Руслан Циганков — вчитель фізики та інформатики в одній з Київських шкіл і волонтер. Його знають як Руслана Ігорьовича, «вчителя з тіктоку», або «Доброго ранку, мої сонечка».
Ми покликали Руслана заповнити нашу анкету друзів — і розпитали його про те, як він прийшов до роботи вчителем, про домашку, походи в гори, шкільні роки та guilty pleasures. Як це все було і є — читай далі.
Чи заповнював ти коли-небудь анкету друзів? Чи заповнюють її зараз діти?
Та ні, такого вже немає, тільки олди пам'ятають про таку історію. Коли я був у молодшій школі, з першого по четвертий клас, ми заповнювали. Зараз ера соцмереж, все набагато простіше стало.
Як ти зрозумів, що хочеш бути вчителем? Чи була людина, яка тебе надихнула?
Я не планував бути вчителем, просто шукав роботу. Це був 2020 рік — мій друг сказав, що є вакансія інженера-електрика в хорошій школі, де хороший директор. Інженер-електрик — це тіп, який займається комп'ютерами. Зарплата була 3–4 тис. грн. На той момент це були плюс якісь гроші. Я такий: «Супер».
Потім він каже, що ця вакансія мінус — потрібен вчитель інформатики. Я такий: «Ну окей», хоча було дуже стрьомно.
Але якщо говорити про приклад вчителя в житті, то в мене був один, яким я надихався. В дитячому літньому таборі в мене був вожатий, старший на 8 років. І зараз ця людина — це мій друг Ромка. Мені дуже імпонував його підхід до взаємодії з дітьми. Я побачив, як можна, що це працює, що це класно, і надихнувся цією історією.
Чи бачать вчителі, як діти списують?
Це палєво — звісно. Я теж, коли був малий, думав, що це безпалєвно. Видно, коли людина сама думає, вся в процесі. І також видно, коли людина починає: «Так, а де ж Руслан Ігорьович стоїть, у кого б списать». І більшість вчителів бачить це.
Якщо чесно, я мотивую учнів не списувати. Кажу, що за списування я одразу забираю роботу. Вони в мене вже майже не намагаються списати. Я пояснив, чому в цьому немає сенсу. Тобто ви отримаєте оцінку, але це буде не ваша оцінка, ви не будете знати, наскільки розумієте ту чи іншу тему. І сенс у цьому абсолютно безтолковий. А ще ви обманюєте себе, потім мене, а я ненавиджу обман.
Я намагаюсь бути чесним перед дітьми й перед собою. Намагаюся зробити так, щоб вони були чесними й до себе, і до мене. Завжди, коли вони написали роботу добре, я хвалю їх, що вони її самостійно зробили й можуть собою пишатись.
↑ Більше інформації про курс шукай тут ↑
Чи є речі, яких тебе вчать діти?
Вони мене вчать — це мільйон відсотків, без питань, але, на жаль, не можу згадати. Буває таке, що вони щось кажуть — і це западає всередину. Наприклад, у мене на подяці від учнів написано «Дякую за те, що ви класний і робите класними нас».
Речі, від яких ти відмовився у своїй роботі, але за які тебе, можливо, засуджують інші вчителі.
Від крику, від приниження, засудження, порівнянь — це не подобається іншим вчителям, але вони мені особисто про це не кажуть. Я озвучую оцінки індивідуально, а не читаю перед усіма, а дитина, якщо захоче, сама розкаже.
Я б взагалі відмовився від домашки. У наш час і так складно всім, а дітям — ще складніше. А якщо в них батьки воюють або, на жаль, загинули? Їм і так важко. Плюс тривоги та обстріли. В учнів за день може бути 7 уроків, і кожен зі вчителів дав домашнє завдання. Сам факт того, що діти сидять з 8:30 до 15:00 або 16:00 з перервою в 15 хвилин, перелаштовуючись з абсолютно різних предметів, — це вже по голові б'є. А тут ти приходиш додому, пообідав — і тобі треба ще бабахать 3–4 години свого вільного часу, щоб зробити домашку. Я згоден, вона потрібна. Але треба враховувати всі ці моменти й робити її лайтовішою, бо в дитини ще є якісь хобі, гуртки поза школою.
Дитині треба бути дитиною — бігати, гуляти, дихати повітрям. А у вчителів є така проблема — вони думають, що їхній предмет найважливіший. Вони не хочуть входити в положення дитини й не хочуть її зрозуміти.
Яким ти був учнем у школі? Покажи свій табель зі школи.
Школа, яку я пам'ятаю найкраще, — це та, до якої я вступив у шостому класі. До того я вчився у звичайній школі на Троєщині, а вже в гімназію потрапив після складання іспиту. З ним мені дуже допомогла мама, яка мене готувала і мотивувала. Це був 142 ліцей, на Політехнічному інституті. Я пам'ятаю, що мені було дуже важко. З кожного предмету була моральна давка — кожен вчитель думав, що його предмет особливий.
