«Ейфорія» — це не стільки серіал, скільки культурний феномен. Навіть ті, хто його не дивився, точно чули саундтреки Лабрінта або бачили сотні мемів з цитатами звідти.
Крім цього, серіал буквально визначив головних кінозірок останніх років. Джейкоб Елорді зіграв у чималій кількості фільмів, зокрема в обговорюваному «Буремному перевалі», а головне — отримав номінацію на Оскар за «Франкенштейна». Сідні Свіні постійно створює інфоприводи (не завжди пов’язані з її кар’єрою). Гантер Шафер, яка зіграла Джулс, була моделлю, і цей серіал став її першим акторським досвідом. А для Зендеї це була перша доросла роль після діснеївського минулого.
Їхні персонажі стали відбитком часу: Ру — підлітка з ментальними проблемами та залежністю, Джулс — мрійниця та мисткиня, Лексі — розумниця, Медді, як і сама Алекса Демі, — it-girl, Кессі — романтична і вразлива, Нейт — агресивний підліток із купою пригнічених емоцій. Кожен може впізнати в них себе: наприклад, «ти Кессі, яка телефонувала 38 разів, чи ти Медді, яка не зателефонувала жодного разу?».
А події, в які потрапляють герої, чи не найкраще відображають Америку сьогодні, трохи прикрашену глітером.
У цьому матеріалі розбираємось, як серіал став культовим.
Частина 1. Від адаптації до самобутнього шоу: як формувалась ідентичність серіалу
Факт про «Ейфорію», який дивує багатьох, — це адаптація, а не оригінальний серіал. У 2012 вийшла інша «Ейфорія», ізраїльська, де одним з авторів сценарію був Рон Лешем — продюсер американської версії шоу.
Проте роль ізраїльського першоджерела не варто переоцінювати: збігається хіба що центральність теми наркозалежності, і лише деякі герої мають своїх відповідників в оригіналі (Ру та Фезко). Проте навіть ця подібність умовна: врешті, Ру як персонажка постала з особистого досвіду автора шоу Сема Левінсона, а не як адаптація з першоджерела. До речі, оригінал в Ізраїлі пройшов майже непомічено і перестав існувати після першого сезону.
Саме візуальна ідентичність вирізняє «Ейфорію» Левінсона серед решти серіалів та першоджерела. Вона асоціюється в усіх з глітером, вигадливими макіяжами та не менш вигадливими луками героїв (мейк та одяг — один з інструментів сторітелінгу в серіалі). Але ця естетика не зʼявилася нізвідки — ба більше, є конкретна людина, яка її розробила, і це не Сем Левінсон.
Фотографиню Петру Коллінз запросили працювати над візуальною ідентичністю серіалу, бо Левінсон захоплювався її творчістю. У своїх ранніх роботах Коллінз зосереджувалася на досвідах дівчат-підлітків — фіксувала їхню вразливість, але при цьому не позбавляла їх субʼєктності. Власне, Петра сама почала знімати ще в підлітковому віці, тому своїх ровесниць фотографувала з емпатією та розумінням.
Коллінз публікувала свої роботи на тамблері, там же й шукала натхнення. Журналістка Шеєн Макдональд навіть жартує, що «Ейфорія» — це найкраще, що сталося з платформою після порно, адже під час виходу другого сезону там суттєво зросла активність.
Окрім тамблера варто згадати видання Rookiemag, яке фокусувалося на дівочих підліткових досвідах і де Коллінз публікувала свої ранні роботи ще на початку 2010-х. Тоді ж Петра познайомилася з Барбі Феррейрою (Кет Ернандез в «Ейфорії»), яку знімала для цього видання. В Rookiemag також засвітилась Гантер Шафер (Джулс), яка в підлітковому віці публікувала там свої малюнки та колажі.
Фото Петри Коллінз
Про роботу над «Ейфорією» Коллінз вперше заговорила в інтерв’ю для угорського видання Punkt. Там вона згадувала, яким болючим для неї був цей досвід, адже її спершу запросили в шоу, а згодом звільнили, адже вона нібито занадто молода для цього. З часом саме інтерв’ю суттєво відредагували — зникли згадки про процес роботи над шоу. Але інтернет пам’ятає — скриншоти з оригінальної версії досі збереглись у твіттері та реддіті.
Єдина згадка про «Ейфорію», яка залишилась у відцензурованій версії, була про роботу над фотосерією A Miért vagy te, ha lehetsz én is? (з угорської — «Нащо бути собою, якщо ти можеш бути мною?»). Як сказала Коллінз, для неї ця зйомка стала своєрідним актом екзорцизму:
«Я була змушена змінити мій стиль через “Ейфорію”. Багато людей почали робити фото в такому стилі, і він перестав сприйматись як мій, я відчула відчуженість щодо нього. Мені потрібно було знайти себе знову, адже я більше не резонувала з ним».
