Skvot

Mag

Skvot Mag
Курси за темою:

Аня Грабарська «Для фотографа важливо прокачати скіл рівного ставлення до всіх»

Київська фотографиня про портретне знімкування, життя у Нью-Йорку та пошук себе.
card-photo
card-photo
Тереза
Лащук

автор на SKVOT

5 лютого, 2020 / Стаття

*Аня Грабарська. Фото — Павло Терехов

Аня Грабарська — українська фотографиня. Вона знімала та писала для «Української правди», «Громадського», працювала кореспонденткою Center UA у Раді, а зараз перемкнулася на художню фотографію.

У жовтні 2019 року Аня звільнилася з організації, де працювала журналісткою 10 років, і майже відразу полетіла до Нью-Йорка на два місяці. Повернулася з глибокими враженнями та сильними фотографіями. Тепер вона планує пожити у цьому місті ще.

Ми розпитали Аню:

Чому ти переїхала до Києва?

Я переїхала з Кривого Рогу після п'ятого курсу свого першого інституту, де навчалася на юриста, і вступила на журналістику до Могилянки. Мені було 22 роки.

Вирішила стати журналісткою тому, що мені здавалося, що тільки так зможу познайомитися з Іллею Лагутенком, солістом «Мумий Тролль» — я його фанатка з десяти років. У мене навіть є два татуювання зі словами з його пісень: «Утекай» та «Покажи мне пару трюков».

З Лагутенком я таки познайомилася, але вже як фотограф. Директор гурту запропонував мені зняти їхній концерт. Перший раз я фотографувала «Мумий Троль» у Юрмалі, а згодом — у Нью-Йорку.

Як ти прийшла до фото?

Мене завжди цікавила фотографія. Коли мені було дев'ять, ми з мамою почали їздити за кордон в автобусні тури. Тоді, мабуть, і з'явилася моя перша мильниця. Але це не було серйозним захопленням — мені більше подобалося не фотографувати, а фотографуватися.

У Могилянці в нас був курс із фотографії — студія, фотоапарати. Одногрупники вчилися знімати, а мені здавалося, що технічна сторона цього процесу надто складна. Я до фотоапарата навіть не торкалася. Серйозно почала займатися фотографією, коли працювала журналісткою.

Я знімала відео для Centre UA — організації, яка моніторить правопорушення парламентаріїв. Був 2011 рік, передвиборчий період. Тривала велика кампанія з моніторингу кандидатів, і ми їздили в резиденцію Віктора Януковича Межигір'я, потрапляли в різні колотнечі. Тоді я купила свою першу дзеркалку Canon — щоб робити фото та відео на акціях протесту.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Публикация от hanna (@gadji_beri_bimba)

У жовтні 2019 року я стрибнула з парашутом, а наступного дня пішла з Centre UA і купила квитки до Нью-Йорка на два місяці. Новинна та подієва журналістика втратила для мене будь-який сенс. Не хочу займатися тим, що сьогодні є актуальним, а завтра — ні.

З 18 років я фігачила новини — весь день пишеш те, що прочитають за 20 секунд. У довгостроковій перспективі бачиш результати роботи, зміни у країні. Розумієш: це сталося тому, що ти почав цю тему розкопувати. Але мені вже не 20 років, і на деякі речі вже дивлюся по-іншому.

Зараз найцінніше в моєму житті — це я й те, наскільки комфортно і повноцінно почуваюся. Тому мені цікаво створювати те, що має цінність. Наприклад, портрет. Так, я витратила на знімкування та обробку весь день, але розумію, що навіть діти клієнта потім дивитимуться на це фото.

Що тебе вразило у Нью-Йорку?

Я там була вже вчетверте. Але раніше їздила на два тижні, а от на так довго — вперше.

Вперше потрапила до Штатів за журналістською програмою — була у Сіетлі та Вашингтоні. Коли летіла з Сіетла, подивилася в ілюмінатор і зрозуміла, що ми над Нью-Йорком. Його можна впізнати завдяки Центральному парку — великому чорному прямокутнику. І тоді вирішила, що приїду до цього міста. Потім потрапила до Нью-Йорка знову, але не розуміла його, поки не пожила там два місяці.

