Про Blooms Сorda кажуть «свіжа кров», хоча цієї весни гурту виповнилося вже 10 років. За цей період альбоми змінювали кольори, концерти минали ніби за 20 хвилин, а запис пісень ставав рятівним в умовах сьогодення.
У музиці Blooms Corda багато хто знаходить розраду в непрості часи. Музичний критик і журналіст Сергій Кейн спеціально для Skvot поговорив із лідером гурту Данилом Галиком.
Розмовляли про:
- — вічну молодість українських гуртів
- — літак до Кутаїсі, який допоміг записати альбом акустичних пісень
- — цінність співати тверезим
- — новий альбом та війну в ньому
- — наївність як суперсилу
Розмова також доступна у відеоверсії.
Як гадаєш, чому вас уже 10 років називають молодим гуртом?
Мені це іноді подобається, тому що ти лишаєшся вічно молодим. Я думаю, це через те, що в нас немає тяглості й традиції в музичній сфері. Гурти існують, потім зникають і забуваються. Не ведеться історіографія цих гуртів — люди не пам'ятають колективи, які були лише п’ять років тому. Так само з Blooms Corda. У нас і авдиторія не сильно велика, щороку хтось відкриває нас для себе, і для нього це «о, прикольний новий молодий гурт».
Сам ти почуваєшся молодим музикантом чи досвідченим дідом?
Через це так і почуваюсь, досі молодий музикант-початківець. Такий трошки день бабака.
Як ти вперше вийшов на сцену?
У мене до Blooms Corda був інший гурт, DOJO. Друг нашого драмера робив благодійний концерт зі збором коштів дітям і запросив нас. Це був перший вихід на сцену з групою.
Буває, коли погано заземлена сцена, мікрофон може бити тебе струмом — дуже неприємна штука, в такий момент ти не контролюєш себе. Якраз на цьому концерті таке сталося вперше. Пізніше траплялося також.
То це було таке бойове хрещення.
Так, бойове хрещення.
Якою була перша пісня, яку ти написав?
Як не дивно, здається, це була пісня Zemletrus — в DOJO ми грали її з барабанами, басом, повним фаршем, а потім вона перейшла в Blooms Corda, в перший ЕР 7 pisen.
Від якого моменту ми рахуємо 10-ліття групи, як саме виникла Blooms Corda?
Це 2014 рік. Творча і життєва криза, бо наша попередня група потихеньку розпалась. Якраз тому, що ми були вічними початківцями, нікуди не просувалися, і всі від цього стомились. Я взагалі подумав, що, можливо, варто займатися не музикою, а чимось іншим.
А потім я летів у літаку в Кутаїсі. Літак почало сильно трусити. Я став вигадувати челенджі, як у дитинстві: якщо літак вдало приземлиться, я повернуся до музики та запишу альбом. І, власне, я дотримався своєї обіцянки. Літак приземлився, і коли я повернувся, записав перший ЕР, просто пісні під гітару. Тоді з’явилась назва.
Вже пізніше вийшов перший повноформатний альбом, на якому було задіяно багато інструментів. Мене запросили з концертом, бо подумали, що це гурт. Я почав запитувати друзів, хто на чому вмів грати, щоб виступити наживо. Так виникла група Blooms Corda, яка існує досі. Це був концерт у барі «Під асфальтом пляж», у підвальчику навпроти університету Карпенка-Карого, грудень 2015.
У тебе тоді вже були амбіції зачепитися в музиці надовго?
Так, якраз коли нас запросили з першим концертом, з'явилося натхнення робити щось нове як Blooms Corda. З'явилася нова надія, нова творчість.
Якось у період другого альбому ти брав відеоінтерв'ю сам у себе — і тоді сказав, що не знаєш, які у Blooms Corda головні хіти, і треба дивитись за прослуховуваннями, коли пройде час. На сьогодні ти це знаєш?
Зі знайомим спілкувалися, він каже: «Ти знаєш, що в тебе трек Mozhe найпопулярніший у Spotify?» Я зайшов — дійсно так. Ці треки, назвемо їх хіти, чергуються. Спочатку це була якась інша пісня, зараз Mozhe. Я не відстежую, з чим це пов’язано, мені досі складно спрогнозувати, яка з пісень стане хітом.