Загалом у своїх інтервʼю Коллінз уникає будь-яких розмов про шоу Левінсона: скажімо, в одному з останніх інтерв’ю для i-D на слова про те, що її естетика суттєво вплинула на попкультуру, а в її ранніх роботах вміщена вся концепція «Ейфорії», вона відповіла: «Це сказав ти, а не я». Тим часом Сем Левінсон відкидає звинувачення в плагіаті, наполягаючи на тому, що це рімейк однойменного ізраїльського шоу.
Фото Петри Коллінз
На візуал серіалу вплинула і любов Левінсона до кіно. Серіал просто переповнений посиланнями на інші фільми. В першому сезоні Ру і Джулс одягаються на гелловінську вечірку як Ромео та Джульєтта з фільму База Лурмана, що певною мірою підкреслює приреченість їхніх стосунків. Кет перевтілюється в Тану з фільму «Міс “45 калібр”» — це rape revenge фільм (жанр кіно, де героїня мститься за зґвалтування). І це перегукується з трансформацією героїні Барбі Феррейри — дівчина стає жертвою небажаного секс-відео. Медді обирає образ Айріс з фільму «Таксист», а Кессі — Алабами Ворлі зі «Справжнього кохання» (сценарій до цього фільму написав Квентін Тарантіно, і саме його вплив особливо відчувається в третьому сезоні).
Джерело: HIGHXTAR.
Естетика фінального сезону суттєво відрізняється від перших двох. І річ не лише у візуалі — змінюється сам масштаб історії. Події відбуваються через п’ять років після школи, герої виходять за межі свого передмістя й опиняються у значно більшому, хаотичнішому світі. Символічно, що все починається з того, як Ру буквально перетинає кордон.
Порівняння з Тарантіно виникає з багатьох причин. Мрійлива, неонова естетика перших сезонів поступається атмосфері вестерну та неовестерну. Навіть те, як співачка Розалія, яка в цьому сезоні виконує роль Меджик, насвистує свою пісню La Rumba del Perdón, нагадує про лиховісне насвистування з «Вбити Білла».
Як згадує сам Левінсон, на новий сезон вплинула і золота епоха Голлівуду. Це особливо помітно в тому, як він працює з простором стриптиз-клубу — важливим для сюжету через фокус на секс-роботі. Режисер свідомо показує його не як сучасний простір, а як щось позачасове і ностальгійне, з виразними асоціаціями з бурлеском та візуальною культурою 70-х.
Разом із настроєм сезонів змінюється і мейк. Донніелла (Донні) Деві, яка відповідає за відділ макіяжу в шоу, розповідає, що мотив для нанесення косметики змінився. Якщо в перших двох сезонах це було повʼязано з експериментуванням і дослідженням ідентичності героїв, то в третьому роль мейку більш прикладна — пов’язана із зароблянням грошей.
Деві пояснює, що в першому сезоні вона фокусувалася на мрійливих, вигадливих образах, тому макіяжі були барвистими та неоновими. І це швидко вийшло за межі шоу в makeup routine дівчат по всьому світу, які не жаліли на себе глітеру та блискіток.
У другому сезоні неону поменшало. Деві згадує: Левінсон просив, щоб шкіра акторів здавалася сяйливою, але без краплі тонального. Сама візажистка називає цей мейк такою собі «сестрою-інтроверткою макіяжу першого сезону».
Третій сезон візуально інший з кількох причин: героїні виросли, і для багатьох із них макіяж став повʼязаний з роботою. Лексі — асистентка шоуранерки телешоу, Медді — асистентка голлівудської менеджерки, а згодом — менеджерка Кессі, яка стала OnlyFans-моделлю. Макіяж, що для Лексі, що для Медді, — це спосіб демонстрації їхньої професійності. Водночас Кессі, Джулс або стриптизерки з Silver Slippers обирають мейк, який буде приваблювати їхніх клієнтів та глядачів. Та все ж звичний глітер нікуди не зникає — він доповнює луки героїнь.