У Нью-Йорку мені цікаво — я пізнаю нову культуру. Якось на порозі нічного клубу познайомилася із хлопцем. За два тижні він запросив мене відсвяткувати Хануку. На вечірці майже не було євреїв, натомість було багато людей з арабських країн. Того ж вечора той хлопець і декілька його друзів разом зі мною поїхали на іншу вечірку — святкувати Різдво. Там дівчата виконували танець живота під арабські мелодії.

Тут і навіть у Європі, йдучи на вечірку, я приблизно знаю, чого чекати. У Штатах же ти ловиш себе на думці: «Хм, напевно, світ не настільки лінійний, як ми звикли думати».

Повернувшись до Києва, ти хотіла знайти для фотографій такі самі обличчя, як у НЙ. Чого нашим не вистачає?

Усього вистачає, просто багато хто боїться виявляти свою індивідуальність. І таланти бояться виявляти. Навіть дуже круті люди не хочуть показувати, що вони «інші».

Навіть якщо взяти вегетаріанство — ще 15 років тому це було чимось немислимим у Кривому Розі. Я пам'ятаю, що в кафе мені не було чого їсти. Зараз в Україні є все для всіх, але, повертаючись із подорожей, я все одно відчуваю це мислення дефіциту.

На вулиці в НЙ ти зіткнулася із Шарлоттою Генсбур. Запропонувала їй фотосесію?

Я дуже розгубилася. Дивилася на неї, вона мене. Потім вона дістає AirPods і така: «?». Я говорю: «Ви дуже схожі на одну європейську актрису, її звуть Шарлотта Генсбур». Вона відповідає: Це я. О Боже!

Ми з нею разом йшли, теревенили. Я розповіла, що щойно приїхала до Нью-Йорка, вона побажала удачі. Зараз шкодую, що не запропонувала знятися, але в той момент здалося, що це було б занадто прискіпливо. До неї, певно, часто люди на вулицях підходять.

Чи вийшло у НЙ сфотографувати когось відомого?

Для мене це дивне поняття. Від якої кількості підписників стаєш відомим? Я не маю мети знімати знаменитостей. У мене є кумири — люди, яких я обожнюю, але я не дивлюся на їхню «відомість», більшість може не знати їхнього імені.

Там фотографу зазвичай простіше знайти роботу, ніж у нас?

Я вважаю, що у НЙ легше. Де більше людей — там більше потенційних клієнтів. Там більше й тих, хто розуміє важливість візуальної комунікації. Сарафанне радіо працює краще та швидше.

Там зробив знімкування одній людині — і він одразу порадив тебе десятьом іншим. У нас, як на мене, люди не хочуть ділитися контактами, ідеями, знайомити тебе з кимось, навіть якщо не працюють у цій сфері, навіть якщо дуже просиш.

Але я не можу сказати: «Всі їдьте до Нью-Йорка». Мені було просто, але іншим може бути інакше.

Ми живемо в бабблі — що тут, що там. Ти тусуєшся з такими ж людьми, як ти сам. Тут я можу написати будь-кому: «Ей, привіт, мені дуже подобається те, що ти робиш, нумо знайомитися», і там не соромилася.

Так я познайомилася з кількома людьми, зокрема з Мікі Агравал (бізнесвумен та письменниця, започаткувала бренд жіночої білизни для менструацій THINX — прим. ред.). Мені її підкинув ютуб, мені сподобалися її ідеї — і я написала «Зустріньмося», вона відповіла, щоб я приїжджала до неї додому в Бруклін. Там була невелика тусовочка.

Ти бачиш себе у цьому місті?

Я бачу себе просто щасливою людиною. Хочу, щоб моє життя було в русі. Сьогодні світ створює величезну пропозицію. Раніше приходиш із дідусем у магазин, а на верхніх полицях березовий сік та ситро, на нижніх — цигарки «Космос». Вибирай. Дідусеві — цигарки, дітям — сік.

Зараз стільки всього, що це сильно розпорошує увагу. Люди бояться вибрати щось одне. Ану ж завтра буде щось краще? У результаті нічого не вибирають.

Але якщо людина готова «копати», вона може досягти успіху в різних сферах, і таких прикладів безліч. У сучасному світі ми вже не обираємо одну професію на все життя, і це мене дуже надихає.

