Цей текст не про навчання і не про швидку зміну професії. Він про трьох людей, які написали щось настільки живе, що відчуваєш це шкірою. Не тому, що хтось чекав від них слів, а тому, що мовчання стало нестерпним.
Старт у кожного був свій — з різними обставинами, болем і надіями. Але в якийсь момент вони перестали писати «під когось» — і нарешті сказали так, як відчувають.
Цей матеріал створила студентка Skvot Маруся Чемерис під час навчання на курсі «Написання текстів».
«Писав, щоб доводити. Тепер просто пишу»
Антон Вишневський
Був редактором інструкцій — став сценаристом освітніх курсів
Що було до?
До цього була робота лише зі змістом, без пошуку власного голосу. Я створював інструкції — чіткі, правильні, без жодної розмови між рядками. З часом зрозумів, що все рідше перечитую власні тексти, наче вони мені не належать.
Навіщо пішов на курс?
Я втомився бути чужим голосом. Писати з рук.
Хотілось перевірити, чи є ще той, хто думає своїм тембром. І чи можу я витримати себе без редакторського ховання.
Що зрушило ситуацію?
Зрушенням стала інтонація. Вперше я почув свій текст, звернувши увагу не лише на сенс, але й на звучання. Виявилося, що ритм і паузи здатні передати більше, ніж слова. Іноді ця «музика» говорить точніше за зміст.
Що було боляче?
Виправляти себе. Не текст — себе в тексті. Залишити фразу незручною, якщо вона жива. Не підшліфовувати, не прикривати тремтіння впевненістю.
Що лишив собі?
Лишив собі лише одне запитання — «навіщо?». Не «чи це добре?» і не «чи це красиво?». Саме сенс став важливішим за оцінки й форму. Це запитання тепер веде мене в кожному тексті.
Що змінилося після?
Після цього я почав писати сценарії — освітні, але живі. Більше не ховаюся за формулюваннями й дозволяю собі бути в тексті. Якщо щось відчуваю, даю цьому простір. Навіть коли це лише дві секунди тиші у відео.
Коли відчуваєш, що текст — твій?
Відчуваю, що текст «мій», коли жодне слово не потребує захисту. Навіть якщо воно неідеальне, я залишаю його на місці. В ньому є правда, і цього достатньо. Тоді текст стає по-справжньому моїм.
Що вмикається в тобі, коли сідаєш писати?
Спершу — шум. Те, що треба сказати, очікування, чужі патерни.
Потім — чистка. І якщо вистачає сміливості дочекатись — приходить те, що справді моє.
«Писати — це не вміти. Це наважитись»
Юлія Кривенко
Менеджерка, яка навчилась писати від себе
Що було до?
Раніше я вміла писати «за когось» — бриф, лист, пост у зручному форматі. Добре розуміла, як зробити правильно. Але не знала, як написати по-справжньому своє. Довго сприймала це як перевагу.
Чому пішла на курс?
Було відчуття, що в мені вже є готовий текст, просто я не даю йому вийти.
Хоч раз хотілося написати не тому, що треба. А тому, що не можеш інакше.
Що зрезонувало?
Найбільше зрезонувала фраза «Пиши так, ніби хтось дочитає». Не оцінить, не збереже, а просто дочитає до кінця. Вона змінила мою точку опори — я перестала писати, щоб вразити. Тепер пишу, щоби бути.
Що давалось важко?
Найважче було не тікати й не ховатися за шаблонами. Не закривати живе формулою. Багато років я була тією, хто все зводить докупи. Але писати — це не про «з’єднувати», а про «вміти тримати напругу».
Що залишилось?
Залишилася дивна свобода. Тепер я можу написати пост, який не впишеться в tone of voice. Зате він впишеться в мене. І часом це виявляється важливішим.
Що відбулося після курсу?
Після курсу я взяла кілька простих замовлень як копірайтерка. Без пафосу, звичайні проєкти. Але в кожен текст додала щось своє. І бачила, як це «моє» оживає в очах клієнта.
Коли знаєш, що текст влучив?
Я розумію, що текст влучив, коли людина відповідає не «вау», а «я так само». Це інший рівень відгуку — без показної емоції. Спільне відлуння тихе, але від цього не менш сильне. Воно йде глибше за гучні реакції.
Що відбувається в тобі, коли правиш?
Коли я правлю текст, прибираю все зайво красиве. Залишаю тільки те, що живе та справжнє. В цьому завжди є частка смутку. Але ще більше — поваги до того, що залишилось.
«Я не автор. Я просто зламався під вагою тиші»
Марко Чабан
Журналіст-розслідувач
Що було до?
До цього було все, що руйнує опору: розрив, розлучення, втрата стабільності. Здавалося, тіло існує, але себе в ньому немає. Я почав писати, бо тиша стала нестерпною. Не витримував ще однієї ночі без внутрішнього звуку.
Чому курс?
Я писав багато, але не міг назвати це справжнім текстом. Скоріше це було схоже на спробу вижити. Мені хотілося навчитись утримувати себе у слові, а не просто скидати біль. Саме тому я вирішив піти на курс.
Що допомогло?
Допоміг слух. На курсі я вперше прислухався до власного ритму. Почав чути свою тишу. І відчувати межу, за яку не хочу переходити.
Що було важко?
Найскладніше було опублікувати написане. Не створити текст і навіть не перечитати його, а саме відкрити іншим. У цьому завжди є ризик: тебе або зрозуміють, або ні. А пояснювати після цього вже не хочеться.
Що залишилось?
Залишився блог, який не цікавий нікому, крім мене. Але для мене він важливий. Це мій спосіб зберігати зв’язок. І цей зв’язок — не з читачем, а з самим собою.
Що зараз?
Зараз я пишу, коли хочу вирівняти подих. Коли все навколо руйнується, саме письмо тримає мене. Я більше не шукаю в цьому ефекту або враження. Просто залишаюся в словах.
Як розумієш, що текст був потрібен?
Я розумію, що текст був потрібен, коли після нього настає тиша. Всередині стає спокійно. Зникає будь-яке напруження. І немає жодного відчуття сорому.
Що з тобою стається, коли пишеш про особисте?
Коли пишу про особисте, всередині нічого не відбувається — і це для мене ключова ознака. Якщо відчуваю внутрішній стиск, значить, тема ще не готова. А якщо всередині тихо, значить, біль уже минув. І тоді про це можна писати.