Виразною є не лише візуальна, але й аудіальна ідентичність шоу. Над саундтреками перших двох сезонів працював Labrinth, а над третім — Ганс Ціммер. В рецензії для Variety музичний журналіст Е. Д. Аморосі пише, що Labrinth своєю музикою ідеально підкреслив візуал серіалу. Він досягнув цього, змішуючи оркестрову, електронну музику з R&B, джазом, госпелом та хіп-хопом. Драматичність і надривність героїв знаходять своє відображення в не менш драматичному та емоційному музичному супроводі. Сам Labrinth про написання саундтреків для першого сезону згадував:
«Мій досвід з “Ейфорією” зробив з мене кращого музиканта. Це було моєю мрією — надати крила і додати магії різним сюжетним лініям. Це було колективне зусилля Сема Левінсона, цілої команди й касту — я лише додав текстури до вже феноменального шоу. Сподіваюсь, що кожен, хто слухатиме цю музику, відчує щось особливе».
Проте є моменти, коли саундтреки не просто слугують фоном, а опиняються в центрі: перший сезон завершується музичним номером, де Зендея виконує All For Us. Пізніше, у 2023 році, вона разом із Labrinth виступила з цією піснею на Коачеллі.
У третьому ж сезоні музика Labrinth відсутня. Сам музикант поділився цим в емоційному, вже видаленому дописі. Згодом він додав, що саме він вирішив прибрати музику з серіалу та узгодив це з HBO. Емоційні заяви та відсутність конкретики, звісно, породили безліч чуток.
В профайлі для GQ Labrinth хоч і не підтверджує чутки про суперечку з Левінсоном, але говорить, що вони з Семом «врешті втратили творчу рівновагу» — настільки, що він більше не відчував до себе поваги.
Левінсон же наголошує, що в цьому сезоні він прагнув іншого звучання, схожого на старий Голлівуд або саундтреки до вестернів, і саме це стало однією з причин припинення співпраці. Тим часом автор профайлу, Фрейжир Тарп, підсвітив цікавий момент: під час розмови Labrinth вмикав йому деякі пісні, які мали грати в третьому сезоні, і в одній з них буквально звучать дзвони та свист. Так, як у класичних саундтреках для вестернів.
Впізнаваним шоу роблять також фрази й цитати, які розлітаються на меми. В одному з інтерв’ю для Indiewire Левінсон визнає, що в процесі зйомки він одразу уявляє не лише реакцію глядача, але й те, наскільки довго він зможе концентруватися на певній сцені. Гадаю, що саме таке розуміння глядацької концентрації сприяє тому, що уривки з «Ейфорії» добре запам’ятовуються.
Яна Цюндель, науковиця, яка займається дослідженням телебачення, у своїй статті Between Memeability and Televisuality: The (Self‐)Memefication пише: зараз популярність серіалів частково базується на можливості уривків шоу перетворюватися на меми. З одного боку, меми можуть популяризувати шоу та приваблювати нових глядачів (є чимало обговорень, як хтось почав дивитись «Ейфорію» саме через нарізки звідти).
Під час виходу другого сезону автори LA Times взагалі писали про те, що меми з «Ейфорії» відіграли вирішальну роль в успіху серіалу. Журналістка Гюнселі Яльсінкая натомість стверджує: шоу усвідомлює свій мемний потенціал і стає переобтяжене моментами, які потенційно можуть стати віральними. Апогеєм такої мемної самосвідомості стала вистава Лексі в кінці другого сезону, де ще раз підкреслюється: герої настільки виразні, що їх легко спародіювати навіть всередині самого шоу.
Частина 2. За межами школи: секс, наркотики й повне розчарування в житті
Третій сезон продовжує множити навколо себе обговорення та меми, проте сприйняли його значно прохолодніше за перші два. Критикиня Роксана Гаддаді називає «Ейфорію» «монументом Левінсонового браку креативності». Це може бути пов’язано з кількома факторами. Перші два сезони серіалу — про підлітків, а останній — про їхнє вже доросле життя, тому шоу перетворюється на такий собі мікс вестерну та Breaking Bad, де майже всі герої займаються секс-роботою або менеджать секс-працівників (окрім хіба що Лексі).
Такий стрибок тяжко назвати різким, адже серіал відомий тим, що порушує складні теми, такі як залежність, аб’юзивні стосунки тощо. Проте різка зміна сетингу викликає чимало питань: чому ці герої досі тримаються купи, враховуючи, що вони вже виросли та їх вже нічого не пов’язує? Сем Левінсон говорив про те, що школа як середовище ніколи особливо його не цікавила, ключовим для нього було становлення героїв як особистостей та їхні взаємини один з одним.
Сетинг школи напрочуд зручний для організації персонажів: їх обʼєднує один простір, відтак вони постійно перетинаються. Тож, розширюючи ландшафт, Сему Левінсону потрібно було віднайти лазівки, щоб обʼєднати героїв. Не дивно, що деякі рішення відчуваються радше зручними, а не реалістичними: як факт того, що Медді та Лексі перетинаються на роботі або що всі дівчата збираються на весіллі Кессі та Нейта.