У сьомому класі почалась фізика. У мене була дуже класна вчителька, я її досі пам'ятаю. Вона була дуже сувора, але справедлива. Час від часу могла потягнути прикол, але в неї можна було перепитати.
Мені ще подобалось розв'язувати задачі з фізики, особливо коли вони в мене виходили. Я ловив цей кайф, і воно йшло далі. Те ж саме з геометрією та алгеброю. Жахливе відчуття, коли воно не виходить. А коли виходить — це клас.
Не дуже пощастило мені з хімією та англійською. Якщо була якась контрольна, самостійна, які я зробив, але був не впевнений, бо все одно будуть кричати, я намагався якимось чином спетляти з цього уроку. Мамі телефонував і казав: «Придумай щось, щоб мене звідси забрати».
У мене середній бал атестата був 10 балів. У фізматліцеї це норм. З хімії було 6, з алгебри, геометрії — 9 чи щось таке, з фізики також. Але прошу не забувати, що це фізматліцей, там рівень був скажений просто. Там люди ЗНО здавали по 200 балів — я трохи менше.
Якщо порівняти з університетом, де було простіше і веселіше?
Важко це порівнювати. Складніше було в ліцеї, бо я був малий і мені важко було адаптуватись до цих умов. Треба було годину їздити до цієї школи на транспорті, друзів немає, нікого знайомого немає, і ти сам на сам із проблемою. Але мені тоді дуже пощастило з моєю класною керівницею, Надія Петрівна мене дуже підтримувала. Вона, як психолог, мене рятувала.
В універі було більш лайтово. Єдина проблема — коли була сесія, а ти мало ходив, невчасно здавав щось, напрягався, тоді вже треба було ночами готуватись. Я думаю, це проблема всіх студентів. Але було цікаво. У нас також була і фізика в моїй спеціальності, і навіть досліди. Було класно. Я захищав диплом — і почався ковід. Тобто я ще встиг хоча б походити в інститут, бо зараз це величезна проблема.
↑ Деталі курсу тут ↑
Який твій найяскравіший спогад з дитинства?
Треба буде з психологом цю тему обговорити. Хтось чудово пам'ятає дитинство, а я — дуже погано. Єдиний момент, який пригадую: я в Криму, дуже малий, там була канатна дорога, на якій ми їздили з мамою та батьком. Тоді мама мені подарувала два іграшкових автобуси.
Ідея, яку ти придумав по приколу і втілив (або досі хочеш втілити).
Збрив бороду, залишив вуса.
У мене є одна ідея. Я її не розкажу, тому що хочу, щоб усі офігіли. Але якщо я її зроблю — це буде наприкінці навчального року. Це буде прямо бум. Це пов'язано зі школою, нічого поганого, тільки хороше.
В тебе є guilty pleasure?
Танцювати тектонік. Я кайфую від нього, не вважаю, що це крінжово. Це данина дитячим літнім таборам. Усі з мого покоління його пам'ятають, це найкращі роки були — 2000-ні.
Улюблений маршрут для походу.
Дуже сподобався цього року — з Квасів на Петрос. Перед Петросом ми переночували, далі піднялись на Петрос — і в той же день бахнули ще Говерлу. Далі спустилися з Говерли в бік Піп Івана і переночували.
Ще класичний маршрут — підіймаєшся на Говерлу з Заросляка, потім по хребту, далі Несамовите, в бік Піп Івана, і вже додому.
Фото надані Русланом Циганковим
Що найцінніше ти отримував від військових, яким допомагав?
Для мене це прапори з підписами та подяки, у мене в кабінеті тут висить все. І спілкування. Це дуже класні та неймовірно сильні люди. Їхній час — це найцінніше, що я отримував.
Три речі, які б ти сказав кожному українцю.
#1. Будьте Людьми з великої літери.
#2. Любіть один одного і себе, не брешіть один одному і собі.
#3. Цитата з «Гаррі Поттера»: «Навіть у найтемніші часи не забувайте звертатись до світла».
Подвійні листочки чи усна відповідь?
Мені цікавіша була б усна відповідь, бо дитина каже те, що думає. У неї течуть думки. І якщо вона помиляється, я кажу: «Сонечко, це не зовсім так, давай переробим». І одразу йде процес обробки інформації.
Двійка ручкою чи олівцем?
Якщо я сказав двійка, то все. Двійка — значить двійка.
Дати оцінку роботі чи коментар?
Коментар. Ненавиджу оцінки. Мені треба їх ставити, але я б цього взагалі не робив.
Фото на телефон чи на плівку?
На плівку. Навіть діти кайфанули. Це абсолютно інше, його можна і роздруковувати, це вайб скажений. Але в плані зручності — звісно, на телефоні, можна одразу викласти й покрінжувати. А на плівці треба чекати, поки всю відфоткаєш, проте потім ти такий: «А, ти ще це фоткав».
Похід з наметами чи комфортний готель?
З наметами. Мені подобаються приємні випробування — похід, наприклад. Випробовують лише сильних людей і дають їм виклики. Слабкі просто живуть своє життя.