Skvot Mag

Перезнайти себе, щоби підтримати інших

Тімліди SKVOT — про те, як вони та школа експериментували та розширювалися за цей рік.

Перезнайти себе, щоби підтримати інших
card-photo

Ханна Руденко

Головна редакторка SKVOT MAG

24 лютого, 2023 ДУЖЕ ВАЖКИЙ РІК Стаття

*Ця стаття — частина проєкту «Дуже важкий рік»: серїі інтервʼю та колонок креаторів до річниці повномаштабного вторгнення росії в Україну

Коли ти відповідаєш не лише за себе, а й за інших також, — це може бути вдвічі важче. Більше тривоги та фокусів уваги, вища ціна помилки. Але і підтримки більше. І з цією спільною енергією простіше розвивати бізнес і долати кризи. 

Про те, як підтримувати команду — і надихатися нею, поговорили з тімлідами SKVOT. 

 

«Немає часу робити погано»

Аліна Таратун — хед продакшену

Яким був твій найбільший страх та найбільша надія на початку? Як ти справилася?

На початку страхів було три: побачити окупантів у своєму місті, стати ціллю чергової ракети та втратити своїх людей. Ці страхи досить всеохопні. Боятися ще чогось на самому початку повномасштабної війни було важко. Інші страхи були б для мене розкішшю. 

Тільки коли минуло десь 3 дні (але за відчуттями це тривало значно довше) і стало зрозуміло, що до Полтави (я була там на початку повномасштабного вторгнення) окупантам буде не так легко дістатися, у мене почали зʼявлятися інші страхи. 

Стосовно школи великий (і, мабуть, єдиний) страх на початку — втратити людей. Ми були розкидані містами, хтось із нашої команди виїздив під обстрілами з сіл Київської області, хтось — евакуювався з областей, куди вже зайшли російські війська і без зупину прилітали ракети. Тому єдине, на що надіялись: щоб всі з нашої команди залишилися живими. Про інше в перші дні не думалося. 

 

Що було найскладніше в роботі з командою за цей рік?

Найскладніше в роботі з командою — власне сама робота з командою (сміється). 

До початку повномасштабного вторгнення я була продюсером — відповідала за продукт і його просування, а не за людей. А потім все змінилося. Весна 2022 стала напрочуд продуктивною — один лише квітень дорівнює цілому року нашого професійного життя до 24 лютого. Він був супернасиченим і, мабуть, вирішальним: бізнес вижив. Далі відновлення. А потім — розвиток. І в цьому процесі мені випала можливість стати хедом нашого продакшену.

У мене було розуміння, що робити зі школою. Але я не знала, що робити з командою: як ефективно комунікувати з кожним, налагодити комунікацію між відділами, балансувати між робочою дисципліною та емоційним станом людей. І ще багато різних «як».

Саме команда і допомогла не зламатися: ми почали відновлювати роботу вже з 1 березня. Тоді відбувся наш перший великий воєнний командний мітинг — до нього долучилися всі, хто міг (хто не був у дорозі, без звʼязку тощо). І ми роздали собі перші воєнні таски. В перші кілька тижнів могло бути 30 хвилин або пара робочих годин на день (більше ні емоційно, ні фізично не виходило приділити). Але кожен робив той максимум, який міг. Це добряче зміщувало фокус і тримало наш дух. Ми рухали один одного з дня у день.

Так і досі. Ну а ще ми все ж таки школа — тож вчимо один одного. І цей процес не зупиняється. Разом ми впоралися з усіма «не знаю».

Який експеримент за цей рік ти вважаєш дуже правильним?

Важко виділити прямо експеримент. Коли не знаєш, що буде навіть за годину, кожен крок, кожна дія — експеримент. Але головний та правильний крок — почати рух у бік себе. 

Раніше я багато жертвувала особистим часом, насолодою, бажаннями заради інших людей та проєктів. Зараз я завжди на першому місці у себе у прийнятті будь-яких рішень — навіть маленьких. Бо я хочу бути максимально якісною людиною, максимально якісною українкою. Немає часу та можливості робити погано. Тож треба робити добре — а якість моїх дій залежить від моєї самоідентифікації.

Твої головні відкриття цього року.

Цей рік — «фільтр своїх». Мої зі мною (посміхається).

Що цей рік в тобі змінив?

Все життя. Просто є «до» 24 лютого 2022 року — і є «після». В момент я подорослішала на багато років. За це, до речі, я вдячна війні. Думаю, це дорослішання українців пришвидшить розвиток країни та нашого суспільства в десятки разів.

«Взаємодія з командою — найлегша частина моєї роботи»

Таня Жежерун — тімлідерка команди контент-продакшену

Яким був твій найбільший страх та найбільша надія на початку? Як ти справилася?

Зранку 24 лютого був страх, що все пропало: у нас заберуть країну, ми будемо бігти за кордон і починати життя заново. Але вже наступного дня зʼявилась впевненість, що треба щось робити: донатити, допомагати волонтерам, комунікувати з командою, впевнитись, що всі в безпеці. І потроху «вивозити». 

