Протягом сотні років 3D-формат хоронили, відроджували й вдосконалювали. Окуляри змінювалися з картонних на пластикові, а у XXI столітті глядач може дивитися тривимірне кіно й без них. І хоча технології стрімко розвиваються, 3D не залишається з нами надовго.
Загроза зникнення формату виникає щоразу, коли кінотеатрам доводиться боротися з іншими медіа: телевізор, відеокасети, а тепер додалися стримінгові сервіси, яким теж можуть знайти заміну.
Розкриваємо повну історію появи 3D та її шляху до революційних рішень у XX столітті, а також розповідаємо, яких помилок можна було уникнути з правильною PR-стратегією.
Тривимірне піонерство
Історія 3D почалася до виникнення ігрового кінематографа. Наприкінці 1890-х британський фотограф Вільям Фріз-Грін подав патент на камеру з двома лінзами, й це була перша спроба зробити зображення, яке б обманювало людський зір та створювало ілюзію тривимірності. Але фотографу не вдалося реалізувати проєкт — не знайшлося спонсорів.
Щоб отримати хороше 3D-зображення, потрібно мати дві версії одного й того ж кадру, знятого під таким кутом, щоб твої очі бачили його по-різному. Для цього операторам знадобилися б спеціальні камери з лінзами, закріплені на відстані від обох очей.
Стереокамера Юджина Айвса. Джерело: Linda Hall Library
Саме таку стереокамеру, яка б імітувала бінокулярний зір людини, у 1900 році створив винахідник Фредерік Юджин Айвс. Лінзи камери розходилися на відстані 4,45 сантиметра одна від одної й могли охопити зображення, яке людське око вважало б за тривимірне. Однак технологія мало цікавила тогочасних продюсерів.
Наприкінці 1910-х процес розвитку 3D-технологій зупинився через Першу світову війну, хоча відродження довелося чекати недовго. Першим фільмом у 3D вважають мелодраму «Сила кохання» (1922), для якої продюсер Гаррі К. Файролл спроєктував камеру з двома лінзами. Але фільм треба було показувати в кінотеатрі з двох проєкторів одночасно, тому будь-яка помилка коштувала дорого. Глядачі дивилися стрічку з червоно-зеленими лінзами. Залежно від того, яке око закриває глядач, він міг побачити два різних фінали фільму.
Кадр з фільму «Сила кохання» (1922). Джерело: IMDB
Стрічку показали двічі у 3D-форматі, та після цього вона змінила дистриб’ютора й назву («Заборонений коханець») і перетворилася на двовимірне німе кіно — настільки це був невдалий експеримент з форматом. Зараз стрічку вважають втраченою.
У 1929 році ще один винахід допоміг кінематографу стати на крок ближче до популярності. Едвін Г. Ленд запатентував окуляри Polaroid, які мали спеціальні фільтри для зменшення відблисків від світла автомобільних фар. Через шість років він використав ці фільтри для показу стереоскопічних фільмів, а протягом 1950-х вигадав для окулярів зручнішу модель.
Реклама перших зразків Polaroid. Джерело: Pinterest
Поки технології йшли вперед, продюсери не встигали виробляти відповідну кількість фільмів, але вже тоді займалися конвертацією старого кіно у 3D. Через 12 років після виходу «Сили кохання» піонери документального кіно Люм’єри зробили тривимірний ремейк «Прибуття поїзда на колію Ла-Сьота»: показ відбувався з червоно-синіми окулярами, але у братів не вийшло повторити успіх. Оскільки великі студії не цікавилися 3D, виробництво швидко згорнулося.
Який меседж цієї епохи: На старті запуску нового продукту важливо думати про стратегію і презентацію його можливостей. На початку XX століття ще не існувало інструментів, які могли б пояснити глядачам потенціал такої розваги. До того ж з технологією надто поспішили.
1950-ті: від чорно-білого до кольорового
Золотою добою 3D називають 1950-ті за нову хвилю інтересу до стереокіно. У 1952 році касовий успіх американського пригодницького фільму «Диявол Бвана» показав, що аудиторія знову готова до тривимірних картин. Він увійшов в історію як перший повнометражний кольоровий фільм та перша звукова стрічка, яку показали в 3D. Кіно розповідало про залізничне будівництво, яке припинили через втечу левів-людожерів із зоопарку. Додавало сенсаційності те, що історія заснована на реальних подіях: в Уганді леви вбили кількох працівників залізниці на початку 20 століття.
Кіноапарат Natural Vision. Джерело: markhardin.com
Втім, преса не оцінила новаторства. Журналіст Боуслі Краутер із The New York Times написав, що стереоскопічний ефект заплутує, адже деякі персонажі виходять тривимірними, а інші пласкими на тому ж кадрі.
Слідом за «Дияволом Бвана» наступного року великі студії випустили анімаційні фільми в 3D. Disney представила Мікі Мауса та Дональда Дака в тривимірній анімації «Мелодія» та «Робота за горіхи». Warner Brothers зробила ставку на моряка Попая та Каспера, а Universal показала, яким може бути Вуді Вудпекер у 3D.
Для дорослих глядачів студії розробляли пригодницьке кіно, трилери та фільми жахів. В історію з тривимірним зображенням навіть увійшов Альфред Гічкок. Фільм «У випадку вбивства набирайте М» викликав таке потужне сарафанне радіо, що у 1980-ті вийшов повторно у 3D. Особливим успіхом також користувалася стрічка «Будинок з воску», яка запустила кар’єру актора Вінсента Прайса («Падіння дому Ашерів», «Едвард Руки-ножиці») та стала першою, яка вийшла в новій системі стереозвуку.
