Ти не мав виступати на командному мітингу, але тебе застали зненацька — попросили поділитися апдейтами та планами. В результаті ти наговорив дурні, весь спітнів — і вже через пів години відкрив 100 вкладок на ворк юа.
Причина — страх паблік-спікінгу. А ще дитячі травми, невідрефлексовані комплекси, захисні механізми психіки та блок на імпровізації. З усім цим вміє працювати Віталій Ажнов — актор Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, а ще викладач сценічної мови та акторської майстерності.
Запитали у Віталія, що робити, якщо ненавидиш бути в центрі уваги, але робочі зустрічі ніхто не скасовував. А ще:
- — чому глядачів радять уявляти голими
- — що Віталій робить перед виходом на сцену
- — як зробити помилку фішкою
Звідки в нас страх говорити публічно — ось це відчуття сорому через те, що ти існуєш і ще й видаєш якісь звуки?
Всі наші проблеми тягнуться з дитинства. Найпоширенішим болем є система радянського виховання. Зокрема школа, де нам на уроках української та зарубіжної доводилось виходити в центр класу, розповідати поезію та отримувати за це оцінку. Через цей момент оцінювання людина і боїться здорового контакту з іншими.
Ще одна велика проблема — авторитарні батьки, які часто при інших закривали дитині рот. Умовно: «Скоро прийдуть гості, тому мовчи за столом / сиди в іншій кімнаті». Часто такі батьки також не дозволяють дитині плакати, показувати свої емоції. Це може даватися взнаки в дорослому віці.
А звідки береться страх бути в центрі уваги?
Це називається синдром відмінника(-ці), коли ти не даєш собі шансу на помилку — бо вважаєш, що, помилившись, станеш нецікавим. Також, буває, людина має кумира, і на його фоні сприймає себе недостатньо цікавою. Все це може йти в комплексі зі страхом висміювання і страхом здатися тупим.
Зазвичай такі люди дуже ретельно готуються перед виступами, перевіряють кожну дірочку і плямку на штанах, чи не стирчить десь волосинка тощо.
Буває, ретельно готуєшся до паблік-спікінгу, але під час виступу щось йде не за планом — глядач ставить запитання, зникають слайди тощо. Як не боятися імпровізації, навіть якщо ти найбільший фанат скриптів?
Людина може збитися через будь-яке запитання або навіть у момент, коли їй здасться, що хтось помічає її шалену підготовку. Тому треба давати собі шанс на імпровізацію — щоби побороти ступор.
Я ніколи не готую промови. Не те щоб я цим пишався, але такий мій метод. Я хочу, щоби під час вступного слова авдиторія відчувала моє хвилювання. Бачила, як мої думки тут і зараз вибудовуються в цілісну історію. Це виходить, якщо віриш у себе і розумієш, що люди не прийшли тебе оцінити, висміяти або зневажити, зробити якусь провокацію. Вони передусім прийшли тебе послухати.
Що порадиш людині, яка прописує свій текст від «доброго дня» до «дякую за увагу»?
Якщо це текст, прописаний від «а» до «я» і людина не дозволяє собі від нього відходити, рекомендую порізати його на тези. Нехай вони будуть довгими, по абзацу, але принаймні ти не прописуватимеш кожну кому та сполучник. Пізніше тези можна почати перетворювати на ключові слова. Тут у мене вітання, а тут — слово «слон». І я від цього відштовхуюся.
Геть ризикований сценарій — поставитися до виступу безвідповідально і прийти непідготовленим, щоб це було неочікувано для тебе. Це як стрибнути з парашутом, якщо маєш фобію висоти.
Те, що ти граєш на сцені, допомагає тобі в комунікації поза сценою?
Звісно, допомагає. Ти вмієш заволодіти увагою, знаєш, куди її спрямувати. Розумієш, з якою тональністю і швидкістю розмовляти, в який момент зробити паузу, а в який — зустрітися поглядом. Особливо якщо це ділова зустріч, під час якої тобі треба чогось досягти.
