11 квітня Netflix показав світу 7 епізодів серіалу «Оленя» — відтоді не було і дня, щоби про нього не говорили на реддіті, у твіттері або в медіа. True story про сталкерку, що повільно руйнує життя стендапера (який і сам непогано справляється з цією задачею), відгукнулася мільйонам людей.
І хоч як команда серіалу не приховувала реальні особистості героїв, «справжню Марту» — сталкерку головного героя та креатора серіалу Річарда Гадда — знайшли досить швидко. Жінка вже дала кілька інтерв’ю медіа та намагається відсудити в Netflix $170 млн.
Ми подивилися серіал за одну ніч (бо чи можна інакше?), а потім обговорили його з Кшиштофом Тройнаром — оператором перших 4 епізодів «Оленя». Запитали в Кшиштофа про його бекграунд у польській та британській кіношколах, улюблені українські фільми й те, як воно — коли серіалом, який ти створив, одержимі півсвіту.
Ви навчалися в кіношколі ім. Кшиштофа Кесльовського в Катовіце, а потім у британській кіношколі. Чому ви обрали Великобританію, а не, скажімо, США?
На той час у Польщі не було багато можливостей. Звісно, виробництво мейнстримних фільмів і телевізійної комерції було усталене, але прорватися було дуже важко. Зараз я озираюсь на те, що відбувається в Польщі, і бачу там набагато жвавіше ком’юніті — більше можливостей для молодих режисерів кіно. Але на момент, коли я закінчував кіношколу в Польщі, я трохи застряг.
Тоді я побував на фестивалі Camerimage (щорічний кінофестиваль у Торуні, Польща — прим. ред.) і подивився короткометражку від Національної школи кіно і телебачення, що в Британії (NFTS). Мене вона дійсно зачепила — мені дуже сподобалось, що нею рухав сторітелінг. Короткі метри, які я тоді побачив, були сильними в плані розповіді та сюжету. І, якщо чесно, це стало основною причиною вступити до NFTS. А ще я хотів залишитися в Європі. Вступати до AFI (Американського інституту кіно — прим. ред.) було надзвичайно дорого, тож Британія здавалась ідеальним варіантом.
Світ сьогодні — на піку глобалізації, але ми все ще говоримо про локальні кіномови й традиції. Як думаєте, кожна країна справді знімає кіно по-своєму?
Ми всі походимо з певних культур, тож їхнього впливу не уникнути, але те, як ти на цю культуру реагуєш — вже інша справа. Твоя робота не обов’язково має бути зосереджена на одному місці. Режисери налаштовують свої лінзи, надихаючись багатьма факторами. Локальна культура — лише один із них.
Коли я записував один подкаст, мені сказали, що в «Оленя» ми принесли східноєвропейську суворість у зображенні навколишнього світу. Я посміявся — думаю, це було наполовину серйозно. Але я однозначно відчуваю певні мотиви у східноєвропейській культурі, які не обов’язково присутні в Америці чи Британії. Деякі фільми зі Східної Європи можуть досліджувати теми або естетики, які вважаються занадто нішевими для Заходу. «Плем’я» (фільм Мирослава Слабошпицького про інтернат для нечуючих — прим. ред.) — один із таких. Пам’ятаю, що керівник моєї кіношколи дуже захоплювався цим фільмом, але, думаю, в комерційній системі фінансування на нього було б важко знайти гроші.
Тож, звісно, є певні речі, притаманні певним місцям. Але цікаво також бачити, як ці речі подорожують. Вони можуть містити універсальну правду, зрозумілу людям із будь-яким культурним бекграундом.
Тож коли ви переїхали з Польщі до Британії, вам не довелося професійно адаптуватися — змінювати майндсет, естетику, стиль?
Ні, зовсім ні. Я про це навіть не думав.
«Оленя» сильно прогримів та продовжує гриміти — смол-токи починаються не з «як у тебе справи?», а з «ти вже подивився той серіал про сталкерку?». Ви з командою очікували такого резонансу?