Наприклад, пісня Sapphire, її люблять наші слухачі. Я коли її записував, думав, що роблю це чисто для себе і ніхто її не зацінить. А знайшлося багато однодумців, яким вона сподобалась.
У перших альбомах було більше метафор, зрозумілих лише обраним, натомість в останніх роботах образи більш прямолінійні. Це твій свідомий хід?
В якомусь сенсі так. Мені просто нецікаво йти стежкою, якою я вже ходив. Хочеться щоразу інакше підходити й до текстів, і до музики. Хоча б трішки, щоб і лишалась Blooms Corda, і в ній з’являлося щось нове.
Так само з текстами, я стомився писати абстрактні та метафоричні тексти. Мені захотілося прямих висловлювань — більше простих слів, без складних алюзій та прихованих подвійних сенсів. Хоча Пол Маккартні, наприклад, має принцип намагатись використовувати якомога простіші слова, та якраз тут і виникають подвійні сенси, на відміну від більш абстрактних текстів. Чим простіше слово, тим більше можливостей для сприйняття.
Ти пишеш багато віршів. Коли ти пишеш тексти, ти одразу розумієш, чи це буде вірш, чи пісня?
Як правило, вірші та пісні дуже розділені. Пісня — це в 90% випадків спочатку музика, а потім я пишу під неї текст.
Ти з роками став крутіше співати. Це тільки жива практика чи ти займався вокалом?
Тільки жива практика. Брав два-три уроки, а потім забивав на це.
Як ти почуваєшся зі своїм голосом на сцені, будучи аматором?
Загалом мені комфортно. Коли виходиш на сцену, одразу впадаєш у відповідний стан, у якому забуваєш про зажими й страхи. Байдуже, чи вмієш ти співати, особливо якщо вип'єш перед виходом на сцену. Але моя мета — виходити на сцену абсолютно тверезим. Сподіваюся, колись до цього прийду.
Помітив таку штуку: якщо забагато вип’єш, то потім не пам'ятаєш концерт або він минає для тебе дуже швидко. Концерт може тривати півтори години, а для тебе він як 20 хвилин. А якщо ти тверезий, то більше відчуваєш, що відбувається, більше пам'ятаєш кожну пісню, як і де ви грали, де я лажанув, де на диво гарно зробив. У цьому цінність виходити на сцену більш свідомим.
Були концерти, які ти не пам'ятаєш?
Були концерти, які тривали ніби 15–20 хвилин. Наприклад, другий концерт у Closer. За рік після презентації «жовтого альбому», з рожевими афішами. Його якраз я не дуже добре пам'ятаю. Мені всі казали, що я багато говорив зі сцени. Як правило, я мовчу і між піснями не сильно люблю щось говорити. Мені барабанщик іноді позаду маякує, мовляв, Даня, скажи щось людям. Та кажуть, що саме на тому концерті я багато говорив, і всім це сподобалось.
На сцені з тобою співає Оля Шурова, теж непрофесійна вокалістка. Як тобі працювати з нею?
Чудово. Це така підтримка, свого роду підстраховка. Вона співає набагато краще, ніж я, і з нею я почуваюся впевненіше. І вона теж. Судячи з того, що нам казав наш звукорежисер, коли ми вдвох співаємо, це звучить упевненіше з обох боків.
Ти маєш гарну історію співпраці з талановитими жіночими голосами — Софія Швагер (sophistication), Маргарита Кулічова (Grisly Faye), Оля Шурова. Коли ти думаєш про жіночий голос для запису або концерту, як обираєш?
Головне, щоб людина була хороша, скажімо так. Немає такого, що мені потрібен конкретно цей голос. Мені потрібна людина, яку я знаю і з якою мені комфортно. Як правило, збігається так, що ці люди ще й чудово співають. І не треба нікого шукати.
Музикантів теж шукаєш серед друзів?
Уже не шукаю. Але так, мені важливо мати дружню обстановку. Я колись спілкувався з групою Love'n'Joy і захопився тим, наскільки вони братюні один для одного. Хтось один каже, інший підхоплює фразу, третій над ними обома жартує. Такої ідилічної картини я прагну.
