*Фото на обкладинці: Annie Leibovitz, Vogue, October 2022
Більшість людей оцінюють фото на несвідомому рівні та часто не можуть зрозуміти, чому саме їм якесь однозначно подобається, а якесь — категорично ні.
Фотозйомка Першої леді України Олени Зеленської для американського Vogue, яку зробила Енні Лейбовіц, нещодавно викликала навалу коментарів у соцмережах. Частина була з підтримкою, але більшість — гейтом, без конструктивного пояснення.
Ми попросили українського фотографа Мішу Чубуна прокоментувати цю фотосесію (та реакцію на неї). Він вже 7+ років працює з фотографією — робить зйомки та постпродакшн, і серед його клієнтів — бренди Puma, G-Star Raw, C.P. Company, Zara, SKVOT, Всі Свої та медіа Luncheon magazine, Financial Times, Kinfolk.
Михайло поділився своїм поглядом — та зробив чеклист, що допоможе надалі оцінювати фотосесії (і чужі, і свої) з холодною головою.
* Хочу одразу зазначити, що це не мій найулюбленіший проєкт Енні Лейбовіц — але вона, безперечно, ікона сучасної фотографії.
Коментувати роботи таких людей доволі важко. Проте я обережно спробую це зробити. У цьому я відштовхнуся від основних гейтерських тез, які побачив у тредах (так, я зробив надзусилля — прочитав сотні коментарів під цими фотографіями у фейсбуці).
«Знайшли час зйомки робити, в країні війна»
Сучасна fashion-фотографія побудована на відображенні актуальних тем свого часу. Оскільки зараз війна в Україні — найгостріша проблема, цілком логічно, що з’явилася ідея відзняти українську Першу леді для обкладинки головного модного журналу світу.
Коли робити зйомку з Першою леді країни, де йде війна, якщо не під час цієї війни? Тим паче, що — на жаль — світова спільнота потроху забуває про війну в Україні, тож світові слід про неї нагадувати.
Дуже круто, що цю зйомку запросили робити Енні Лейбовіц — живу легенду (як би це пафосно не звучало, але так воно і є). Це ще більше підвищує культурно-історичну цінність цих фотографій.
Питання #1 — мета. Спробуй розібратися:
- — Навіщо це зроблено?
- — Чому зроблено саме так?
- — Чому саме з цими людьми?
«Щось поза дивна. Одягли як секретарку. Не змогли нормальний макіяж зробити? Взагалі не модно»
Від подібних коментарів і смішно, і сумно. Пишуть і про те, якою повинна мода бути, і як має виглядати жінка, і як взагалі треба жити.
Але краще розглянути доречність елементів, а не те, наскільки вони комусь подобаються. Одяг, пози, жести, погляди та світло — усе доповнює тезу «Ми сильні, ми єдині, ми впевнені в перемозі».
Не знаю, як її прописувала редакція, але зчитується ця теза доволі однозначно. Ці фото відображають настрій усієї нації, і кожен елемент фотографії це підкреслює. Тут немає прикрашання, якихось нереальних сюжетів. Немає дорогих впізнаваних лейблів. Одяг — взагалі невиразний та невпізнаваний (усе українське, але його навіть не роздивишся), не привертає до себе погляду, але тут це доречно.
І ретуші немає, що доволі незвично для зйомок. Бо навіть із трендом на «природність» фотографії зазвичай редагуються. Але в цій зйомці немає і натяку на те, щоб хоч якусь зморшку прибрали. І це теж класно. І Перша леді, і Президент, зображені просто людьми — без розкоші та регалій, без зайвої поставної драми.
Питання #2 — доречність. Спробуй розібратися:
- — Чи працюють елементи фото на досягнення мети?
- — Чи зчитується завдяки цьому головна теза?
«Ну композиція якась дивна. Щось воно не то»
Що мені сподобалося на всіх фотографіях — так це композиція. Як завжди, у Лейбовіц із цим все супер. Моя улюблена ідеальна неідеальність. Герої ніби вписані автором у свій власний світ — для того, щоб цей світ побачили мільйони.
Не існує композиційних правил, які були б обов'язковими у використанні. Композиція — це така цікава штука, яка не створюється під лінійку. Усі її закони — для пояснення зображення, а не для його створення. І жоден професійний фотограф не сидить і не вимірює золотий перетин на кожному фото. Положення рук, пози, лінії та кольорові плями створюють композицію кадру, а фотограф лише об'єднує це та направляє. Енні Лейбовіц робить це дуже круто.
Чого тільки варте фото Олени та Володимира у кабінеті (цей знімок і фотографія Олени біля літака — мої найулюбленіші). Воно класне тією ж «неідеальністю» — ледь помітними дитячими малюнками у верхньому правому кутку, ніби забутими портретами президента на дивані. Положення рук — поставне, трохи клішоване, але разом із зосередженими поглядами виглядає органічно і доволі мило.
Питання #3 — Композиція. Спробуй розібратися:
- — Яка у фото композиція? Якщо вона «неправильна», це стильова авторська фішка або помилка?
- — Локації допомагають або заважають побудувати композицію?
«Якесь таке, нічого не зрозуміло»
Загалом уся ця зйомка виглядає добре. Якщо аналізувати її, то можна легко зрозуміти, що все — гарно. У кращих традиціях Лейбовіц. Але от до фото, яке обрали для обкладинки, у мене є трохи запитань.
Я вважаю, що проблема цієї фотографії — в невиразності. Думаю, якби це була не діджитал-обкладинка, то вона б точно була іншою. Ніби все там і ок: ідея доноситься, усі візуальні маркери дотримані. Але щоб щось особливе побачити, треба собі щось додумати. Ця обкладинка стає цікавою, лише коли ти її пояснюєш. А це завжди вбиває магію фото.
Наприклад, фотографія з цієї ж серії, але з більш загальним планом, стає одразу цікавішою — бо на ній краще видно локацію. Необізнаному глядачу одразу зрозуміліше, що це — важливе місце, а не просто якісь там сходинки. Через це краще зчитується сюжет.
Питання #4 — Ясність. Спробуй розібратися:
- — Чи ясний меседж фото кожному, без додаткових пояснень?
- — Що саме допомагає все зрозуміти? Що заважає?
Ну і якби мене запитали: «Міша, де знімаємо обкладинку?», то з усіх опрацьованих локацій я б обрав «Мрію». Бо це — більш впізнаваний код, який краще читається. І виглядає він цікавіше, ніж колона. Але це, звісно, суб’єктивна думка (незмінні слова всіх мудаків).