*Фото на обкладинці — Юлія Вебер.
Українці, що не піклуються про самоідентифікацію, обкрадають самі себе. Так вважає Настя Зухвала — комікеса та резидентка «Підпільного стендапу». За останні два роки Настя відзняла два сольних концерти, відкатала два великих тури (в Україні та за кордоном), закрила купу зборів та виступала для військових. Ми зустрілися з нею, щоб обговорити:
- — що робити, якщо не можеш підготуватися до найгіршого
- — в який клас українізації ходить український стендап
- — чи може Настя перестати бути собою під час виступів
- — де шукати дзен, коли навколо все несеться
Про війну
Чи ностальгуєш ти за собою до періоду повномасштабної війни?
Імовірніше, я співчуваю собі з минулого. Те, що мало для мене цінність тоді, залишилося зі мною зараз. Проте за цей час для мене завершилося питання самоідентифікації. Повномасштабне вторгнення стало каталізатором, щоб я змогла відповісти собі на головні запитання: «хто я?», «про що я?», «що для мене найважливіше?».
Якою була твоя реакція на перші вибухи — і як ти реагуєш на них зараз?
Тоді мені було тваринно страшно. Для мене кожен вибух означав, що я скоро помру. Мій чоловік розбирався в цьому краще, оскільки проходив строкову службу і навчався у військовому ліцеї. Він казав, що це далеко. Мовляв, заспокойся, це не тут. І я думала: «божевільний, психопат».
До повномасштабної війни я казала йому: «Сєрьожа, нащо ти ходиш на ці стрільби? Так ти плекаєш токсичну маскулінність. Світ не такий, хватить, Сєрьоженька». Очевидно, що зараз мої погляди інакші.
Як за ці два роки змінилося твоє оточення?
Це моя найбільша внутрішня гордість — моє оточення майже не змінилося. До повномасштабного вторгнення воно було російськомовним. Усі ці люди залишилися зі мною — зараз вони українськомовні активісти. Якщо ми говоримо про коло найближчих, я нікого не втратила на політичному підґрунті й ні в кому не розчарувалась. Люди, що відсіялися, були не з мого ближнього кола, а трішечки далі. Хоча втрачати спілкування з ними — теж неприємно і боляче. На щастя, мої найближчі нормально роздуплилися.
Який твій найбільший страх зараз?
Втратити близьких.
Що ти з ним робиш?
Я пройшла еволюцію боротьби з цим страхом. І дійшла висновку (не сама, з психотерапевтом), що найбільше страждань приносять непрохані візуалізації найгіршого. Насправді ж, якщо це станеться, немає способів підстелити собі соломки й пережити втрату легше. Це допомагає мені зупинити непрохані роздуми.
Чи можеш ти розповісти про свої найгірші спогади за ці два роки?
Мій найгірший спогад пов'язаний з першим бойовим виходом Серьоги на Донбасі влітку 2022 року. Тоді загроза його загибелі була як ніколи близькою. Це викликало гострий біль і зруйнувало мої ілюзії. Особливо складно усвідомлювати, що війна приховує безліч помилок і невідомих ситуацій. Неможливо визначити, які рішення правильні, а які — ні. Іноді краще не вдаватися в деталі. І це нормально, що я цього не розумію. Ніхто не мусить дзвонити мені зі штабу і питати: «Настюхо, що ти думаєш? Нам краще отут спробувати прорватися чи постояти в обороні?»
Сергій та його підрозділ потрапили в напівоточення, і мені було незрозуміло, як так сталося. На початках я жила думкою, що українське військо — ідеальне, з ідеальними людьми, які приймають ідеальні рішення. Але тут я вперше стикнулася з тим, що я не розумію, що відбулося. Чи доцільним був цей ризик? Я й досі не маю відповіді.
Що тоді допомогло тобі впоратись?
Я мала щось робити. Сергій та побратими втратили всі речі, зокрема амуніцію. Тож я швидко зібралася і щось надсилала, шукала, допомагала. Це перемкнуло мою увагу.
Далі я горювала. Я відмовилася від проєктів, де могла, і нічого не робила. Чекала, поки моя психіка обробить і цей досвід.
Але зрештою справедливо буде сказати, що літо 2022 року закінчилося для мене клінічною депресією. Мабуть, це й не дивно. Тоді я звернулася по допомогу та отримала її від спеціаліста. Так повернулася до адекватного стану.
Це дуже гострі страждання, це дуже боляче. Але якщо встигаєш доповзти до людей, які допоможуть, — стає краще.
А який твій найкращий спогад за цей час?
Це той раз, коли Ліпко повернувся з ротації та привіз мені кота. Я була so excited. Це був дуже щасливий день. Завжди, коли він повертався, я була надзвичайно щаслива, але тут ще й бонусна програма. Верх блаженства.
Про стендап
2022 року в інтерв’ю «Палає» ти наводила приклад, ніби ходиш у сьомий клас українізації, а Вєра Брєжнєва прийшла в другий клас. В який клас українізації зараз ходить український стендап як жанр?