Є думка, що коли говориш тихо — тебе уважніше слухають, а до людей з низьким голосом ставляться серйозніше. Яскравий кейс — Елізабет Голмс, шахрайка з медичної компанії Theranos, яка брала уроки вокалу, щоб отримати глибоке контральто. Чи справді такі речі впливають на сприйняття?
Впливають. Але говорити лише низами неправильно, бо ти маєш весь час інтонувати.
Зазвичай люди з низьким тоном не дуже емоційні — вони спокійні, монотонні та мало жестикулюють. Якщо говоритимеш так, це триматиме увагу хвилин 5. У сьогоднішньому візуальному світі втримати глядача неабияк важко. Але класно мати низи та вміти їх використовувати. Якщо під час виступу тебе щось претензійно запитають, зможеш приховати своє хвилювання, заземлитися і відповісти спокійним тоном.
Стосовно тихого голосу — це працює, але так само недовго. Якщо будеш тихо говорити пів години, в якийсь момент тобі скажуть: «Та ну тебе, мені не цікаво». Недостатня артикуляція, рухливість мовленнєвого апарату може створити враження, що ти байдужий. Тому не варто зловживати низьким або тихим голосом.
В кіно часто показують героїв, які несвідомо змінюють свій голос у стресовій ситуації — наприклад, Росс із «Друзів» заговорив з невластивим йому акцентом, коли злякався авдиторії. Чому ми часто говоримо неприродно, коли хвилюємось?
Всі ті питання, які я проговорив на початку, і викликають таку поведінку. В стресовий момент організм захищається. Людина може впасти у ступор і забути своє ім’я або дату народження. Тож награний акцент, дивна поведінка — це захисний механізм. Колись моїм захисним механізмом була зверхність. Зараз цього вже немає.
Окей, уявімо, що в стресовій ситуації ти заговорив суржиком, хоча зазвичай цього не робиш. Тягнути цю історію далі?
Можна тягнути далі, якщо розумієш, що впораєшся з цим. В мене була схожа історія. Мій перший монолог у «Калігулі» дуже довгий, плюс у залі багато мікрофонів, людей. І от я говорю цей монолог, дивлюся в одну точку — і в якийсь момент затинаюся на одному слові. Збоку виглядало так, наче я заїкаюся. Тож я почав із цим гратися протягом усієї вистави — доповнив образ.
Раніше нас вчили не екати, не шокати й уникати слів-паразитів. Але, здається, часи змінюються — зараз багато відомих блогерів свідомо говорять незв’язно (згадаємо Даню Повара). Як ти вважаєш, у паблік-спікінгу це критично?
Якщо це твій мовний стиль — окей. Лесь Подерв'янський перетворив це на свою фішку. Андрій Данилко розмовляє суржиком, бо це його стиль. Ми розуміємо, що він вміє розмовляти словниковою українською.
Що стосується слів-паразитів, вони можуть виникати несвідомо. Та якщо ти їх усвідомлюєш і вони заважають тобі жити — значить, можеш ці слова викорінити. Наприклад, попросити друзів зупиняти тебе щоразу, коли кажеш «от» або «типу».
Загалом це не критично, тільки якщо ти не презентуєш бізнес-проєкт або не виступаєш на міжнародній конференції. Якщо контекст більш розважливий, без трибуни та мікрофона, то нічого страшного в цьому немає. Нам подобається спостерігати за публічними людьми, які не говорять літературно, бо ми впізнаємо в них себе. Слухаєш і думаєш: «О, я не один у цьому світі шокаю». Це заспокоює.
Чи є різниця між впевненою людиною та людиною, яка вдає впевнену?
Є ще третя категорія — самовпевнені люди. Загалом так, різниця є, і вона завжди відчутна. Наприклад, якщо людина хоче здаватися впевненою, вона мало жестикулює та говорить монотонно.