*Ця стаття — частина проєкту «Дуже важкий рік»: серїі інтервʼю та колонок креаторів до річниці повномаштабного вторгнення росії в Україну
Перший час після 24.02.22 був дуже важким — бо це був шок. Ми були безсилі або, навпаки, на адреналіні, дезорієнтовані — або, навпаки, дуже сфокусовані. Було непросто приймати рішення. Якісь із них навіть були проти логіки, на інтуїції. Але зараз вже можна обернутися і зрозуміти, які рішення були добрими, — і подякувати собі за це.
Поговорили з 12 українськими креаторами — дизайнерами, режисерами, художниками, креативними менеджерами, архітекторами — та розпитали їх, які вибори вони робили в перші тижні після початку повномасштабного вторгнення. І чому ці рішення були правильними.
Герої цього матеріалу — Женя Красуля, Наташа Вовк, Рома Гурбанов, Катя Ярова, Толік Козловський, Вікторія Москофіді, Tanya Spasi Sohrani, Кристина Фощай, Аня Грабарська, Богдан Лисик, Ніна Коробко, Катя Тейлор.
«Почав готуватися до військових дій»
Женя Красуля — режисер рекламних роликів
Я вивіз сім‘ю за межі війни до початку війни. Зараз вони живуть в іншій країні та допомагають звідти.
Також почав готуватися до військових дій. Придбав зброю, почав проходити тактичну підготовку, знайомитись із ТТХ (тактико-технічними характеристиками — прим. ред.). Це рішення якісно змінило рівень комфорту на шляху, котрий чекав на мене далі.
І ще я запустив перший курс у SKVOT. Ніколи б не подумав, але це одне з найякісніших особистих рішень. Я зв’язав себе з талановитими людьми, котрі допомагали мені, як і я (сподіваюсь) допомагав їм. Після закінчення курсу я отримав друзів і колег, з котрими досі спілкуюсь — і зустрічі з котрими радий.
«Стала частіше говорити “так”»
Наташа Вовк — незалежна дизайнерка, eкс-діджитал-артдиректорка в Banda та Bettter
Вдячна собі, що змінила підхід до роботи. Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення — коли всі ми трішки оговтались і зрозуміли, що треба щось робити, — я почала волонтерити. Потім — десь через 2–3 тижні — поступово почали прокидатись робочі чати. В той момент у мене сталося сильне знецінення своєї професії: типу «кому потрібен дизайн, коли в країні війна». Дуже важко було обирати розмір і колір кнопки в макеті після того, як подивився фото з Бучі.
Мені знадобилось декілька місяців, щоб переосмислити, навіщо людям те, що я роблю, — і відновити інтерес до роботи. Це вдалося зробити, коли я зрозуміла, що своєю роботою я насамперед допомагаю людям, а не просто самовиражаюся як дизайнер.
І ще я стала частіше говорити «так». Зараз буде екзистенційно, але за цей рік ми всі побачили та зрозуміли, що смерть трошки ближче, ніж здавалось. Саме тому в багатьох випадках, коли раніше я б відмовилась від пропозиції або рішення (бо недостатньо часу, досвіду, навичок, бажання, впевненості або просто ліньки), зараз кажу «так» — і йду в цей процес. І що цікаво: в 99% випадків це правильне рішення.
«Спрямував енергію страху в роботу»
Рома Гурбанов, співзасновник рекламної агенції Taktika
Мені сподобався твіт, який я нещодавно побачив: «Як ви уявляли собі війну до війни? Я взагалі не так, як ми зараз живемо під час неї». Перед війною в мене були якісь приблизні плани, як діяти, — але жоден на 100% не передбачив те, як все сталося. Тому 80% рішень приймалося на ходу, на емоціях, на автоматі.