З іншого боку, розширюючи простір, Левінсон порушує більше важливих тем.
Третій сезон починає ще сильніше критикувати американське суспільство, де все продається та купується. Критикиня Номі Фрай, розмірковуючи про цей сезон, зауважує:
«Кожного можна продати — або продати себе — по частинах. Тіло — це не джерело сили, задоволення або гри, а місце, з якого можна взяти якомога більше влади та зберегти її на все життя».
Ця критика поширюється на американську мрію як концепт. Власне, сучасна американська культура неабияк покладається на міф про американську мрію, де будь-хто може досягти своєї мети й всім доступні однакові ресурси. Але в таких історіях завжди ігноруються маргінальні голоси, і саме на них фокусується Левінсон.
Врешті, у фокусі — секс-працівниці та люди, дотичні до цієї індустрії. Коли герої опиняються у великому світі — той перетворює їх на товар. Кессі здобуває бажане (гроші, популярність), як і в школі, завдяки власному тілу, яке продовжує визначати її в дорослому віці, тільки в більшому масштабі. Масштабується й історія Джулс, яка звикла бачити себе через чоловічий погляд і потребу у схваленні. У новому сезоні ця залежність стає вже не лише емоційною, але й економічною: її фінансова стабільність напряму пов’язана з чоловічою увагою, бо Джулс стає sugar baby.
Проте головна тема цього сезону — спроба перевинайти себе і все ж вибороти для себе якесь майбутнє. Попри тотальну транзакційність світу, неочікувано Ру вперше виглядає людиною, яка має бодай якусь надію. І схожі надії жевріють у решти героїв — не завдяки реальності, а всупереч їй. Це історія про людей, які намагаються досягти бодай чогось у світі, що майже нічого їм не обіцяє.
Тема наркозалежності теж продовжує залишатись однією з центральних. Під час перегляду перших трьох епізодів критики отримали листа від Левінсона, де він зазначив, що присвячує цей сезон Ангусу Кладу (актору, який зіграв Фезко та помер кілька років тому, борючись із залежністю), а також усім підліткам, які не мали другого шансу в житті.
Цей контекст багато говорить про сам сезон. Уже перший епізод майже прямолінійно показує, як фентаніл потрапляє в США та руйнує життя людей. В інтерв’ю для Indiewire Левінсон окремо говорив про катастрофічну статистику смертей, пов’язаних з цією речовиною, — і схоже, що саме цей страх став однією з центральних тем нового сезону.
@hbomax The girls are fighting. #Euphoria #Zendaya #Rosalia ♬ original sound - HBO Max
На додачу, мабуть, вперше зроблено настільки виразний акцент на політичних переконаннях героїв. Згадаймо бодай конфедератські прапори або татуювання зі свастикою в підлеглих Лорі.
Крім цього, третій сезон вловлює загальну політичну атмосферу в США. Як писала вже згадана Номі Фрай, останнім часом американське телебачення часто заграє з трампістською естетикою, в критичному і не дуже плані. Тут можна згадати серіал The Hunting Wives або напрочуд успішне реаліті-шоу The Secret Lives of Mormon Wives. Розвиток Кессі як героїні — про ці зміни зокрема: вона прагнула бути такою собі «традиційною дружиною» в американському передмісті, але згодом стала OnlyFans-моделлю, бо її «традиційний» чоловік набрався боргів. Задля популярності Кессі ходить по подкастах, де ретранслює думки трампістів. Що іронічно, бо сама Свіні тут дуже схожа на свою героїню. Скандал навколо джинсів American Eagle або той факт, що вона республіканка, змушує сприймати ці сцени реальніше і створювати навколо цього меми.
@justtrishcrave New clip from ‘Euphoria’ starring Trisha Paytas and Sydney Sweeney. #trisha #trishapaytas #hbomax #sydneysweeney #euphoria ♬ original sound - TrishCrave
На думку журналістки Радхіки Сет, те, за що глядачі полюбили перші два сезони «Ейфорії», залишилось недоторканим: хороша акторська гра, чорний гумор і дивовижна візуальна складова. Проте коли героїв забрали з інтимного шкільного сеттінгу, вони стали ніби загубленими у великому світі. Ця загубленість відчувається і на сюжетному рівні, де відбувається занадто багато всього і важко зосередитись на чомусь одному. Можливо, це недолік режисера, а можливо, це і є головна алюзія на Америку сьогодні?
