Дизайн для HoReCa-просторів — завжди трохи челендж. Потрібно врахувати безліч архітектурних нюансів, аби зробити простір комфортним і для відвідувачів, і для персоналу. Все ускладнюється, якщо дизайн має бути інклюзивним — реально, а не на папері.
На першому потоці курсу Йови Ягер «Дизайн кафе, барів та ресторанів» частина студентів створювала проєкти для оновлення інклюзивного ресторану «Коцюбинський» у Вінниці. Ми поговорили з переможцями у цій категорії та розпитали про те, як тривала робота, на що вони опиралися, і які уроки винесли.
Як стартували
На цьому потоці було близько 45 студентів — і всі з різним бекграундом: з досвідом у HoReCa і без, з об’ємним портфоліо та парою візуалізацій, фрилансери та штатні працівники різних бюро.
Лекції були загальними, а для відпрацювання знань нас розподілили на дев’ять команд — по п’ять осіб. Кожній із груп призначили свій телеграм-чат — і ми почали знайомитися.
Склад нашої команди був різноманітним: три архітектори-дизайнери, дизайнер-декоратор та дизайнер-студент — двоє з Києва, по одному з Москви, Риги та Кривого Рогу. Спочатку ми зраділи, що у нас такий різний бекграунд (думали, це нас підсилить — і робота піде швидше). Але на практиці стало зрозуміло, що вриватися в проєкт готові не всі. У підсумку до практики долучилися лише троє з групи: Данило Кодичев, Таня Винокурова і Марина Митрофанова.
Коли розподіляли практику, нам дісталася задача зробити проєкт інклюзивного ресторану «Коцюбинський». Для нас це було непросто:
#1. Специфіка теми. Ніхто з нас не мав досвіду в таких проєктах. У житті ми не занурені в тему інклюзивності та комфорту для людей з фізичними та ментальними особливостями. Ще ми хвилювалися, що не зможемо зробити проєкт класним без очевидного акценту на інклюзивність.
#2. Суворі вимоги. Умови технічного завдання були гранично конкретними та жорсткими (додавалася навіть технологія розміщення обладнання).
#3. Невеликий бюджет. На відміну від груп, які робили проєкти барів та ресторанів, нам довелося максимально заощаджувати.
#4. Справжній проєкт. Свобода рішень обмежувалася тим, що цей проєкт був справжнім — ресторан має розташовуватись на вулиці, де стоїть будинок-музей українського письменника Михайла Коцюбинського та його бронзовий меморіал. Відбувалася реконструкція цих просторів — і ресторан, пов’язаний із цим проєктом, мав стати його логічним доповненням.
#5. Стислі терміни. Ми мали всього 5 тижнів — за цей час потрібно було створити проєкт, який би відповідав усім нормам інклюзивності і вписувався в оновлену локацію.
Як готували архітектурний проєкт: покроково
Усі задачі — від креслення планування до підбору меблів, пошуку референсів та формування ТЗ на візуалізацію — ми розподілили, спираючись на бажання та здібності кожного з нас.
Такий підхід допоміг сконцентруватися на персональних задачах та включатись у процес за потреби. Загалом усі (у міру можливостей) по-різному займалися задачами разом: робили варіанти планування, шукали референси, обговорювали те, що піде у презентацію, ТЗ для візуалізатора, якими будуть деталі.
У нас не було жорсткого поділу, але загалом:
Данило фокусувався на розробці планувального рішення та моделюванні простору, пошуку референсів для деталей.
Таня — на референсах для мудбордів, розробці планувальних рішень, підборі меблів, освітленні та наповненні, ТЗ для візуалізатора та його супроводі.
Марина — на пошуку референсів, створенні презентації, загальної концепції та історії самого проєкту, створенні ескізу обкладинки проєкту, планувальних рішеннях, обговоренні планів та візуалізації.
Першим практичним кроком стала підготовка мудборда для проєкту — фотоколажу ідей, що передає загальну атмосферу дизайну. На цьому етапі ми додатково розробляли концепцію та логотип.
Спочатку вивчили особу самого Коцюбинського — виявляється, окрім творчості, він займався ще й громадською діяльністю та взагалі був новатором у своїй сфері. Його називали «соняшником» за велику любов до сонця, квітів (завжди носив бутоньєрку на піджаку), казок та дітей (у нього їх було четверо). Ще Коцюбинський багато подорожував, обожнював Італію, а улюбленим місцем для відпочинку був острів Капрі.
Формулюючи концепцію, ми вирішили, що цей ресторан стане затишним місцем з інтер’єром у натуральних відтінках, з живими квітами та сухоцвітами на плитці. Він буде творчим простором із майстер-класами для дітей та живою музикою на літньому майданчику.
І, звичайно, цей проєкт мав соціальну місію: знайомити дітей з працівниками кафе — дорослими людьми, які мають фізичні чи ментальні особливості. Було важливо, щоб гості та працівники кафе могли разом гратися і читати казки Коцюбинського.