Ми точно не очікували, що так буде. Коли ми читали сценарій, він здавався хорошим. Тож ми ще на початку знали, що маємо справу з якісним матеріалом. Але ми не думали, що серіал почне зводити людей з розуму та отримає стільки глядачів. Ми сприймали «Оленя» як нішеву історію та не були впевнені, чи захочуть люди занурюватися в такий темний світ. Тож коли воно вибухнуло — це, безумовно, був великий сюрприз.
Які це відчуття — коли серіалом, який ти зробив, одержимі півсвіту?
Одного разу я йшов до пекарні тут, у Лондоні, і чув, як хтось говорив про «Оленя». Я бачив, як люди дивляться цей серіал у літаку. Але зрештою ти продовжуєш жити своє життя, а серіал — своє.
Звісно, це неймовірне відчуття — коли ти робиш щось, що торкається стількох людей. Це також про силу стримінгу, тому що до серіалу стало так легко отримати доступ, де б ти не був. Ця історія припинила бути локальною — для Британії або, можливо, Америки. Вона дісталася Азії, Африки, Південної Америки. І це вражає.
Ви працювали над першими чотирма епізодами «Оленя» — чому не над усім сезоном?
Це пов’язано із системою, яка працює на більшості продакшенів. Звісно, бувають випадки, коли режисер та оператор роблять увесь сезон. Але найчастіше виробництво ділять на блоки. Режисер та оператор першого блоку задають вигляд, стиль серіалу, а наступні режисери та оператори це продовжують. В нашому випадку розмова про два блоки велася від самого початку — коли я проходив співбесіду, виробництво вже було поділене так. Вероніка Тофільська, режисерка, з якою я працював, обрала перші чотири епізоди (причому четвертий був майже вдвічі довшим за попередні).
В ідеальному світі я б хотів зробити весь сезон, але тоді б нам знадобилося більше часу на підготовку. Я проходив співбесіду наприкінці травня, а працювати ми почали через 2 тижні (знімати — через 8). Тому це було неможливо — продакшн мав свій розклад ще до того, як нас взяли на борт.
Пізніше за проєкт взялась інша операторка — як цей світч відбувається на великих проєктах? Що ви зробили, аби глядач не помітив зміни?
Ми мали дві розмови з Жозефіною (режисеркою) та Аннікою (операторкою) другого блоку. Вони бачили наш матеріал і десь на 8-му тижні зйомок вони приєдналися, щоби почати підготовку. Ми представили їм наше бачення серіалу, наш загальний підхід, а потім Жозефіна та Анніка перебрали це на себе, хоча й певним чином інтерпретували матеріал. Вони мали простір, щоб досліджувати цей світ далі.
У нас із Веронікою був власний набір правил — центральні композиції, широкі об’єктиві, певні фокусні відстані. Жозефіна та Анніка дещо змінили підхід, але глядач усе ще перебував у тому самому світі.
Яку основну задачу ви ставили перед собою на зйомках «Оленя»?
Я хотів розповісти історію найкращим способом із можливих та створити певну інтенсивність. Я слухав аудіозаписи театральної вистави, яку поставив Річард Гадд (креатор та головний герой в серіалі «Оленя» — прим. ред.), перш ніж перетворити її на телешоу. Мені хотілося перенести в цей же світ і серіал, передати цю інтенсивну перспективу від першої особи. Щоб глядач досліджував точку зору Донні та завжди здавалося, що ти дивишся на світ його очима. А Марта — це та, хто вторгається в його світ. Камера деколи дуже близька до них, це трохи дискомфортно.
Тож так, ми рухалися до суб’єктивної оповіді історії. В четвертому епізоді є момент, коли глядач бачить світ очима Донні. Коли він біжить коридором та опускає погляд на свої руки, камера закріплена в нього на голові.