З яким інструментом або звуком ти б проасоціював себе зараз?
Останній альбом у мене асоціюється з класичною акустичною гітарою. Мабуть, тому, що в цьому альбомі майже немає електрогітари, але багато класичного інструмента. Гітару завжди легко взяти в руки, підібрати щось і грати, більшість пісень на ній і пишеться. І цього разу, мені здається, вона скрізь.
Я не можу не чути війну в кожній пісні альбому, навіть коли йдеться про начебто чистий ескапізм. Як у тебе з цим, як тобі писалося після початку повномасштабного вторгнення?
Процес запису альбому був для мене рятівним. Коли ти пишеш пісні або вірші — і це до будь-якого виду творчості можна застосувати — ти губиш себе. А оскільки ти думаєш не тільки про щось хороше, але й про щось погане, особливо коли це війна і тривожні думки переважають, — тебе нагрібає. А цей процес стає маячком: «Нічо-нічо, у тебе ж треки недописані». Тому мені зараз навіть трошки сумно, бо альбом уже записаний. Але в мене вже є ідеї наступного альбому, щоб за нього чіплятись так, як я чіплявся за цей.
Все одно в кожній пісні відчувається присутність війни. Мабуть, пісня про війну, де я співаю «не забувай радіти життю, але не забувай про війну». У цьому багато сумної іронії, що ми й так про неї не забуваємо. Навіть коли нам вдається схопити маленькі радощі життя, все одно вони з біттерним присмаком. Ти все одно постійно пам'ятаєш, що йде війна. Мабуть, в альбомі це відчувається.
Blooms Corda відрізняється ніжністю, гармонійністю, і сам ти завжди виглядаєш дуже спокійним. Ти взагалі коли-небудь дратуєшся?
Звісно. У мене просто, як у каратиста, всі синці всередині. Дратують найрізноманітніші речі. Машини, припарковані на тротуарі.
Після першого альбому ти відповів, що дратує безвідповідальність музикантів. Зараз це відгукується?
Зараз не відгукується. Мабуть, на той час хтось із музикантів поводився безвідповідально. Мабуть, це я такий сигнал йому посилав.
Ти багато малюєш, створював обкладинки всіх попередніх альбомів. Як давно ти позиціюєш себе як художник?
Я завжди боюся називати себе художником — називаю це пустунством. Малюю давно, ще з дитинства. Потім пізніше згадав, що в дитинстві любив малювати, і знову почав десь після 25 років.
Ніде особливо не вчився. Я вважаю, що я поганий художник з погляду техніки, тобто я не намалюю реалістично твій портрет або пейзаж. Але це така медитація, коли позбавляєшся думок. Я помічав за собою, що коли малюю, вмикаю аудіокнигу — і в якийсь момент взагалі не стежу за сюжетом, це просто шум на фоні.
Наївність — слово, яке багато в чому визначає творчість Blooms Corda. Як тобі здається, у наш час наївність — це слабкість чи сила?
Я нещодавно читав графічний роман «Персеполіс». Події розгортаються в Ірані 1970-х. Там є сцена, де бабуся своїй дочці каже: «Коли все настільки погано, що ти не вигрібаєш страждати й плакати, потрібно сміятися над цим». Мабуть, схожа думка про наївність. Якщо є штуки, на які ти не можеш повпливати, які тебе тригерять, то наївність може бути тумблером, який тебе перемикає з цих станів, викликає усмішку щодо ситуації.
Вісім років тому я робив фестиваль на Контрактовій площі, де зібрав молоді яскраві гурти. Зараз з усього лайнапу лишилась активною тільки Blooms Corda. Як тобі здається, чому саме ви пройшли випробування часом?
Проста відповідь: досі з'являються пісні, які я пишу та записую. Якщо ширше відповідати, багато з цих гуртів ставили собі за мету дійти до певного стану. Як правило, ми всім гуртом не ставимо собі цієї мети, робимо те, що нам подобається, незалежно від того, чи ми кудись дійдемо. Є тільки шлях. Можливо, в цьому секрет.