Чи виникало в тебе колись запитання, чому сучасні подіуми виглядають настільки незвично, дивно, крінжово? Ніби дизайнери вирішили влаштувати не показ мод, а соціальний експеримент — на межі тролінгу й метафізики.
У 2025 це особливо помітно: об’ємні форми, речі з ефектом «пожувала собака», взуття, яке виглядає наче навмисно незручним, брудні труси з дірками за $300, прозорі штани й пластикові каркаси, які замінюють одяг. Це навіть не виклик смаку — це тест на готовність до абсурду як норми.
Нові коди моди
Одяг наче й існує — але він не для носіння. Натомість маємо драму, фарс і гротеск. І, звісно, багато запитань. У когось — роздратування, у когось — захват. Але найчастіше виникає саме воно: чому сучасна висока мода виглядає такою неносибельною? Де той момент, коли мода перестала бути чимось практичним і стала викликом? І кому цей виклик адресований — глядачу, суспільству чи самій моді? А може, просто твоєму гаманцю? Самій концепції смаку?
Дивись тизер «Весна-Літо» — нового фільму Skvot про український фешн.
Прем'єра — восени 2025.
Як то кажуть, на смак і колір — усі фломастери різні. Естетика сьогоднішніх подіумів не прагне подобатися всім і одразу, вона хоче провокувати, дратувати, лякати, змушувати питати: «Ви серйозно?» — і одразу відповідати: «Ти що, не розумієш?». Але за всім цим театром масок ховається щось серйозніше, ніж може здатись. Мода більше не фліртує — вона випробовує. І бренди наче вже не борються за право закохати тебе в себе, а ти маєш заслужити право бути закоханим.
Відповідь на це запитання — і набагато складніша, і набагато простіша, ніж здається на перший погляд. Тут і культурні зсуви, і економіка уваги, і виснажена креативність брендів, і банальний пошук хайпу. Саме тому я пропоную: давай разом розберемо цей «антиглянцевий» хаос. Зануримось у невеличку фешн-авантюру, тому що іноді для того, щоб зрозуміти моду, потрібно дивитися не на тканину, а між швами.
Лайфхак: бажано на світло, щоби побачити, чи вони прошиті нормально.
Межа між формою та сутністю
Наше перше питання звучить абстрактно: де зупиняється мода і починається мистецтво? Уявімо, що ми сидимо в перших рядах показу шоу Тьєррі Мюглера осінь-зима 1995 Gynoid у Парижі. Круто, правда?
У залі — світло, блиск і запах сексу. На подіумі — не моделі, а фантастичні істоти з майбутнього: глянцеві тіла, зібрані з металу, пластику і духу кібереротики. Це не колекція — це візуальний маніфест. Робота з тілом, формою, технологією. Межа, де мода перестає бути прикладною та перетворюється на щось інше — на жорсткий арт, на провокацію, на запитання без відповідей. Саме тут, серед світла прожекторів та металевих силуетів, стає ясно: Мюглер не просто одягає тіло — він його переписує.
То яка ж відповідь на наше запитання про моду й мистецтво? Можливо, саме там, де одяг стає чимось більшим за базову функцію «прикрити тіло», більшим за тренд з тіктоку. В шоу Gynoid не було носибельних речей — там були витвори мистецтва. Броня з майбутнього, що облягала тіло як друга шкіра, кричала про силу та вразливість одночасно. Жіноче тіло тут не просто прикрашали — його формували наново, заново програмували. Це вже не про «мати гарний вигляд» — це про «стати чимось іншим». Мюглер виводив моду за межі модного — він ставив її на п’єдестал, поряд з кіно, архітектурою, скульптурою. Це не про одяг — це про ідею. Про трансформацію. Про страх і захоплення перед майбутнім.
Два десятиліття потому цей самий костюм-робот вдягне Зендея — і світ знову завмре: не від ностальгії, а від усвідомлення того, що цей образ досі виглядає як мистецтво майбутнього, яке ми так і не наздогнали. А може, і не треба його наздоганяти, а варто просто до нього прислухатись? Зануритись у дзеркальну поверхню гіноїда і побачити, хто дивиться на тебе у відповідь?
zendaya in thee thierry mugler fall 1995 haute couture robot suit, this is literally a piece of fashion history and the fact that it’s not a remake but directly from manfred’s archives!! UGHH IM SO GAGGED pic.twitter.com/fMZjGbGH4v
— ❦ (@saintdoII) February 15, 2024
Культ непоясненного
Наступне питання — вже ближче до душі: на що ж все-таки перетворилась мода? На масонський ритуал приниження, постіронію чи банальний хайп? Щоб відповісти на нього, не треба повертатись у лихі 90-ті, достатньо лише двох років — ми всередині ями з багном, яка стала подіумом показу Balenciaga весна-літо 2023.