Чи хотіла б переїхати до НЙ?

Я однозначно хочу там пожити якийсь час, можливо, тривалий. Але не планую обмежуватися життям лише у Нью-Йорку. У світі близько 200 країн. Я була умовно у 50. Хочу подорожувати, впізнавати різних людей, робити проєкти з різними людьми. Куди мене заведе моя робота, туди поїду.

Давай тепер про крафт. Як готуєш людину до знімкування?

Гумор — насамперед. Я завжди розмовляю, питаю, чи можу зробити комплімент, насмішити. У мене є свої прийомчики. Але це секрети фірми. (Сміється).

Відомих людей, як ти кажеш, я знімала здебільшого для інтерв'ю. Їм дуже важливо, щоб до них не підлещувалися. Фотограф повинен прокачати скіл рівного ставлення до всіх. Навіть якщо я хвилююсь, ніколи цього не покажу.

Наприклад, мені дуже подобається письменник Сергій Жадан, але він мені здавався недосяжним. Якось він якраз збирався приїхати до Києва — і я запропонувала фотосесію. Запросила його з менеджером до себе додому з поїзда, спекла бананові мафіни. З'їв чотири штуки. Ми розмовляли, сміялися, потім усі разом поїхали до студії — на цей момент, звичайно, він уже звик до мене, а я — до нього.

Чи буває, що портрет сильно не сподобався?

Буває, що людина не подобається сама собі. Нещодавно у мене сталося таке знімкування. Було 10 хвилин, щоби зняти портрет жінки. І вона спрожогу: «Я завжди погано виходжу на фото». Це вже установка, людина просто не подобається собі. З нею було важко.

Чи буває, що дивуються своїй красі?

Постійно. Передати найкраще, що є в людині, її красу, стан — моє основне завдання у портретній зйомці.

Як це зробити?

Головне — не поспішати. З кожним необхідно встановити контакт. Я запитую людину, як вона себе бачить, як їй комфортно.

Наприклад, комусь може подобатися певна сторона його обличчя — людина вважає її «робочою». Насправді ж можна зняти як красиво, так і не красиво з обох боків. Але якщо хтось вірить у «робочий бік», а ти не маєш часу знімати з різних, запитай, як йому зручно.

Якщо людина приймає офіційну позу, починаєш її розслаблювати. Можна попросити підняти та опустити плечі. Треба відстрілювати напруження у м'язах та допомагати з ними впоратися, люди вдячні за це.

Чи можна самостійно навчитися фотографувати?

Опанувати налаштування камери — один день. Щоб руки звикли до камери — два місяці. Усьому, що відбувається далі, жоден університет не навчить.

Якщо хочеш, щоб фотографія була ідеально правильною, можеш знімати на паспорт. Але якщо хочеш робити щось реальне — дивися довкола.

Квіточка росте — дивися на неї, пташка прилетіла — вивчай її.

Я не користуюсь навушниками. Не слухаю музику поза домом. Майже не дивлюсь у телефон, коли їду метро.

На що радиш знімати на початку?

О Боже! Я не знаю. На що хочеш, на те й фоткай. Фотографія — не про те, якою камерою користуєшся і як падає світло. Може, хочеш знімати з пересвітом. Я, наприклад, люблю робити легке «ворушіння» в портретах, це коли фото трохи розмите від руху. Спеціально виставляю налаштування, щоб вийшов такий кадр. Звичайно, це буде не все знімкування, але декілька кадрів — обов'язково.

Якщо хочеш знімати, знімай. Спочатку не буде виходити, потім — буде. Коли люди запитують, на яку камеру краще знімати, вони просто бояться щось робити. Що ж, боїшся — не починай.

Навчитися робити портрети може кожен?

Будь-хто може навчитися будь-чого. Якщо ти не обдарований у музиці, можеш навчитися грати — але не кайфуватимеш, не зможеш робити це з почуттям, яке викликатиме захоплення. Так само і з фотографією. Якщо подобається знімати машини, а ти вирішив бути портретистом, навряд чи досягнеш у цьому успіху.

Перші півроку-рік треба братися за все, бо відпрацьовуєш техніку і ніколи не знаєш, що насправді твоє. Може, запропонують зняти котика в чобітках і шапочці, і виявиться, що це те, про що ти завжди мріяв.

