З 24 жовтня на Netflix можна подивитись новий фільм оскарівської лауреатки Кетрін Бігелоу «Будинок з динаміту», прем'єра якого відбулася на Венеційському кінофестивалі. Стрічка розповідає про напружену гонитву за правдою після запуску єдиної ракети без жодних позначок походження, спрямованої на Сполучені Штати: хто стоїть за атакою та якою має бути відповідь?
Наталія Серебрякова побувала на круглому столі з командою фільму та записала розмову з режисеркою Кетрін Бігелоу, сценаристом і продюсером Ноа Оппенгеймом та акторами Ребекою Фергюсон, Трейсі Леттсом, Ентоні Рамосом і Джейсоном Кларком.
Кетрін, цей проєкт народився з вашого бажання зняти фільм, який виник із питання: куди рухається світ у контексті ядерної ситуації. Що вас найбільше здивувало під час розробки та дослідження теми? Що виявилося найнеочікуванішим у розвитку проєкту від початкової ідеї до готового фільму?
Кетрін Бігелоу: Одним із найбільших сюрпризів було те, що я змогла працювати з Ноа Оппенгеймом. Його знання теми, його інтелект — унікальні, принаймні на мою думку. Але ще дивовижнішим для мене стало усвідомлення того, наскільки грандіозна і потенційно катастрофічна влада зосереджена в руках однієї людини — президента. У нього є лише кілька хвилин, щоб вирішити: застосовувати ці види зброї чи ні.
І що я не можу зрозуміти — це як захисний механізм може призвести до глобального знищення. Що тоді ми «захищаємо»? Нічого ж не залишиться. Це парадокс, і він надзвичайно цікавий.
Структура фільму дуже незвична — розповідь розгортається через послідовні перспективи різних персонажів. Це рішення було закладене ще у сценарії? Чи воно з'явилося вже під час монтажу?
Кетрін Бігелоу: Це було вирішено ще на ранньому етапі. Ми поділили історію на три розділи, щоб утримати відчуття реального часу. Адже 18 хвилин — це занадто коротко для повноцінного фільму. Тому ми розбили все на три фази, щоб детально зануритися в кожен рівень «залів влади», підіймаючись вгору владною ієрархією.
Ноа Оппенгейм: Так, саме так. Ми хотіли, щоб глядач відчув тиск цих 18 хвилин. Крім того, ми прагнули передати дезорієнтацію, яку відчувають ті, хто ухвалює такі рішення в реальності. За 18 хвилин майже неможливо все осмислити. Тому під час першого перегляду глядач сприймає це саме так. А потім ми робимо паузу — і він отримує змогу переосмислити побачене в новому контексті. В реальному житті люди, які мають ухвалювати такі рішення, на жаль, не мають розкоші другого чи третього разу.
Ви вже неодноразово працювали з великими акторськими ансамблями, але House of Dynamite є вашим найбільшим у цьому плані проєктом. Як вам вдалося врівноважити всі історії?
Кетрін Бігелоу: Мені неймовірно пощастило з акторським складом. І, звісно, з допомогою Кірка Бакстера (оскароносний кіномонтажер — прим. ред.) — він зумів змонтувати все з такою точністю, що кожен актор залишився на передньому плані історії. Це, безумовно, ґрунтувалося на їхніх потужних акторських роботах.
Фільм справляє враження дуже ретельно дослідженого — від сценарію до акторської гри. Ребеко, що було для вас найкориснішим у підготовці, щоб зробити вашу героїню Олівію максимально реалістичною?
Ребека Фергюсон: Це була комбінація кількох речей — надзвичайний сценарій, відчуття безпеки під керівництвом Кетрін, а також допомога Ларрі Пфайфера, який в реальному житті очолював Ситуаційну кімнату.
Тобто фактично людина, яка була моїм «екранним босом» — його зіграв Джейсон Кларк, — у реальному житті виконувала цю роботу. Я мала його контакт у WhatsApp, могла писати на пошту, ставила йому абсолютно всі запитання — навіть таке банальне, як хто першим отримає той чи інший лист. Нам було важливо досягти автентичності, щоби будь-хто, хто працював у Ситуаційній кімнаті, міг сказати: «Так, саме так воно й відбувається».

