*Ця стаття — частина проєкту «Дуже важкий рік»: серїі інтервʼю та колонок креаторів до річниці повномаштабного вторгнення росії в Україну
Буде неправдою сказати, що я зараз така сама, як була рік тому, — але неправда й те, що я радикально змінилася. Є відчуття, що просто зʼявилася нова версія мене — та, що доречна.
Ці апдейти сформувалися на основі того, що було накопичене раніше. Але остаточно то все фіналізувалося лише протягом минулого року. Дуже важкого року.
Кажуть, ніколи не кажи «ніколи». Але в цьому випадку мені хочеться.
Прагнути тотальної визначеності
Я завжди прагнула максимальної конкретики. Якщо не було роадмапу — я це не приймала (або приймала і потім саботувала). У мене була стійка алергія до невизначеності. І то було нормально: я пів життя в інвалідному візку, а отже, мушу думати про те, про що інші й не замислюються (чи є пологий спуск у будинку, чи буде допомога, чи мене зустрінуть).
Звісно, лютий 2022 року все змінив. Тоді нічого не було зрозуміло, це і стало єдиною константою. Вранці 24 лютого я встала о 5:00 ранку — збиралася на літак у Францію, бо в останні дні все ж таки вирішила поїхати до родичів. Перед виїздом із Сум у Бориспіль я снідала — і відкрила інстаграм, звідки й дізналася про перші вибухи.
Я тоді була настільки дезорієнтована, що навіть не розуміла, що робити з кавою. Просто зависла — протягом кількох хвилин (може, й хвилину, але здається, більше) не могла ані поставити чашку, ані вже допити. Все, що сталося далі, — було в невизначеності. І з того моменту я зрозуміла, що по-іншому тепер вже ніколи не буде.
Я й досі прагну знати, що і як буде влаштовано. Але у мене більше немає відчуття, що насправді це гарантовано можна отримати. Правда в тому, що повної визначеності не існує. І часткової не існує. Бо життя — це 100% невизначеності. Тривожитися (про результат, майбутнє, думку інших, свій статус) — природно, але згодовувати тривожності весь свій час та сили — некорисно.
Тримати все дуже-дуже міцно
Останній рік навчив мене, що вміти відпускати — важливо. Часто це боляче, страшно та здається проявом слабкості, але це не так. Єдине, за що треба триматися до останнього, — за життя та свободу. Решта — замінне.
В перші місяці повномасштабного вторгнення наша команда перезбиралася — хтось залишився, хтось пішов, хтось додався. Памʼятаю, як на початку весни редакція SKVOT MAG складалася лише з мене та нашої літредакторки — дні були турбулентними, за різних обставин з авторами ми встали на паузу. Потім — набрали нову редакцію, потім — переструктурували її знову. І це постійний процес. Така вона, нова норма.
Раніше я була максимальним контролером. Прискіпливо передивлялася кожне слово — в статтях залишала купу коментарів, перевіряла знову, і так по кілька раундів. Тексти від цього вигравали — і в команді залишалися лише найкрутезніші автори. Але ми всі згодом дуже втомлювалися. І вигорали. Я бігла марафон так, наче це спринт. То було недобре.
Наприкінці березня ми з ANGRY почали робити спецвипуск журналу ADWEEK On Ukraine, by Ukrainians — я була головною редакторкою. На підготовку контенту у нас було 3 тижні (і це неймовірно мало). Ми запросили в проєкт 20+ креаторів — писати, ілюструвати, колажувати, верстати — і майже зі всіма з них я до того не працювала. Але довірилася. Якби хтось не віддав статтю або не зробив ілюстрацію вчасно — то був би жах. Але всі зробили все ідеально. І що цікаво, я нікого не контролила — просто вела процес. «Ого, так можна було», — подумала я, коли ми все випустили.
Тепер я вирішила більше довіряти, ніж перевіряти. Я так само хочу високої якості — і не пропускаю фейл, коли його бачу. Але приймаю багатоваріантність. І неідеальність. Доки ми живі й маємо час та сили, всі фейли можна пофіксити.
Скіпати своє
До 24.02.2022 я майже не споживала український контент — книги, шоу, кіно, курси українською мовою були поза увагою. Я не мала на них часу — загалом поважала, але відкладала на колись. Українською я писала та розмовляла ситуативно — рідко, обмежено, нетривало. Мій мовний контекст був трохи англомовним, але загалом російськомовним.
З початком повномасштабного вторгнення я це змінила. Книги, які я читала, поки була в блокованих Сумах, — були українською. Фільми, які я собі зараз вмикаю, — українською, англійською або (з цим непросто, але) французькою (бо останній рік живу у Франції). Моя нова психотерапевтка — зі Львова, і наші сесії також українською.