Напевно, найбільше, за що вдячний собі, — спрямував енергію страху, невизначеності, тупого очікування чогось невідомого в роботу. Спочатку — в соціальні інформкампанії, потім — у проєкти Taktika, які були. У допомогу клієнтам, чиї проєкти зупинилися, але бізнес не зупинився. У всі можливі безкоштовні та небезкоштовні фриланси. Після року війни всім своїм робочим успіхам (і взагалі наявності проєктів) я завдячую тому, що для нас, креативників, достатньо і ноутбука, щоб продовжити робити щось та сховати в цьому свою тривогу.
Ще дуже вдячний собі за звичку не мати більше особистих речей, ніж влізе у велику валізу. Вона в мене з’явилася ще у 2014, коли я назавжди поїхав з Луганська з одною великою валізою. Зараз в мене, звичайно, більше речей, але я їх постійно фільтрую, запитую себе «коли я цим останній раз користувався». Це і рік тому допомогло не триматися за непотрібні речі-«якорі» — і зараз допомагає відчувати себе більш легким у всіх сенсах.
«Не опустила руки»
Катя Ярова — головна архітекторка IK-architects
24 лютого я прокинулась із першими вибухами — десь о 5:00 ранку. Спочатку ми зібрали особисті речі (до останнього не вірили, що почнеться війна, і тривожної валізки не було). О 9:00 я приїхала в офіс — зібрала всі документи, комп'ютери та книгу Ернста Нойферта (жартома кличу її «Біблією архітектора»).
Ми евакуювалися з Харкова в останній день лютого — потім координували виїзд рідних. Потім був період прострації. Декілька тижнів просиділа в новинах. І зрозуміла: треба щось змінювати. Перше, що я зробила (і чим пишаюся), — почала активно шукати роботу, а потім працювати, і це витягнуло мене з емоційної прірви.
До 24.02.2022 більшість наших об’єктів були в Україні — і вони стали на паузу. Тож ми розіслали портфоліо колегам з Європи, США та Канади, робили zoom-мітинги, але без результату. Але ще заповнювали профілі на всіх можливих ресурсах — в тому числі Upwork. Він і приніс нам проєкт у Нью-Йорку вже в кінці квітня. Так IK-architects вийшли в США, де сьогодні ми маємо вже шість проєктів. Хочу подякувати собі, що не опустила руки.
З особистого — у жовтні 2022 року в моєму житті з’явився пес, дуууже красива дівчинка Брауні. Коли ми їхали з Києва в Одесу забирати її з притулку, були ракетні обстріли. Коли я читала, що летить n-кількість ракет і бачила винищувач у повітрі, в голові було два питання: «Боже, що ми робимо?» і «Коли, якщо не зараз?».
І третє — я дякую собі, команді та всім, хто допомагає військовим пришвидшити нашу перемогу. Я живу за принципом «донати кожного дня». Також IK розробила волонтерську ініціативу VILNA School — ми презентували проєкт з відбудови харківської гімназії, повністю зруйнованої двома російськими ракетами, і зараз активно шукаємо інвесторів.
«Сказав батькові, що люблю його»
Толік Козловський, маркетинг-директор «Планета Кіно»
Терапія щовівторка з весни 2022 року. Мій шлях терапії почався наприкінці 2020 — за рік я мав 10 сеансів, чим неймовірно пишався. Потім чомусь була перерва, яка тривала аж до війни. Сьогодні — лютий 2023, і жодного пропуску терапії, попри обставини. Це найкраще, що я міг зробити для себе цього року.
Волонтерство маркетинг-директором у найкращому фонді допомоги ЗСУ KOLO. З 5 березня і наступні 8 місяців я робив найважливішу роботу у своєму житті — будував маркетинг-відділ з волонтерів та помножував донати, які фонд перетворював на маленькі кроки до перемоги та свободи України. Досі не віриться, що є фонд, який за рік збирає 290 млн гривень, може успішно функціонувати завдяки волонтерам і усі 100% грошей витрачати на ЗСУ.
Сказав батькові, що люблю його. Вперше за 32 роки. Тут без коментарів.
«Вирішили бути разом попри все»
Вікторія Москофіді — незалежна дизайнерка
Торішній досвід — мабуть, як і для всіх українців — видався для мене дуже важким.