Отже, Джейсоне, для вас це був доволі прямий доступ до прототипу персонажа.
Джейсон Кларк: Так. І ще я хочу додати: мені дуже подобається, як знімають Баррі та Кетрін. Після багатьох років роботи я знову опинився в їхньому творчому тандемі, і це було фантастично. Це мій улюблений спосіб зніматися: просто, легко, але водночас надзвичайно сильно й концентровано. Ми граємо, сцена знімається, і ти відчуваєш, що про тебе подбали, що все враховано, ти віддав максимум — і можна йти далі. Це створює фокус і простоту, які рідко трапляються.
Трейсі, Ентоні, а як щодо вас? Що було найкориснішим у дослідженні ваших персонажів? Адже часу на екрані у вас небагато, але він дуже насичений.
Трейсі Леттс: Найбільше мені допомогло те, що наші технічні консультанти були серед масовки. Це люди, які реально сиділи на моєму місці. Я міг у будь-який момент запитати їх: «Чи зробив би я це? Що саме я маю показати?»
Сценарій був написаний та досліджений дуже ретельно. Для мене головне полягало навіть не в деталях, а у ставленні. Ці люди надзвичайно серйозні, вони відчувають величезну відповідальність. Вони пояснили мені: «Ти не відповідаєш перед кимось іншим. Ти відповідаєш лише перед президентом. І все. Тому ти можеш поводитися впевнено». Це було дуже визвольним відчуттям.
Так, у певному сенсі це справді визволення. Ентоні, а ви як готувалися?
Ентоні Рамос: У моєму випадку все було подібно. Нашими радниками були справжні військові. Наприклад, у Ґрілі, на Алясці, є групи людей, які цілодобово сидять перед екранами й стежать за ситуацією. І поки ми тут їмо круасани та п'ємо каву, вони буквально не відводять очей від своїх моніторів.
Ви розумієте, про що я? Це по-справжньому. Ракета щойно запущена — і що буде далі? Вона не зруйнує тут, вона приземляється там. Потім підіймається ще одна. І вони стежать за цим цілий день. Тож для них було певним полегшенням побачити нашу гру. Вони підійшли до нас і сказали: «Ви справді перенесли нас у цю ситуацію. Ви змусили нас відчути те саме. Це саме так, як ми переживаємо це». Тож так, ми мали величезну допомогу, дякувати Богу.
Актори виглядають дуже природно у своїх ролях. Чи проходили вони спеціальні тренування або підготовку, щоб якомога автентичніше відтворити військову та урядову лексику?
Ноа Оппенгейм: Ви маєте на увазі підготовку акторів?
Кетрін Бігелоу: І роботу з термінологією.
Ноа Оппенгейм: Думаю, як вже сказав Ентоні, мати нагоду працювати поруч з однією з найвидатніших режисерок — це привілей. Одне з того, що робить її настільки великою, — це її відданість автентичності та реалізму, її почуття відповідальності в зображенні цього світу.
Якщо ви запрошуєте глядача за зачинені двері, в Ситуаційну кімнату або в STRATCOM (Стратегічне командування США — прим. ред.), ви мусите показати все максимально точно. І від самого початку нашої співпраці Кетрін дала мені зрозуміти: якщо в уста цих людей буде вкладено слова, вони мають звучати правдиво. Кожну репліку ми перевіряли: «А чи справді це так відбувалося б? Чи справді вони так сказали б?»
Тож ми провели величезну підготовчу роботу, розмовляли з людьми, які реально обіймали ці посади, які реально були в цих кімнатах, щоб відтворити їхні дії максимально точно. А далі ці видатні актори перейняли це почуття відповідальності від Кетрін, і всі ми, власне, спиралися на наших технічних консультантів.
Ентоні Рамос: Було навіть серйозне зобов'язання щодо деталей. Кетрін, виправте мене, якщо я помиляюся: хіба ви не запросили у сцену в Ґрілі окрему акторку спеціально? Ви сказали: «Мені потрібен хтось, хто просто сидітиме і плакатиме».
Сюзанна, наша кастинг-директорка, розповідала, що знайшла акторку, яка чудово проявила себе на іншому кастингу, але тоді не отримала роль. І Кетрін сказала: «Мені потрібна людина, яка просто заплаче в цій сцені, бо там неодмінно хтось би плакав». І вони спеціально запросили акторку для цього.