Моя найбільша надія була в тому, що війна закінчиться за тиждень (сміється). Зараз я надіюсь, що ми — як школа і команда — будемо процвітати в мирній вільній Україні просто якомога скоріше.

Що було найскладніше в роботі з командою за цей рік?

Я люблю свою команду за те, що не можу відповісти на це запитання (сміється). Люди в ній неймовірно стійкі, виважені та позитивні. Взаємодія з командою — найлегша частина моєї роботи. Можу дати 100% гарантії, що ініціативність і круті ідеї дівчат на початку повномасштабного вторгнення задали темп і мені, й іншим. 

Який експеримент за цей рік ти вважаєш дуже правильним?

Ми почали запускати курси-професії. Розуміючи, що багато українців втратили роботу або переїхали (і тепер шукають нову професію, яку можна реалізувати в діджиталі), ми зорієнтувалися на новий формат курсів, з яким раніше не працювали, — і тепер допомагаємо змінити професію сотням студентів. І ще ми плануємо багато крутих фіч, щоб зробити ідеальний продукт, заточений під потреби людей, які змінюють роботу.

 

Також за кілька місяців ми відкрили SKVOT у чотирьох країнах Європи — засквотили Чехію, Польщу, Угорщину, Румунію. Це був дуже правильний крок — ми швидко розвиваємось, будуємо бренд, продукт, команди й вже навчаємо близько 600 студентів. Це — заслуга великої кількості людей, які над цим працювали. 

Твої головні відкриття цього року.

Це звучатиме банально, але моє відкриття таке: успіх проєкту/команди/бізнесу залежить від правильно підібраних людей. Якщо щось не працює, спочатку подивись на того, хто відповідає за результат, — а вже потім на процес і середовище. 

Що цей рік в тобі змінив?

Сподіваюсь, я стала розумнішою та досвідченішою. Цього достатньо (сміється).

«Нам є діло до всього»

Дарина Юрчина — тімлідерка кураторів

Яким був твій найбільший страх та найбільша надія на початку? Як ти справилася?

Надія — звісно, що це закінчиться. Бажано завтра або просто зараз. Приблизно місяць пішов на укорінення думки, що це надовго, треба адаптуватись, робити складні вибори та просто жити далі. Найбільший страх, який підсвітила війна, — відсутність контролю. Будь-який крок несе загрозу, не важливо, де ти перебуваєш, ти — ціль. І ти не маєш інструментів для зміни такого положення.

В перші дні повномасштабного вторгнення мене рятували друзі, а я — рятувала їх. Ми жили разом до квітня, приходили до тями, нарешті почали стабільно їсти й спати, ходити на прогулянки, переходити на українську. Це було схоже на ночівлю у друзів у дитинстві, яка затягнулась, — от тільки вночі не спали ми від моніторингу новин і перманентного страху, а не від бажання бути крутими. 

Наша зона комфорту проіснувала 2 місяці, до перших ракетних ударів поруч із моїм домом. Тоді довелось підключати додаткові ресурси для балансу і заспокоєння, бо їхати я не хотіла — тож завела котика і пішла в терапію.

Що було найскладніше в роботі з командою за цей рік?

Власне лідом я стала в березні. Довелось будувати свою команду — шукати для неї сенси й мотивацію рухатись далі, коли я сама ще не мала нічого з переліку. Мені дуже пощастило з людьми поряд — вони підтримували, вдавали, що не помічають факапів, і робили свою роботу так, як я не могла і мріяти. 

Мені дали час на побудову нових процесів, тому я намагалася справедливо дати команді час на адаптацію до них. І ми впорались. Я з тих щасливчиків, які працюють не просто з колегами, а з друзями. Величезний внесок у те, що все вийшло, і в те, що ми ще зробимо, — саме на команді, без неї я б не впоралась.

 

Який експеримент за цей рік ти вважаєш дуже правильним?

Нехай це буде не мій крок чи проєкт, бо про мій ми напишемо сюди трішки пізніше (посміхається), а те, що сталося з країною. Ми навчились донатити. Ми більше не купуємо каву тільки собі, донат став рутиною і нам є діло до всього — від армії до притулків. Гортаючи стрічку за останній рік, я вражена кількістю зборів, які ми закривали. Ця звичка обов'язково перейде і в моє повоєнне життя.

Твої головні відкриття цього року.

Мені пощастило кожного дня надихатися студентами, які — попри обстріли та блекаути — йшли до мрії, світчились, здобували скіли та були готові вчити нове. Кожного дня. Коли я хотіла здатись, бачила юристів, які нарешті зізналися собі, що хочуть почати в 3D-анімації, копірайтерів, які просили поради щодо комунікацій з фондами, школярів, які після 11 класу йдуть не в університет, а у SKVOT, — бо це профітніше і вони знають чого хочуть. 

В атмосфері людей, які ні на секунду не планують здаватись, ти намагаєшся бути схожим. Я вперше в житті відчула так багато спільного з абсолютно незнайомими людьми. Вони могли все — це означало, що і я можу.

Що цей рік в тобі змінив?

Я стала м'якшою, більш емпатичною і тепер розбираюсь в роботі електромереж. А ще я не плакала цілий рік (можливо, бережу сльози для дня Перемоги?).