Там, де мала б бути естетика старого іспанського модного дому, що провів не одну модну революцію, — важкий бруд, що чіпляється до брендових черевиків. Там, де очікуєш витонченого поклону, — сирий жест чи то протесту, чи то зневаги. Обличчя кам’яні, вкриті пірсингами, плечі стиснуті, ніби кожен вихід — це акт покори. Покори чи то Демні як колишньому креативному директору, чи то моді, чи то культурі загалом. Усе довкола натякає: дивіться, ми вже навіть не прикидаємося, що це красиво. Ми просто хайпуємо. Якщо не розумієте, про що колекція, — принаймні викладіть це в сторіс.
А може, в тому і є соціальний коментар колекції? Чи не є цей бруд на подіумі відображенням нової реальності? Коли весь світ перетворюється на мозаїку закритих клубів «тільки для своїх», розуміння прихованих сенсів (навіть якщо цих сенсів немає і ніколи не було) відчувається маркером причетності до групи людей, «кращих» за інших. Скажи чесно, тобі колись хотілося бути кращим за інших?
В очах брендів ти вже не просто клієнт, а трибут у соціальних «Голодних Іграх», грі на виживання, де крім життя на кону стоїть щось, що багато сучасних людей вважають ціннішим, — статус. Демна не пропонував цим проблемам рішення — він підливав бензину у вогонь, ставлячи запитання: чи готові ми прийняти світ, де краса й комфорт більше не на першому місці? Де все, що залишається, — це вміння дивитись у бруд і все одно знаходити в цьому щось варте уваги.
Гра в моду
Наостанок: «це жарт, чи нова релігія?». І щоб отримати цю відповідь, треба постаратись — ми переносимось у два місця одночасно, але, на щастя, в одному часі. Порівняймо колекцію Джона Гальяно для Christian Dior Haute Couture та Рей Кавакубо для Comme des Garçons осені 2007 року.
Два підходи до розриву звичних рамок, два бачення майбутнього, які одночасно виглядають як кінематографічні сцени з паралельних всесвітів. З одного боку, Джон Гальяно для Christian Dior Haute Couture осінь-зима 2007 пропонує розкішну театральність, де кожен образ — це витвір мистецтва, переплетений з історією, символікою та драмою. Його колекція здається спробою створити ідеал минулого через вигадку, де форми ніби оживають на межі фантазії та реальності. Моделі, загорнуті в Кутюр з великої літери, виходять на подіум не просто як моделі, а як акторки у фільмі, де кожен крок — це частина епічної сцени. Гальяно занурив нас у світ майбутнього через об’єкти, які перегукуються з минулими епохами, змушуючи нас питати, якою буде мода, коли вона знову стане ритуалом, а не просто питанням, як не потрапити у відділок поліції за публічну голизну.
З іншого боку, Рей Кавакубо для Comme des Garçons пропонує жорсткий контрапоінт до цієї елегантності. Її колекція виглядає як абстрактна концепція, що прагне знищити всі наявні уявлення про красу і форму. Її моделі — це не просто одяг, а перекручені, деформовані об’єкти, що більше нагадують архітектурні форми, ніж традиційний костюм. Відкриті пупки, дивні форми, руки в рукавицях, які ніби обіймають моделей з виміру хаосу. Кожен вигин тканини й кожна лінія виглядає так, ніби створена не для того, щоби прикрити тіло, а щоб змусити його виглядати іншим, незрозумілим і навіть неправильним. Це не одяг, це концепт, який питає: «А що насправді означає бути модним?».
Comme des Garçons Fall 2007 pic.twitter.com/RXwCuiCK31
— Ryan Lowe (@ryvnlovve) June 17, 2023
Ці два підходи до моди відкривають перед нами два різних світи майбутнього, кожен з яких створений на межі вигадки та реальності. Один із них зберігає елементи розкоші й театральності, інший — поривається до повного руйнування звичних форм. І все ж у кожному з цих підходів прихована дитяча цікавість, прагнення зрозуміти, що насправді означає бути модним.
Насправді кожен із нас має розбудити цю дитину в собі. І тоді всі запитання, на які ми сьогодні разом шукали відповіді, відійдуть на задній план перед одним, найголовнішим: чи варто прагнути до ідеалу, коли можна створювати нові реальності?