Кетрін Бігелоу: Технічні консультанти були справді винятковими та незамінними. Вони перебували зі мною на знімальному майданчику, і ми не знімали жодної сцени без їхнього схвалення, що «так, це відповідає реальності». І в такому фільмі автентичність має вирішальне значення. Якщо ви запрошуєте глядача у простір, який зазвичай закритий, тим більше в такій історії, ви мусите показати все настільки правдиво, наскільки це можливо.

Ребеко, ви згадували, що відчували довіру до Кетрін. Як би ви описали її особливий підхід як режисерки в роботі з акторами?
Ребека Фергюсон: Думаю, Джейсон уже це зачепив. Боже, як це незручно формулювати... Річ у тім, що робить Кетрін — я навіть не знаю, скільки в нас було камер, але багато. І ми не перерепетирували сцени.
Специфічність її підходу полягала в тому, що вона давала нам простір. Вона давала інформацію. Вона давала людей. Наприклад, Грег Шапіро, один із продюсерів, передавав нам цифри й дані, щоб ми могли зробити власне дослідження. Тобто це не було «ось вам — і грайте». Це було «робіть і свою роботу також».
І тоді три камери працювали одночасно, і ти не знав, який саме ракурс вона обере. Вона як композитор. Наче музикант, що виконує мелодію. Ти дивишся на неї за монітором і бачиш, що вона відчуває. Вона не мікроменеджерить сцену, а ловить емоцію, яка виглядає автентичною в конкретний момент. Це дуже звільняє. Це навіть трохи страшно, бо ти знаєш: у тебе є лише одна мить, яку треба їй віддати. Вона завжди схоплює момент, якщо він вдалий. Але якщо є щось краще — вона візьме і це.
Трейсі, маєте що додати про цей процес?
Трейсі Леттс: Це була нелегка робота. Справді складна. Здається, ніби ти просто стоїш у павільйоні та проговорюєш репліки. Але насправді твої партнери по сцені здебільшого перебувають на екранах комп'ютерів. Іноді наживо, іноді записані. Діалоги для більшості з нас звучали як іноземна мова — всі ці абревіатури, а також мілітаризована лексика. Наприклад, слово «операціоналізувати». Такі слова ми у повсякденному житті не використовуємо.
І ще — три камери? Я рахував: у мене одночасно працювало 25 камер. Я не жартую. Тож це справді була важка робота. А Кетрін залишалася спокійним центром у самому серці бурі. Вона була абсолютно врівноваженою, але водночас завжди ставила запитання.
Від неї ніколи не звучало: «Ось так треба робити» або «Це має бути саме так». Завжди: «Що ми тут намагаємося показати? Про що ця сцена? Що, на вашу думку, відбувається саме зараз?» Я завжди міг звернутися до Кетрін із запитанням або навіть зупинити процес і сказати: «Почекайте хвилинку, я не розумію, що ми зараз робимо. Про що має бути цей момент?»
Коли ти долаєш нервозність — а це значна частина роботи, — ти нарешті можеш заспокоїтися, почати ставити запитання і навіть призупинити «механізм», аби впевнитися: так, я справді в потоці.
Кетрін, ви вже згадували важливість автентичності цих просторів. І це справді вражає — те, як ви показуєте ці кімнати, наскільки детально вони виглядають. Як ви працювали з оператором Баррі Акеройдом над створенням атмосфери фільму?
Кетрін Бігелоу: Вперше ми співпрацювали з Баррі на зйомках «Володаря бурі», і тоді ми розробили певну візуальну мову. Але насправді це він навчив мене тієї неймовірної свободи, яку він надає. Він освітлює весь простір — у випадку з «Володарем бурі» ми здебільшого знімали на відкритому повітрі. Потім він розставляє камери по всій території, і жодних позначок на підлозі. Актор залишається наодинці зі своєю роботою, а Баррі просто це фіксує.
Це дивовижний метод — дуже схожий на документалістику, але застосований в художньому наративі. Він дає актору колосальну свободу, про яку говорила Ребека. Це було життєво необхідно у «Володарі бурі» — і так само необхідно в цьому фільмі. Адже актори мають відчувати, що простір належить їм, що вони працюють у ньому щодня. Тож завдяки Баррі це стало можливим.