Коли все було готове, презентували свою концепцію. Отримали від Йови «ок» — і розпочали розробку. Ось (неповний) список основних вимог технічного завдання:
- — ергономічне планування зі збільшеними проходами та дверними отворами для людей на кріслах колісних або з порушенням координації
- — зручна і проста схема руху, щоб відвідувачі з будь-якими фізичними можливостями могли пересуватися по залах легко
- — ергономічні санвузли, які відповідають нормам архітектурної інклюзивності
- — екологічні та економічні матеріали — будівельні та оздоблювальні
- — продумане освітлення з кількома сценаріями
- — зручні меблі без гострих кутів
Ось яким вийшов наш проєкт:
Вся комунікація велася в телеграм-чаті групи, а в роботі ми користувалися гугл-інструментами:
- — Презентації Google для швидкого складання презентацій.
- — Google Диск для обміну референсами (кожен збирав матеріали в окрему папку та ділився посиланням).
- — Google Docs для роботи в одному текстовому файлі (наприклад, складання ТЗ візуалізатору).
Весь проєкт був естафетою: кожен з учасників мав свій робочий і життєвий ритм. Ми включалися в роботу в міру можливості — передавали «естафетну паличку дизайну», коли пробігли свою частину шляху.
Не завалити дедлайни і не вигоріти на півдорозі нам допомагали два головні принципи:
1. Робити не більше, ніж потрібно. Ми завжди розуміли, скільки необхідно на цьому етапі і залишалися в рамках задачі.
Йова жартома прокоментувала цей наш підхід так: «Мені здається, ваша команда настільки лінива, що ви робите рівно стільки, щоб було ОК і не потрібно було переробляти. Задля справедливості варто відзначити — робите ви добре».
2. Враховувати можливості. Розподіляти задачі рівномірно на всіх учасників, але розуміючи ресурси та можливості кожного.
Як презентували архітектурний проєкт
Навчання пройшло дуже швидко — іноді дедлайни етапів здавалися мало не щоденними. Такий ритм дуже схожий на справжній, із реальними замовниками: ніхто не захоче довго чекати — капає оренда, простоюють будівельники, пролітає сезон чи тренд.
Загалом над проєктом ми працювали 5 тижнів.
- 1 тиждень на уточнення концепції
- 2 тижні на планувальне рішення
- 2 тижні на візуалізацію
На фінальній стадії проєкт містив:
- — планувальне рішення
- — референси для загального рішення простору та деталей
- — концепцію щодо матеріалів та меблів
- — візуалізації (10 штук)
Нарешті, прийшов день презентації проєктів Йові — всі команди підготували свої напрацювання. Це було схоже на реальний конкурс, де дизайнери змагаються за право реалізації проєкту — але лише у доброзичливій та відкритій атмосфері, яку підтримувала Йова.
Йова додала фінальні коментарі — і тепер залишалося презентувати ці роботи замовнику.
Проєкти мали бути відправлені йому в електронному вигляді — і треба було вибрати один із них. Але, звичайно, жива презентація ефективніша за онлайнову: можна зробити акцент на рішення, проговорити кожну візуалізацію, пояснити концепцію — і відповісти на запитання. Нам вдалося презентувати проєкт особисто.
На останній зустрічі курсу в зумі ми поділилися тим, що одна з учасниць нашої команди — Марина — саме буде у Вінниці проїздом. І Йова підказала, що ми можемо показати свій проєкт замовникам на реальній зустрічі. Так ми й зробили. Марина побувала в музеї Коцюбинського, побачила місце, де буде ресторан, — і, звичайно, познайомилася та поспілкувалася з його власниками та працівниками.
Виник класний коннект, але замовникам було важливо не робити поспішних висновків — подивитися й інші проєкти. Через певний час Йова зателефонувала з привітаннями — обрали наш проєкт і ми можемо брати участь у його реалізації (ура!).
Зараз проєкт на стадії збору необхідної інформації та грамотного проєктування розміщення обладнання.
Навіщо архітектору працювати над інклюзивними проєктами
Проєкт інклюзивного ресторану — не найпоширеніша задача. Але дуже важлива, тому що в процесі ти знайомишся не лише із загальними принципами архітектури для HoReCa, а й із вимогами їх адаптації, наприклад, для маломобільних людей. Це неочевидні, але дуже важливі вступні дані.
Працюючи над цим проєктом, ми:
#1. Змінили погляд на те, як адаптувати простір. Зрозуміли, що пандус до дверей — далеко не все, що потрібно, щоби ресторан вважався адаптованим. Потрібно думати і про те, щоб (наприклад) у туалетних кімнатах було місце для розвороту колісного крісла, а столи були не нижче 70 см.
#2. Переосмислили соціальну роль людей з фізичними та ментальними особливостями. Ми ніби потрапили в інший світ — де люди, які не можуть ходити чи бачити, живуть і працюють з тобою пліч-о-пліч. Там, де багато хто шукає причину не діяти, вони знаходять можливість робити щось класне.
#3. Зрозуміли, що світ — чутливий. Не треба боятися мислити сміливо: треба хотіти щось реалізувати, і можливості з’являться самі собою. Цей проєкт ми зробили, по суті, втрьох у чатику телеграма, використовуючи сервіси для віддаленої роботи. Але ми мали підтримку Йови, сміливість і бажання зробити щось соціально важливе. І все вийшло.