Графіті малювали ще на стінах печер — а люди досі не вирішили, як до них ставитись. Поки роботи Бенксі йдуть з молотка і зберігаються в музеях, інших райтерів штрафують і саджають за ґрати. Одна лише Барселона виділила €16 млн на видалення малюнків з фасадів у 2024–2026 роках.
Вандалізм, урбанізм, деструкція, культурний прояв — все це пов’язують із графіті, одним з найбільш суперечливих артнапрямків XX–XXI століть. Як теги стали символом Нью-Йорка (після голубів), за що райтерів не любить поліція та чому графіті існують, щоб зникнути, — розповіли в матеріалі.
Коментував Bios (Борис Біосов), власник графіті-магазину «Вуличний» та графіті-райтер, що малював для Unit.City, Kovalska і Puma.
Епідемія графіті — 1970-ті
Перше графіті зробили люди палеоліту. А перші сучасні графіті — американська молодь 1960-х. Райтери починали з малюнків на стінах будинків та поїздах метро. Переважно робили теги, тобто стилізовані підписи — найчастіше це були псевдоніми художників. Пізніше графіті стало більш різноманітним: до тегів додалися throw ups (роздуті бульбашкові підписи), pieces (деталізовані різнобарвні підписи), персонажі та малюнки.
На початку 70-х популярною стала аерозольна фарба. Вона конкретно спростила малювання і запустила «епідемію графіті» в Нью-Йорку — теги ширилися швидше, ніж їх встигали прибирати. Артсвіт визнав вуличні малюнки «медіадивом 70-х» і «найбільшим спонтанним проявом народного мистецтва» в історії. The New Yorker поставив графіті на обкладинку. Імена TAKI 183, Futura 2000 та Леді Пінк почали впізнавати за межами США. Графіті вийшли з хіп-хопу, а згодом вкорінились і в панк-культурі. А з виходом книги Subway Art, в якій автори об’єднали сотні фото тегів у підземках, графіті стало міжнародним.
Обкладинка The New Yorker за 1973 рік. Джерело: archives.newyorker.com
«Складно сказати, чи більшість ньюйоркців узагалі ще сприймають графіті як щось образливе. Воно стало частиною міського фольклору — романтичного та брутального минулого, що тепер зберігається в музеях і настільних книжках. Графіті нині можна побачити й на стіні в Брукліні, і на сайті забудовника, що рекламує новий ЖК в Брукліні, — як символ автентичної міської атмосфери. Ще до появи партизанського маркетингу графіті інтуїтивно вгадало естетику сучасної реклами — з ідеєю, що кожна поверхня може стати білбордом», — The New Yorker.
Українське графіті
СРСР ретельно банив усе, що придумували на Заході, тому в Україну графіті прийшло пізніше — на початку 90-х. Починали, як і всюди, зі швидкого тегінгу та бомбінгу — і рухалися з заходу на схід. Ближче до 2000-х в Україні з’явилося перше покоління райтерів.
Графіті-райтер Bios каже, що спочатку малювали з протесту чи бажання промовляти до мас. Але зараз контркультурна складова зникає: графіті проникають у рекламу, одяг, партизанський маркетинг. «Тепер людина сама обирає, що для неї графіті».
Ми попросили Bios розповісти про культові малюнки для України. Каже, що настільки впізнаваних графіті, як Kilroy was here, не пригадує — але в нас були локальні феномени:
«Пам’ятаю, в середині 2000-х хтось малював конверти з написом “ХД” — типу “Холодний дім”. Це ніби й не зовсім графіті, бо їх малювали пензлями, емалями, всім, що було під рукою. Але вони були всюди.
Є і локальні історії. В Одесі, наприклад, десь між 2003 і 2010 роками був чувак, який малював сумних мішок. Робив із ними стікери та клеїв їх скрізь. Для багатьох ці мішки стали символом юності — люди досі їх пам’ятають.
А ще був один дуже відомий персонаж — його знали по всій Україні, хоч сам він був з Одеси. Хрестовик, справжній фанатик. Він завжди носив з собою маркери та малював хрестики поверх графіті, моїх також. Хрестив усе, до чого міг дотягнутися. Казав, що рятує людей, бо графіті — від сатани».
Це інтерв’ю з Хрестовиком за 2018 рік. Trigger warning: у відео присутня російська мова.
Графіті — це вандалізм?
Там, де одні бачили попкультуру, інші побачили причину всіх бід. Нелюбов до графіті пояснює «теорія розбитих вікон»: якщо ігнорувати невеликі правопорушення, вони створять ґрунт для більших. В 90-х, коли політики дійшли до такого причинно-наслідкового зв’язку, вулиці заповнила поліція. Звісно ж, найретельніше патрулювали «чорні» райони.
