це як бути ножем на кухні. Якщо його винесуть на вулицю або ж в будинок, що палає, це все одно буде ніж. Так і зі мною. Які б обставини не були, я — дизайнер. Це усвідомлення допомогло мені зібратись. Я намагаюсь бути корисним — роблю для цього все, що від мене залежить.
«Потрібно не кричати, що ми класні, — а просто робити якісний продукт»
Даша Андрющенко — Head of Partnership and Production культурного фонду Ukrainian Signal
ЛОКАЦІЯ. На початку повномасштабного вторгнення, коли всі хаотично розʼїжджалися, ми провели два місяці на Закарпатті. Тоді почалась робота над спецвипуском Adweek — On Ukraine, by Ukrainians, а у червні я вже поїхала з ним на Каннський фестиваль. Це була перша спланована подорож із чітким усвідомленням пункту призначення, мети й таймінгу. Тому я зібрала рюкзак на 10 днів і поїхала, щоб потім повернутись.
Справжній тревел почався у жовтні, коли від USAID отримали грант на Ukrainian Signal (організація, яка продюсує та популяризує українську культуру й митців у світі — прим. ред.) і покази фільмів. Ми підписались на 30 показів українського кіно за кордоном.
Багато людей міряли поїздити Європою, пожити пару тижнів в Амстердамі. У мене з’явився проєкт, в який я вірю, і така можливість. Жовтень, листопад і грудень були найактивнішими за зміною локацій. Це був продюсерський марафон зі зміни країн, партнерів, людей. Незабутній цікавий досвід, але в кінці грудня я зрозуміла, що повністю виснажена. Дорога додому була невимовно довгою: літаком з Нью-Йорка до Брюсселя, з Брюсселя до Кракова, потім машиною з Кракова в Україну. У машині я майже всю дорогу ревіла, бо просто закінчились сили.
Я не встигла відрефлексувати цей рік, бо багато всього сталося. Ці події змінили моє ставлення до світу. Якщо раніше він здавався далеким і незрозумілим, то зараз він ближчий та доступніший. Для того, щоб опинитися в Нью-Йорку, мені фактично треба купити квиток і опинитися в Нью-Йорку — це все.
СОЦІУМ. Раніше я була в інших країнах як турист, цьогоріч їздила по роботі — і це зовсім інший досвід взаємодії. Я звикла сприймати людей крізь гарні луки під час прогулянки містом або гарний сервіс у кафе, а тепер потрібно було дивитися, як люди ведуть справи, яке в них ставлення до українців у контексті війни, до того, що відбувається у світі.
У Польщі підтримка відчувається на повну, там всі занурені в контекст. Там переживають ці події, наче це і їхня історія також. Чим далі від України, тим меншою стає зануреність у наш контекст. Наприклад, у Лісабоні чи Барселоні знають, що в нас війна, але для них це дуже далека історія, а ми — далекі люди. Вони не відчувають культурного зв’язку, у них немає родичів і друзів у Києві. І це абсолютно нормально. А от в Америці — шалена підтримка. Мені здається, що сапорт зашитий у їхній культурний код. США активно підтримує Україну, тому й населення занурене в ці події.
Люди всюди однаково різні. Хтось більше переживає, хтось менше. Поїздки допомогли мені розслабитися щодо людей. Раніше хотілося сказати, як краще допомагати, як переживати, що говорити. Зараз розумію, що люди мають право робити так, як їм хочеться. Будь-яка допомога — це вже супер. Ну, не допомогли вони 10 механізованій бригаді, натомість дали гуманітарку й памперси — ну, клас. Тому від'їбатись від європейців і американців — це гарне правило для всіх українців. Нехай кожен допомагає так, як хоче й може.
РОБОТА. До 24 лютого 2022 у мене було внутрішнє бажання працювати з українською сучасною культурою. Хотілося створювати крутий продукт із крутими людьми: з тим же Толіком Сачівком (хореограф, режисер кінобалету «Водуруду»), Дімою Авксєнтьєвим (композитор, саунд-продюсер, звукорежисер, працював над музикою та SFX для «Водуруду»).
Діджитал-афіша показу «Водуруду» у Нью-Йорку. Джерело: facebook.com/ukrainiansignal
Культура — це потужний інструмент комунікації зі світом. Можна розповісти, хто такі українці, й показати, що ми вміємо, не використовуючи контекст війни. Тож ми почали говорити зі звітом через українське кіно. Я думала, що всі локали сильно хочуть подивитися українське кіно, насправді — на більшість сеансів приходили українці, які переїхали. Локали також приходили, але ті, яким цікавий арт чи кінематограф у цілому.
Мій улюблений показ «Водуруду» був у Барселоні. Команда, з якою ми запартнерились, занурилась у проєкт. Ми разом писали релізи, розсилали їх по медіа, шукали підрядників з техніки. Це була чудова взаємодія. Окрім показу, ми зробили танцювальний майстер-клас зі фрімувменту з Толіком і перформанс від Марини (танцівниці танцювальної групи Apache Crew) й Толіка під українську хорову пісню. Все це проходило в приміщенні, де купа скла. Коли сяяло барселонське сонце — всередині все світилось. Потім на показ прийшло багато сучасних іспанців, які цікавляться артом, і багато українців, які живуть у Барсі. Після сеансу люди ставили багато запитань Толіку — про фільм, танець, Україну. Було класно.
За весь проєкт Ukrainian Signal я зрозуміла, що потрібно не кричати, що ми класні й ходіть на нас дивитися, — а просто робити якісний продукт. Круто, коли на українське кіно йдуть не тому, що в нас війна, а тому, що це класне кіно. Мені хочеться, щоб ми як країна та як ком'юніті сучасної культури знайшли в собі сили створювати круті продукти навіть в умовах війни.
МАЙНДСЕТ. Головне, що я зрозуміла про себе, — мені потрібен фундамент під ногами та дім. Це моє місце, де я можу думати, створювати, розвивати проєкти. Коли цього немає, то багато ресурсу йде на пошук комфорту.
Дім потрібен не абстрактний, типу орендованої квартири у Варшаві, а в Україні. Тут мої люди, мій контекст, нікому не потрібно пояснювати, хто ти, що ти переживаєш і чому тобі не дуже весело. Я з Донецька й мені довго здавалось, що мій дім назавжди лишився там. Але цього року зрозуміла, що вже Київ та Україна загалом і є моїм домом.
Здається, що інша країна — це щось страшне й вороже, але насправді, коли ти потрапляєш у нове середовище, то швидко адаптуєшся. Не знаєш англійської — вивчиш. Не знаєш, де сьогодні залишитись ночувати у Варшаві, — постиш сторіз. Потрібно поступово розв’язувати задачі, які підкидає життя, а не намагатися зробити все й одразу. Я і раніше послуговувалась цим принципом у межах України та моєї роботи, а тепер розумію, що так працює весь світ. І він дуже доступний та відкритий.