В українському стендапі у всіх різний рівень українізації. Є люди, які задають тенденції. Ці коміки вже точно склали іспити після 9 класу (або готуються їх скласти).
Зрозуміло, що не обходиться без конфузів. Іноді хтось зі стендаперів провалює іспит на українство (чи на людяність). Так буває.
Тоді суспільство поводитися як негуманна вчителька, яка каже, що саме ви — найгірший клас. Може, там і сидять діти, які поробили домашку. Але хтось з однокласників так розчарував учителя, що тепер усім насрати.
Я не бачу в українському інфополі таких комедіантів, які б мали серйозну медійність (і прихильність від авдиторії), але при цьому завалили базовий іспит на українство.
Чи відрізняється реакція авдиторії на твої виступи в різних містах (ближче і далі від лінії фронту)?
Думаю, неправильно робити замір саме по авдиторії мого сольника, адже це люди, що прийшли конкретно на мене. Скоріше за все, вони знайомі з тими меседжами та цінностями.
Радикальної різниці в моїй авдиторії залежно від географії я не помітила. Хоча іноді приходять люди, які потрапили випадково і часом не розуміють мене. Наприклад, у Німеччині був випадок, коли відчувалося, що глядачі налякані моєю радикальністю. Однак це був разовий інцидент, інші виступи пройшли чудово. Також був менш вдалий концерт у Рівному, там авдиторія реагувала на військову риторику не так, як я звикла. Але для цього могли бути й технічні причини (це був другий чи третій концерт у Рівному, а зал був неповний).
Якщо мова йде про загальне враження на збірних виступах — тут можливі відмінності. Я спостерігала таке: чим далі в тил — тим глибше люди занурені у власну реальність.
А є різниця, як реагують цивільні та військові?
Коли ми виступали для військових, я боялася видати легковісні жарти. Мені здавалося, що це покаже мою незалученість. Я ж представляю цивільних перед військовими. І якщо зовсім не жартувати про війну — це їх образить. Ніби ми взагалі не відбиваємо, що коїться. Але на ділі я побачила, що військові якраз і не дуже люблять жарти про війну. Кому-кому, а цим людям війни й так удосталь.
Антон Тимошенко на своєму концерті сказав, що раніше він розпаював людей, а зараз, мовляв, готуйтесь, буду вас запаювати. Зараз це так працює?
Приємно, що Антон взяв собі до уваги мою цитату, пишаюся ним. Ми обговорювали це втрьох — я, Антон і Вася Байдак. Тоді я підіймала цю тему, що ера розпайки минула.
Антон сам по собі досить рефлективний. Він із тих людей, які багато роблять. За ці два роки він зберіг у собі потрібний рівень напруги. Йому вдається робити більше, а не менше. Я його за це дуже поважаю.
Яка мета комедії зараз?
Зараз мене цікавить, як зберегти оптимістичний реалізм. І хоча в мене з’явилося багато жорстких жартів про смерть, але і в цьому я бачу життєствердність. Я не хочу, щоб українчики зациклювалися, що буде гірше, і через це ціпеніли й не могли нічого робити.
Якщо можливе найгірше, треба прийняти це як частину реальності, а не варитися в цьому нескінченно. Потрібні козацький фаталізм і якесь «смирення» щодо обставин. Таке філософське сприйняття долі.
У важкі часи важливо зберігати концентраційний рівень напруги для продуктивності. І хоча реалізм завжди присутній в моїй творчості, я намагаюся донести оптимістичний настрій та зберегти життєствердність в усіх виступах.
Є речі, про які ти думаєш перед виступом і одразу після?
Зараз я можу бути залучена у свої роздуми, взагалі не пов'язані з виступом, і просто виходити на сцену. Я розкриваюся перед глядачем. Не можу перестати бути собою тільки тому, що я вийшла виступати. Бо моя особистість — це не валіза, яку я можу забути вдома.
Поки не дорендерилось питання самоідентифікації, я дуже тривожилася перед виступами. Не завжди, але часто. А от зараз із цим значно простіше. Ну забуду текст. Навіть якщо скажу щось несмішне — все одно не видам нічого такого, що виходить за рамки моїх бачень. А навіть якщо скажу щось дурне — перепрошу. Я зрозуміла, що такий підхід, навпаки, дозволяє робити менше помилок, а не більше.
Бувають виступи, які для мене надважливі. Перед ними важко позбутися внутрішньої напруги. Але вона мене не паралізує. Це радісне передчуття, його помилково можна сплутати зі страхом чи тривогою.
Коли я відчуваю таке, думаю про своїх глядачів. Я не перебільшую. Я дійсно вважаю, що моя авдиторія сьогодні — найкращі люди. Пишаюся ними, бо знаю, хто до мене прийде. І в цей момент я нагадую собі, що йду саме до цих людей. Це допомагає зберегти відчуття радості й забрати його з собою на сцену.