Нульова толерантність поширювалась на безквитковий проїзд, паління трави на вулиці, а ще — малюнки на стінах і в метро. Тоді будь-яке графіті вважали вандалізмом. Але Bios думає, що вандалізм — не в жанрі, а в намірах:
«Малі, початківці — я сам це проходив — вони малюють майже всюди. Але навіть у них є розуміння: церкву — не можна, приватну будівлю — не завжди, занедбану — можна. Є така внутрішня градація. Наприклад, пам'ятки архітектури — святе, до них не лізуть.
Не все графіті — вандалізм, але й серед райтерів бувають вандали. Іноді роблять теги просто щоб насрати — без жодної думки, без плану. Але графіті — не тільки про те, де ти малюєш, але й що саме. Наприклад, намалювати пісюна — це теж вандалізм. Типу ти малюєш графіті — своє ім’я, а поруч пісюн — бо прикол. Хоча в деяких місцях це ще окей: трейлайни, хол оф фейм — там це сприймається інакше, ніж у центрі міста».
Щойно графіті з’явилися, міська влада розпочала з ними боротьбу. Вже в 1970-х Нью-Йорк витрачав мільйони доларів щороку на очищення міста від тегів — здебільшого в системі метро. Багато мегаполісів виділяють такі суми й сьогодні. Штрафували та переслідували всіх — байдуже, пишеш ти заклики до насилля, малюєш мультяшок чи просто підозріло довго стоїш біля стіни.
А знищували навіть тих, кого сьогодні зберігають за захисним склом. Поетичні слогани Жана-Мішеля Баскії, стінописи Бенксі, малюнки Кіта Гарінґа — всі вони колись опинились під фарбою комунальників.
Але замальовування графіті — це не все. Лондонську групу райтерів DPM засудили до сплати 1 млн фунтів компенсації збитків та 11 років в’язниці загалом. «Короля тегів» Токса — до 27 місяців. А 16-річного Дієго Феліпе Бесерру застрелили на вулиці. Та поки одним виписували штрафи, інші отримували гонорари.
Графіті існують, щоб зникнути
Хочеш бути райтером — маєш прийняти правила вулиці. Графіті завжди було своєрідною грою наввипередки: поки твій попередній малюнок зафарбовують, ти створюєш два нових. Така логіка, зокрема, закладена у графіті-бомбінг. Чим більше ти встигнеш намалювати — тим вищі шанси, що частина робіт виживе і тебе побачать. Найчастіше графіті нелегальні, і райтери розуміють усі ризики. Вони готові вкласти години в малюнок, не побачити його наступного дня і повторити все знову.
«Я не раз виправляв свої графіті — навіть чужі, якщо проходив повз з відповідною фарбою. Зафарбовував лінії, написи зверху. А ще, бувало, повертався в те саме місце кілька разів. Малюєш — через місяць-два зафарбовують. І ти знову йдеш туди, бо локація прикольна», — розповідає Bios.
Куратор паблік-арту Рафаель Шактер пояснює, що стріт-арт не має намагатися подолати смерть. Зворотний відлік графіті починається в момент, коли райтер завершує роботу. Погода, комунальні служби, інші райтери, власники будівлі — будь-хто може пошкодити графіті, але «у певному сенсі їхнє знищення — акт збереження ідеалів графіті-культури».
«Я мав небагато фарби, коли був молодший, і тоді малювання здавалось подією. Мені хотілося захистити кожну роботу. Та коли малюєш 200–300 графіті на рік — розумієш, що не можеш їх усі зберегти.
Навіть прикольно, що графіті має природний цикл життя. Ми малюємо — хтось замальовує. Ми малюємо — тому що протест. А вони замальовують — бо мають навести лад. І так по колу. Раніше я думав, що було б круто, якби графіті висіло роками. Але зараз, коли щось замальовують, я розумію — це частина життя малюнка», — ділиться Bios.
Графіті Bios. Фото надано автором
Але не кожна робота, створена для вулиці, залишається на вулиці. Деякі, наприклад, потрапляють до Києво-Печерської лаври (передайте привіт «Жінці з протигазом»). Або в MOCA чи Tate Modern. Коли артком’юніті помічає цінність графіті або муралу, їх переносять у мистецьке поле: консервують, музеєфікують, реставрують, продають. Тобто роблять усе, що суперечить природі стріт-арту.
Звісно ж, ці подвійні стандарти бісять райтерів. Поки одних штрафують за графіті, іншим виписують штрафи, бо ті пошкодили малюнки Бенксі. Чому? Тому що останній робить мистецтво. Яке графіті — мистецтво, а яке — вже ні? Можливо, колись ми дізнаємось, але це станеться не сьогодні.