Кадр з фільму «Будинок з воску» (1956)
Феномену 1950-х вдалося прожити недовго. Виникли технічні складнощі: кіно показували з двох плівок, тому вони мусили йти одночасно. Іноді зникала синхронізація, якщо хтось втручався в роботу проєкторів, а якщо обидві плівки не синхронізувалися хоча б на один кадр, дивитися фільм було неможливо. До того ж на показах робили перерви, щоб правильно підготувати проєктори. Для глядача це дорівнює марній траті часу. Проблеми особливо відображалися на показах анімації, тому з кінця 1950-х до середини 2000-х майже не виходило анімаційних фільмів у 3D.
Золота доба завершилася показом «Помсти потвори». Хоча на Rotten Tomatoes стрічка тримає низький рейтинг, завдяки їй Клінт Іствуд отримав одну з перших ролей. Касовий успіх дозволив зняти й третю частину пригод потвори, але побоюючись критики, продюсери випустили її лише у 2D.
Кадр з фільму «Істота з Чорної лагуни» (1954)
Телебачення набирало обертів у США, а оснащення кінотеатрів під 3D не було таким швидким, як цього хотілося кіностудіям. І хоча кілька фільмів виходили у тривимірному форматі, вони не мали такої значущості, як їхні попередники.
Який меседж цієї епохи: У 1950-х роках бракувало автоматизації. Будь-яке людське втручання в проєкцію знищувало позитивний досвід перегляду. Працюй над підвищенням кваліфікації та синхронізуйся зі змінами, а не протиставляй себе прогресу. Наприклад, сьогодні замість критики штучного інтелекту краще вивчати його для роботи з продуктом/брендом/технологією.
1980-ті: Переляки у 3D
Кінодистриб’ютори боялися втратити глядачів через популярність відеокасет, тому кількість 3D-фільмів зросла, адже це одна з небагатьох приманок для кінотеатру. Одним з перших у 1980-ті вийшов іспано-американський вестерн «Йду на тебе!» про грабіжника банків, який хоче повернути викрадену дружину. Фільм знімали з розрахунком на 3D-ефекти, тому з екрана на глядачів сипалися монети, вилітали йо-йо або змія.
Журналістка Джанет Меслін назвала «Йду на тебе!» «жахливим вестерном» і вважала, що 3D — один з ефектів, на якому тримається фільм: «Коли 3D-фільми вийшли з моди 25 років тому, вони вийшли з моди не просто так. 3D класний у малих дозах, але ефект швидко зникає. Треба постійно возитися з окулярами — й зазвичай вони викликають подвійне бачення».
Слідом за вестерном виходили фільми жахів, які просувались як новий досвід 3D. Тривимірність додавали у назву сиквелів культових фільмів жахів: «Щелепи 3D», «П’ятниця, 13-те в 3D» та «Амітівіль 3D». Жанрова спрямованість цих стрічок дозволяла вигадати відмовку для затемненості поляризованих 3D-окулярів. Мовляв, це не недолік технології, а краще занурення в темряву.
У 1983 році вийшов «Космічний мисливець: пригоди у забороненій зоні», який коштував $14,4 млн і похоронив 3D. Для порівняння: «Зоряні війни» в 1977 році обійшлися Джорджу Лукасу в $11 млн. Фінансовий провал «Космічного мисливця» вплинув на рішення припинити й без того дороге виробництво фільмів у новій технології. Стрічка заробила $16,5 млн, і хоча й окупила бюджет, та не змогла покрити маркетингових витрат.
«У “Космічному мисливці” відбувається так багато різного, що про 3D легко забути. — писала Дженет Меслін. — Фільм легше було зняти у звичайному форматі, й він, можливо, мав би кращий вигляд. Як і більшість 3D-фільмів, “Космічний мисливець” схожий на бруд, де більшість сцен мають іржавий відтінок коричневого. 3D стає в пригоді, коли слимакоподібний монстр, яких тут багато, раптово стрибає на камеру, або коли видно астероїди. Але режисер Ламонт Джонсон використовує ці ефекти скоріше на користь екшену, ніж як набір яскравих спецефектів».
Кадр з фільму «Космічний мисливець» (1977)
Розважальні фільми у 3D поступово зникали з прокату, але натомість виник формат IMAX, який приваблював великим та чітким зображенням. В IMAX показували переважно науково-фантастичні короткометражні стрічки. Ці фільми мали перевагу над іншим контентом у 3D завдяки хронометражу. Від коротких картин у глядачів не боліли голова та очі. Наприкінці 1980-х 3D перемістилось у парки розваг, для яких знімали спеціальні фільми, зокрема «Капітан ІО» з Майклом Джексоном у головній ролі. Тривимірний світ попрощався з кінотеатрами й перейшов у Діснейленд, але ненадовго — адже у XXI столітті Джеймс Кемерон створить нове революційне рішення.
Який меседж цієї епохи: Не варто бачити у 3D рятівника кінотеатрів. У 1980-х воно було всюди — і навіть у такій же формі дійшло до нас радше як прикол, ніж як форма ностальгії. Працюй з ним у кіно, коли це доречно за сюжетом, а не щоб штучно підняти ціни на квиток.