В «Оленя» є багато сцен, в яких головний герой під кайфом. Здається, передати досвід наркотичного сп’яніння — чесно і без кліше — завдання з кількома зірочками. Як ви до цього підійшли?
Ми вирішили не робити ці сцени надто виразними, а залишатися з персонажем. Водночас ми говорили про те, що під впливом наркотиків простір може перетворюватися на щось більше, абстрактне. Наприклад, коли Донні лежить на дивані під кайфом, вуличний ліхтар стає прожектором. Але наратив Донні, його закадровий голос був керівною силою для нас.
Крім фільмів ви також знімаєте кліпи та рекламу — для Adidas, Huawei, FENDI та інших глобальних брендів. Чим це відрізняється від роботи над фільмами, а чим кіно та комерція подібні?
Я починав з рекламних роликів як оператор-постановник. Ця сфера дуже відрізняється від кіно — з погляду того, куди ви йдете, яка в матеріалу функція тощо. Але реклама чудова для відточування скілів, тому що ти можеш тестувати різні речі в процесі зйомок, проходити через різні сценарії. Мене приваблюють історії, засновані на візуальному сторітелінгу, і я думаю, що це зовсім інша мова, бо фільми зазвичай складаються з кількох шарів. Мені дуже подобаються обидва світи, і я думаю, що світ комерції може бути не менш захопливим.
В Україні кінематографісти часто працюють у комерції, але це скоріше вимушений крок — в кіно багато не заробиш. Водночас найбільше скепсису щодо комерції саме в кінотусовки — вони кажуть, що після кількох реклам та музичних відео ти заражаєшся кліповим мисленням. А що ви про це думаєте?
Є багато кінорежисерів, які знімають рекламу і зберігають чудову кіномову. Але все залежить від проєкту. Я думаю, що кіно і комерція — це два різних світи, які особливо не перетинаються. Деколи режисери кіно знімають комерційні проєкти, і так додають реальної цінності останнім.
Але прожити коштом інді-фільмів справді неможливо — це проблема, яка стосується всього світу, не лише України. Якщо проєкт не має великої авдиторії від початку, на нього все важче і важче отримати фінансування. І це сумно — не знаю, чи так було завжди, але сьогодні я відчуваю цю тенденцію і тут, в Британії.
Бліц. Яку найважливішу пораду ви занотували під час навчання в кіношколі?
Я думаю, що основна порада, яку хтось колись намагався вкласти в мою голову, — не здаватися. Коли ти лише починаєш у кіно, дуже легко оцінювати себе одним проєктом. Але реальність така, що багато елементів у фільмі впливають на результат — щось може піти не так з мільйона причин. Тож треба рухатися далі — це те, що я добре запам’ятав з кіношколи. Особливо зважаючи, що в кіношколі в Польщі все було про негативний фідбек. Якби я зациклився на цих спогадах, думаю, в мене нічого не вийшло б.
Який стереотип про комерцію — несправедливий, а який — близький до реальності?
Неправда — це думка про те, що комерція обмежує креативність. Існують комерційні проєкти, які самі по собі є світом нескінченної творчості. Не завжди, але так буває. А який стереотип правдивий? Насправді я не знаю. Я не дуже занурююся в те, якою є індустрія та що вона означає.
Який український фільм останніх років вам найбільше запам’ятався?
Я дуже хочу подивитися «Памфір» — чув про нього багато хорошого, але він вийшов якраз тоді, коли я знімав «Оленя». Плюс я стежу за оператором «Памфіра» Микитою Кузьменком — не знаю його особисто, але ми ділимо одну операторську та освітлювальну команду. Я бачив уривки з фільму — і думаю, він стане однією з моїх улюблених українських стрічок.
І, однозначно, «Плем’я» — неймовірний фільм, який залишається зі мною багато років. Це дуже оригінальна та потужна історія, і, здається, він був справді популярним, коли вийшов. Я мрію колись зняти подібний проєкт.