Ви консультувалися з високопоставленими військовими та розвідниками. Чи була порада, яка змусила вас переглянути якусь важливу сцену?
Ноа Оппенгейм: Не певен, що ми щось переглядали, але одна розмова на самому початку процесу дуже вразила нас обох і суттєво вплинула на весь подальший фільм. Ми спілкувалися з людиною, яка обіймала керівні посади в Пентагоні та ЦРУ.
Фільм заснований на припущенні, що президент США має одноосібне право вирішувати, чи застосовувати ядерну зброю. Це виключно його повноваження в нашій системі. Тож ми поцікавилися: наскільки президент практикує ці протоколи? Скільки він читає про них? Як готується до цього моменту?
І відповідь була: «Ніяк». Коли президент вступає на посаду, йому роблять дуже короткий брифінг щодо валізки, яку носять із собою. Іноді це триває навіть менше ніж годину. І на цьому все. Після цього він більше ніколи до цього не повертається.
І сам факт, що люди на вершині ієрархії ухвалення рішень — президент, міністр оборони — можуть бути найменш підготовленими до цього моменту, був для нас обох приголомшливим.
Кетрін Бігелоу: Це шокувало. Ми були абсолютно здивовані. Він пояснив: «У них стільки іншої роботи, їхній день розписаний, і виділити час, щоб ретельно пройти цей протокол, просто нереально».
І водночас у STRATCOM, коли ми були там, нам показали адмірала. І вона сказала: вони відпрацьовують протокол застосування ядерної зброї 400 разів на рік. Вони справді треновані. А от президент — ні. Це ще один парадокс. Дуже несподівано.

Як ви підходили до побудови відчуття нестерпної напруги, пов'язаної з часом? І як невизначеність походження ракети посилює тривогу глядачів упродовж фільму?
Кетрін Бігелоу: Як це посилює ефект? Не певна, чи можу точно сформулювати. Але для мене було важливо, що в рамках обмеженого часу — в нашому випадку це 18 хвилин — є дуже мало інформації для ухвалення рішення. Наприклад, ви не знаєте, звідки саме стартувала ця міжконтинентальна ракета. Ви цього не знаєте. Є безліч невідомих.
І в результаті ви наче летите наосліп, бо неможливо адресувати ситуацію конкретній країні. І це робить усе значно складнішим.
Ноа, ви багато років працювали у сфері новинного виробництва. Як цей досвід журналіста вплинув на роботу над сценарієм?
Ноа Оппенгейм: Гадаю, головне, що мені допомогло, — це можливість просто взяти слухавку й подзвонити людям, які реально обіймали ці посади, жили в цьому світі. Це були колишні чиновники з Пентагону, ЦРУ, колишні співробітники Білого дому. А ще існує неймовірна спільнота експертів з політики та журналістів, які десятиліттями досліджують ядерну тематику, пишуть про неї.
І, як вже згадувала Кетрін, однією з її головних мотивацій було те, що суспільство, на жаль, майже забуло: ми досі живемо у світі, де існує зброя миттєвої дії, здатна знищити цивілізацію за лічені хвилини. І це, мабуть, велика розкіш — дозволяти собі цього не помічати.
Є дивовижна спільнота людей, які щодня працюють над цією проблематикою: вони думають, як знайти рішення, пишуть, привертають увагу. І саме ті особисті зв'язки, які дозволяли мені з ними говорити й залучати їх у процес роботи над фільмом, були надзвичайно корисними.
Кетрін, хотілося б поговорити про фінал. Ви залишили його трохи відкритим, і це виглядає дуже свідомим рішенням. Якого ефекту ви прагнули досягти?
Кетрін Бігелоу: Я думаю, що фінал — це запрошення до глядачів. Запрошення винести щось для себе. Моєю надією було ініціювати розмову про ядерну зброю. Адже у світі є 9 ядерних держав, і лише три з них — члени НАТО. Вже сама ця статистика має змусити замислитися.
Тому фінал — це можливість, звернення до публіки, щоб розмова вийшла за межі фільму і продовжилася далі.