Різка зміна мовного контексту стала додатковим випробуванням: коли ти майже все життя розмовляєш, думаєш, пишеш, жартуєш, плануєш, мрієш однією мовою, важко розірвати звʼязок із нею. Але можливо, якщо ця мова насправді не твоя.
З весни я почала відкривати ті культурні шари, яких раніше не знала — бо до них просто не доходила. Знайшла українських культурознавців, соціологів та філософів, думки та вайб яких мені цікаві. Передивилася класику українського кіно — і не класику також. Перемикнулася на україномовні курси з креативу (SKVOT, love) та культурології. Дивлюся український стендап.
Шукати те саме
Важливим для мене було зрозуміти, що у нас насправді немає повного замінника російському контенту — фільмам, серіалам, подкастам, журналам, ютуб-каналам з інтервʼю, курсам. Але у нас є своє. В Україні в медійному плані тонни всього крутого. Не такого, як там. Але потужного, справжнього, живого.
Бо замінники — про вторинність. Немає сенсу шукати альтернативу втраченому — але є сенс шукати те, що дасть схожі відчуття і переживання. До початку повномасштабного вторгнення я ходила в російськомовний кіноклуб, який мене дуже драйвив: там ми обговорювали Куросаву, розбирали фільми Кубрика, дізнавалися про шари сенсу у фільмах Бергмана. Ти був наче в колі тих, хто заряджений знанням та вміє дивитися глибше — і говорити про це. В українському середовищі я не знайшла схожого кіноклуба (спробувала два клуби — zero effect). Але абсолютно ті самі відчуття єдності, спільності, якості раптово відчула на курсі про… українську ідентичність.
Фіксуватися на одному
Моя прокачана сторона (сильна чи слабка, я не знаю) — віддаватися процесу, яким я займаюся, повністю. Горіти ним. І мені це подобалося. Але це давало мені таке собі тунельне бачення — жорстко фокусуючись на чомусь одному, я втрачала можливість спробувати інше.
В перші дні повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що не хочу більше обмежувати себе однією справою. Не хочу більше мати одну професійну ідентичність. Не хочу більше відкладати те цікаве, що могла б мати. І в останній день лютого, сидячи у своєму «бомбосховищі» (читай: у ванній), я подала заявку на нове навчання — на консультанта в методі когнітивно-поведінкової терапії. Думка про те, що я виберуся і почну жити своє нове життя, мене дуже підтримувала.
Ще через пів року — вже в безпеці, але вже не вдома — я віддалено вступила на дворічну магістерську програму клінічної психології в Українському католицькому університеті. Конкурс цього року був найвищим в історії існування програми. Було страшно, що не впораюсь, бо моя перша освіта — лінгвістична. Памʼятаю, як піврічні підготовчі курси з психології проходила за 3 тижні (в записі, на швидкості х1,5), а низку іспитів складала між робочими колами. Отримала хороший бал — і пройшла.
Для мене додаткове навантаження (але лише якщо воно різноманітне) працює у зворотному порядку: чим більше треба робити, тим мені легше — відчутна зміна фокуса дає енергію. І ще я знаю глибину свого «я можу». Досліджую власну витривалість кожного разу — дізнаюся про себе нове й нове. Десь радію відкриттям, десь сумую. Не сильно критикую, коли не справляюся, — і сильно хвалю за те, з чим справляюся. І продовжую робити те, що мені цінно.
І що тепер
Важко рефлексувати й підсумовувати те, що ще триває. Але якісь висновки вже можна зробити. Опрацьовуючи травму, часто доводиться витягати спогади й структурувати їх — роблячи висновки.
#1. Визначеності не існує. В пошуках гарантій ти знаходиш лише один із варіантів того, як все може бути. Але цей варіант може і не зіграти. І це варто прийняти. Так, я досі планую щось і маю стратегію — але якщо щось йде не так, мене це більше не вибиває.
#2. Якщо тримати суперміцно, можна зіпсувати. Ми не можемо не триматися за те, що нам дорого, — це нормально. Але коли це переходить у контролинг, то вже не ок. Я хочу шукати баланс — тримати достатньо сильно, щоби не втратити, але не занадто міцно, щоби не зламати.
#3. Любити своє. По-чесному. Бачити й хороші сторони, і недоліки. Пишатися своїм крутим — і покращувати решту.
#4. Шукати емоції. Не варто пускатися на пошук альтернатив тому, що втрачено (контент, люди, спілкування), — але можна спробувати знайти місце, де вийде отримати ту саму емоцію.
#5. Бути гнучким. Мені не хочеться бути винятково редакторкою — мені важливо пробувати себе в різних контекстах та професіях. Бо застигати в одному — це ригідність, а вона ніколи не на користь.