А як почати заробляти?

Робота є завжди. Якщо у вас її немає, шукайте проблему в собі. І моя порада — не забувати, що будь-які веселощі мають нудну частину. Багато хто думає «еге-гей, стану фотографом, тусуватимуся», але це не зовсім так. В інстаграмі не пишеш, що їздиш у податкову, що клієнт виносить мозок.

Багатьом на початку складно брати гроші за роботу: «Якщо це мрія, зроблю безплатно». Але це втеча від реальності. Я, наприклад, хочу робити лише те, що люблю, і отримувати за це гроші. Звісно, ​​для когось можна зробити безплатно. Але мене вражає, як багато фотографів-початківців ні за що не ставлять свою роботу.

Я теж так думала, а зараз розумію, скільки грошей упустила. Гроші — це можливість жити так, як ти хочеш, і приносити більше користі світу. Просто тому, що не хвилюєшся, за що купити їжу.

Дехто боїться брати відповідальність за своє життя. Наприклад, людина живе з батьками та фотографує безкоштовно, але не бачить у цьому взаємозв'язку. Я за незалежність — і від батьків, зокрема. Потрібно брати за себе відповідальність та заробляти на своє життя. Нехай спочатку це буде 500 гривень, але завтра — 1000, а за рік — $500.

Дехто знімає дешево тому, що думає, що більше йому не заплатять. Тож розвивайтеся, щоб платили більше! Я знаю, що людям сподобається, як я їх зніму. Якщо не сподобається, перезніму. Якщо робиш роботу за 200 гривень, тобі, мабуть, байдуже, як її зробиш.

Але попит на «фото» за 200 гривень» є.

Безперечно. Тому не бійся підвищувати вартість знімкування. Ті, хто хоче фотосесію за 200 гривень, йдуть до фотографа, який знімає за цю ціну. Ті, хто хоче за 200 доларів, йдуть до того, хто знімає за 200 доларів.

Справа не в користі. Я вірю в те, що гроші — це енергія. Якщо знімаєш, приміром, за 200 гривень і незадоволений гонораром, проєктуєш погану енергію на свою роботу загалом. Якщо працюєш за суму, яка тобі потрібна, розслаблено займаєшся тим, що подобається.

Чи може молодий фотограф попросити твій фідбек?

Так. Я завжди намагаюся допомогти, але порад щодо художньої частини не даю. Бо бачу якісь баги та можу сказати, що їх треба прибрати. Але це може виявитися фішкою людини — просто сирою. Із цієї фішки він може щось розвинути.

Просити поради у тих, чия робота подобається, — це нормально, так і має бути. Якщо я сильно хочу чийсь фідбек, я цю людину дістану. Якщо хочу коментар 10 фотографів, напишу 100. Якщо хочу фідбек конкретного фотографа, напишу десятьом людям, які з ним дружать, поясню ситуацію і попрошу допомогти. До деяких легко достукатись, до деяких складніше. Але треба намагатись.

Ніколи не забуду, як у 2013 році знімала проєкт «Бог є кохання» про мітинги проти ЛГБТ. Я показувала його нашим фотографам, і вони казали, що це цілковита фіґня. А я відчувала, що там щось є. А потім випадково біля фруктового кіоску зустріла Бориса Михайлова (артфотографа та сучасного класика — прим. ред.).

Ми розмовляли. Виявилося, що він дуже хоче потрапити до українського парламенту, а я там якраз працювала і допомогла зробити йому перепустку. Потім спитала, чи можу показати свій проєкт. Він подивився — йому сподобалося, дав поради. Для мене було дуже цінно, що він взагалі приділив увагу моєму проєкту. Мені це дало великі сили та впевненість у собі.

Навіть якщо всі кажуть, що твій проєкт — фіґня, треба вірити в нього?

Треба мати здоровий глузд. Усередині ти завжди відчуваєш, фіґня це чи ні. Треба зібрати якнайбільше думок.

І треба любити те, що робиш. Нікому не потрібні твої жертви. Може, тобі хочеться вирощувати капусту, робити з неї пироги — і ти будеш у цьому успішний. Потрібно частіше запитувати себе, навіщо я це роблю і чи щасливий від цього.

Поділитися матеріалом