Так вийшло, що 24 лютого я з рідними опинилась у Бучі (я сама раніше мешкала в Бучі, а зараз там живуть мої батьки). Звідти ми дивом евакуювались тільки через 2 тижні.
Перші декілька днів у мене взагалі не було свідомого розуміння, що відбувається. Лише очікування, що зараз цей страшний сон скінчиться. Майже не пам’ятаю своїх думок у той період — лише сильне всепоглинаюче відчуття страху. Ступор. Емоційний параліч. Ні вдихнути, ні видихнути, ні поворухнутись.
Нас було п’ятеро плюс тварини. Згодом до нас доєднались друзі батьків, з якими ми провели наступні декілька тижнів — нас стало восьмеро. Машини ні в кого не було. Приходити до тями та усвідомлювати, що ми в пастці, я почала через декілька днів, коли в нас зникло світло, а за ним вода, газ та зв’язок. Десь на цьому моменті мені дуже захотілось жити.
Я відчула, яке крихке життя, як легко його втратити, як мало я встигла, сказала і зробила. Якими пустими на фоні цього здались всі переживання на роботі та сварки з друзями. Поставало багато питань: чи потрібно нам ризикувати та розділитися, що робити та як приймати рішення, як вибиратись.
Перше, за що можу подякувати собі, — за внутрішнє рішення (все ж таки хочу вважати, що це рішення) і бажання вижити. За жагу до життя. За обережність і обдуманість у прийнятих рішеннях, щоб вижити.
І друге — це за те, що ми з рідними вирішили бути разом попри все і нікого не кидати. Думаю, що саме завдяки цьому ми всі вижили та вибрались із Бучі живими.
«Розібралась, як працювати з NFT»
Tanya Spasi Sohrani — artist
Перше, за що я вдячна собі сьогодні, — це те, що рік тому я навчилась шити, працювати з різними матеріалами, ставити світло, створювати образи та костюми без допомоги інших. Тому зараз, живучи у маленькому селі, я продовжую робити різні образи та фотографувати їх.
Друге — це те, що рік тому я розібралась, як працювати з NFT. Тому зараз я маю можливість заробляти гроші, не прив’язуючись до місця і роблячи справу, яку я роблю, креативити — і не прив’язуватись до клієнта.
«Зрозуміла, що ментальне здоров’я має супервеличезне значення»
Кристина Фощай — adult designer / teenager art director у banda.agency
Зрозуміла, що ментальне здоров’я має супервеличезне значення — і дуже важливо не поїхати кукухою. Перестала себе мучити. Якщо взагалі немає енергії щось робити, просто зупиняю або скасовую все і прокрастиную.
Перетворюю задачу на гру. Коли нудить від однієї думки, що треба відкрити комп'ютер і робити в ньому щось креативне, беру в руки пластилін, маркери, солому, нитки або все що завгодно — і пробую виконати ту ж задачу, але в іншій механіці. Виходить ще краще, ніж мало бути.
Ще я частіше перемикаюсь на інші види діяльності. Можу витратити цілий день на приготування якихось страв або моделювання мініатюрного будиночка — щоб думками відволіктись від тривожних новин і повернути себе в стан здорового глузду.
«Жодного дня не бачити себе жертвою»
Аня Грабарська, фотографка
Коли почалася війна — а я була з тих людей, хто шукав і вірив у всі докази на підтримку того, що її не буде, — я була захоплена зненацька. У мене не було жодного плану, а з тривожної валізки (точніше — необхідних для виживання запасів) — лише 6 літрів води, куплених ввечері напередодні.
Всі свої дії — від перших хвилин до перших тижнів війни — я можу охарактеризувати як суто інтуїтивні. Більше-менше усвідомлення і логіка повернулися до мене десь в середині березня. Всі рішення, що приймалися «до», були миттєвими відповідями на єдине запитання до себе: «Окей, який найправильніший крок зробити саме зараз?»