Про громадянське суспільство
Чи варто в часи війни витрачати ресурс на конфлікти, які з нею не пов’язані?
У нас обмежений ресурс. Ми маємо розуміти, як правильно його використати. Толерантність якоїсь публічної особи до русні чи неоднозначні тейки варто обговорювати. Але за умови, що на це є час та енергія. Мій моральний орієнтир тут — Іра Гіль. Вона часто залітає у твітер, щоб нагадати, що замість бороти якогось ноунейма — маршируєм писати коменти американському сенатору або хоча б лайкаємо толкові проукраїнські коментарі. Оце і є акцент на пріоритетах — війна, збори, волонтерство та активізм. Це наші першочергові завдання. Потім можна і покенселити Вєру Брєжнєву, якщо є час і натхнення.
Баранимо пост про отважних руських РІЗНИМИ, навіть поганими , оцінками і не всіма категоріями за раз https://t.co/QOlv5GTyUR pic.twitter.com/4PP7IP3g8A
— Гіль🔪 (@i_gil_) March 2, 2024
Інколи я відчуваю, що ми приділяємо забагато уваги темам, які не приносять реальної користі в умовах обмеженого ресурсу. Наше суспільство має право на злість і розпач. Проте в нас є багато реальних ворогів, тож енергію шакалячого експреса треба берегти.
Є думка, що креатори зараз — такі самі митці, як минулого століття (поети, письменники, автори). Нам просто пощастило, що в нас є держава. Чи погоджуєшся ти з цим тейком?
Я не намагалася проводити паралелі. Я не знаю, що мені дасть те, що я їх проведу. Думаю, нам пощастило більше. Є два варіанти боротьби: коли ти можеш уявити перемогу — і коли ти знаєш, що приречений на поразку. Ми можемо уявити перемогу, а митці минулого століття були приречені на поразку (і чудово це розуміли). І, попри це, боролися далі. Це вказує на високий рівень сили духу. В цьому я знаходжу сили рухатися.
Розумію та намагаюся частіше думати, що нам дійсно пощастило більше. Не тільки тому, що в нас є держава. А ще й тому, що ми маємо більше важелів впливу.
Я колись зачепилася за думку, яку висловив хтось з українців: важлива не кількість людей чи ідей, а їхня якість. Тоді я зрозуміла, що одна ідея може змінити життя мільйонів (а може, і мільярдів). Не має значення, скільки в полі воїнів, бо кожна особистість впливає на те, як формується історія. Незалежно від мого внутрішнього ставлення до себе я можу виносити ідею, яка знайде своїх послідовників. Та й ніколи не можна передбачити, яким чином ця ідея трансформується.
Іноді ідея проходить кілька ітерацій через покоління, перш ніж стати The idea, що змінить усе. Ідеї наших митців дожили до нашого часу. Значить, їхня боротьба була немарною. Вони заплатили за це своїм життям. Нам пощастило, що ми можемо бути частиною їхньої спадщини й робити внесок уже для тих, хто буде після нас, якщо ми зуміємо втримати українську державу.
У розмові з Сашком Авдєєвим (психотерапевтом із «Загонів» і другом Насті — прим. ред.) ми обговорювали, що іноді для людини страждати фізично — менш болісно, ніж мати більше матеріального комфорту, але зрадити власні цінності. Дико звучить, але умовний Багряний, проходячи через етапування в росії, міг почуватися краще, ніж якби писав хвалебні вірші про партію. Для нього це було б більшим стражданням, навіть якби він завжди мав що їсти, гарний одяг і теплу хату.
Бліц. У чому зараз твій дзен?
Розуміння того, що я роблю, що можу. У мене немає запитань до себе. Не можу сказати, що я уникла відповідальності або не наближаю перемогу. Я знаю, що щодня треба просуватися ще на крок, на пів кроку, на два, іноді відступити на два. У мене немає відчуття, що я йду у зворотному напрямку. Навпаки — мої можливості розширюються. Я не знаю, чи так буде надалі. Але поки в мене є можливість робити більше, а не менше.
Чи є щось, у що ти більше не віриш?
Неправильно буде сказати, що не вірю. Скоріше є концепції, які я переосмислила. Наприклад, концепція справедливості. Інфантильно буде говорити, що справедливості немає. Проте стверджувати, що справедливість є — теж інфантильно. За певних обставин і процесів не можна досягти навіть умовної справедливости, не те що абсолютної. Розуміння цього спрощує мій емоційний спротив у ряді питань.
Який твій найкращий жарт за ці два роки?
Легко любити жарти, які люблять мої глядачі. Але ж ми не шукаємо легких шляхів. Я люблю жарти, які не завжди розуміє авдиторія.
У мене був жарт: «Не знаю, який холодець твориться в голові у росіян, але, по-моєму, вони сприймають путіна як геноцидного Санту». Іноді люди розуміють, що я маю на увазі, а іноді — ні. Цей жарт я не перестала читати. Він один із моїх улюблених.