Довіра до себе завела мене в дуже правильні ситуації та місця, познайомила з важливими людьми й давала підтримку в найскладніші хвилини. Усвідомлення того, що у мене всередині завжди є відповіді (навіть якщо вони обмежуються наступним кроком) — цього цілком достатньо для відчуття контролю над власним життям.
Абсолютно інтуїтивно я почала знімати фотоісторію про мою маму, з якою ми разом виїхали з України. Зараз ця історія вже є великим проєктом із запланованими виставками й макетом книги.
І ще — жодного дня не бачити себе жертвою, не бачити себе безвольним статистом у тому, що відбувається навколо. Продовжувати жити, працювати, створювати тут і зараз — також одне з рішень, прийнятих моментально. Мені не вкладалося в голову, як би я могла сидіти й чекати якихось кращих, стабільніших чи зрозуміліших часів.
Ми не знаємо майбутнього, але ми знаємо сьогоднішнє. Тому я не відкладала ніякі ідеї та можливості на потім. За що я собі сьогодні — тобто у майбутньому — дуже вдячна.
«Включився в максимум процесів»
Богдан Лисик — CEO та співвласник креативної агенції and action
Ще до війни ми обговорили з партнерами можливі сценарії розвитку подій — і кожен сказав відверто, що він зробив би в такій ситуації. Фактично все так і відбулось. Тому в нас не було якихось неприємних несподіванок по відношенню один до одного — ми класно справились та зберегли наші стосунки.
Перші тижні ми в and action брали всі волонтерські проєкти, які тільки могли, — монтажі, креативи, дизайни — допомагали Львівській міській раді локальними комунікаціями. Сам я ще трохи шарю в дронах — і десь діставав їх від знайомих операторів та з Польщі, консультував військових. То допомагало тоді збирати раму докупи — і собі, і своїй команді.
Ще я включився в максимум процесів — у пошук нових співпраць і, власне, в самі проєкти. Режисував постпродакшн-проєкти, менеджив знімальні групи в Африці, Чехії, США, Непалі, для документального відео інтерв'ював людей з Пакистану, Грузії, Швейцарії. Через зум проводив 16-годинну зйомку як креативний директор з командою в Києві та клієнтом у Лондоні й робив дводенну велику зйомку в США — також через зум. І ще купу всього.
Це допомогло збільшити капасіті нашої агенції, бо займатися систематизацією та процесами бізнесу в той момент було б не найкращим рішенням. Зараз я вже фактично вийшов із проєктної роботи — потік роботи стабілізувався й до команди долучився новий креативний директор.
Вже кілька років ми накопичуємо фінансову подушку в різних валютах — гривні, долари, євро, крипта. Цей резервний фонд допоміг нам стабілізнути фінанси в перші місяці після 24 лютого.
«Зосередилася на тому, що знаю найкраще: на контенті»
Ніна Коробко — senior-редакторка та сценаристка в Depositphotos
Дуже вдячна собі, по-перше, за те, що за 10 днів до початку повномасштабної війни я написала своїй психотерапевтці, що хочу поновити сесії. Дні після 24 лютого 2022 проходили на автопілоті та в стані сильної розгубленості. І терапія допомогла хоч трохи зібратися докупи, більше бути в контакті зі своїми емоціями та взагалі повноцінно усвідомити, що саме відбувається.
Також вдячна собі за те, що — коли я захотіла бути корисною якось ще, крім донатів, — зосередилася на тому, що знаю найкраще: на роботі з контентом. У своєму інстаграмі зробила публікації про пошук роботи для тих, хто її втратив (один із постів отримав 62+ тис. збережень, тобто 62 тис. людей ця інформація могла допомогти). Для ютуб-каналу Depositphotos ми з командою підготували серію відео про креативні антивоєнні маніфести. Це хоч трохи давало відчуття, що я проводжу дні не дарма.
Також, коли навесні настав час планувати трохи далі, ніж на один день, я зрозуміла: хочу принаймні найближчий час жити саме в Берліні. Раніше я ніколи не мріяла емігрувати — і в мене не було близьких, які багато років жили в Німеччині. Але інтуїтивно я вперто відчувала, що хочу залишитися саме тут.
Це буде сумний пункт для вдячності собі, але: на шостому місяці повномасштабної війни у мене діагностували саркому — це дуже небезпечна злоякісна пухлина. І мені сильно допомогло, що тоді я була саме в Берліні, де є найкраща клініка Європи — «Шаріте». Важка правда: під час війни понад 1 млн онкопацієнтів переживають ще й власну боротьбу за життя. За останній рік росія зруйнувала в Україні 170+ медзакладів, є проблеми з доступом до життєво необхідних ліків — лікуватися стало ще важче.
Тож, коли ви будете обирати, куди відправити донат, — згадайте про фонди Inspiration Family та «Таблеточки», що допомагають українцям у батлі з онкозахворюваннями.
«Діяла на інстинкті самозбереження»
Катя Тейлор — СЕО агенції культурного розвитку Port. Фото: Ольга Закревська
Я можу подякувати собі за стійкість і впевненість. Це моя сильна сторона. Навіть коли все йде шкереберть –– я точно знаю, що все буде ок. Або скоріше так: саме коли все йде шкереберть. І це не безглуздя. Це антиципація.
Можу подякувати собі за інстинкти. 25 лютого 2022 я виїхала з Києва — і це було не раціональне рішення, а суто інстинкт самозбереження. Після цього було багато імпульсивних рішень, але зрештою всі вони — про першочергові потреби. Я себе зберегла. Хоча б до цього моменту.
Раніше мені було все одно, де спати та як їсти, чи займатися спортом, які вітаміни пити. Але тепер я відчула, що мій комфорт –– запорука гарного самопочуття, а звідси й моєї ефективності. Якщо я не буду почуватися добре, як зможу допомагати іншим? Це розуміння прийшло тільки після 4 виснажливих місяців, зміни майже 50 апартаментів і готелів, постійного перебування за кермом з країни в країну і врешті — вигорання.
Якість, яка проявилася ще сильніше, –– вміння мобілізувати ресурси. Коли почалася війна, був шок, але він змінився планом дій. Вже ввечері 24 лютого мені запропонували перезапусти платформу Artists Support Ukraine — і вона полетіла, ставши рефлексією на війну художників з усього світу. Концепція виставки The Captured House (яка насправді змінила моє життя) з’явилася вже в середині березня. Всі головні проєкти 2022 року були створені в момент колосальної напруги, кризи та фрустрації.
Перші 5 місяців я працювала на піку своєї ефективності. Потім я тотально зламалась, але мене підтримала команда. Мої головні стосунки цього року –– з Юліаною, моєю партнеркою та CОО Port, яка веде корабель нашої справи безупинно: коли я в ресурсі, коли ні, коли в мене є геніальні ідеї та коли я в соплях лежу в депресії, з температурою та ПМС. Велике щастя знайти таку людину, але партнерство — то процес. Ми вчимося будувати ці стосунки кожного дня.
Також я спростувала собі міф про власну профпридатність. Раніше я працювала переважно в Україні та думала, що в Європі на мене ніхто не чекає — то чому туди їхати. Відтоді нічого не змінилось. Але тепер мені не потрібні запрошення, щоб робити надзвичайні проєкти. Мені потрібен вогонь всередині — і він у мене є. А ті двері, що нам треба, ми тепер відчиняємо самі.
Важливим рішенням стало вивезти батьків в Іспанію наприкінці березня. Вони вже поїхали з Луганська у 2014 році, тож мені було складно їх вмовити. Я б не поважала себе, якби знала, що вони залишаються в небезпеці.
І, мабуть, найважливіший для мого персонального життя інсайт –– рішення не бути в стосунках, які мене обмежують. І взагалі не бути зараз у конвенціональних стосунках. Насправді не бути зв’язаною обов’язками підходить мені найбільше. Принаймні в такий період, як зараз, — коли й так забагато тиску і замало конкретики. Розуміння, що я можу бути гнучкою та отримувати задоволення від різного типу стосунків, — це важливе відкриття і полегшення.