*Джерело анімації на обкладинці — Фестиваль актуальної анімації та медіа-мистецтва LINOLEUM
Анімація сміливо заходить туди, куди кіно боїться й подивитись. Те, що неможливо показати або зімітувати в ігровому фільмі, цілком органічно існуватиме в анімованому — великий план статевих органів, нейронні феєрверки в мозку під час оргазму to name a few.
Про відверту, вразливу, еротичну анімацію і про те, чому не всі анімовані фільми — це «Крижане серце», — у розмові з Якубом Співаком, програмним директором Fest Anča. А також — куратором добірки «Посеред безнадії ми знайшли любов», яку покажуть на фестивалі анімації LINOLEUM у Києві 2 жовтня.
Здається, ти дивишся та куруєш усю найактуальнішу анімацію — ту, що пізніше потрапляє на Fest Anča, Animest, Animateka, Annecy. Які ключові тенденції у світовій анімації ти бачиш — що відходить, що лише з’являється, а що з нами надовго?
Щороку я дивлюсь близько 1800 анімаційних фільмів з усього світу. Стежу за ними уважно та зазвичай роблю для себе невеликий підсумок — які є тренди й куди рухається анімація.
Моє враження таке: сьогодні режисери анімації значно відвертіші та вразливіші в тому, про що говорять. Вони чесні з собою і з нами, глядачами. Вони довіряють нам і не бояться ділитися найтемнішими закутками душі або найважчими переживаннями. Водночас вони можуть бути дуже утопічними — розмірковуючи про майбутнє, повсякденність або маленькі, затишні моменти.
Ця чесність і відкритість все частіше проявляється у фільмах — і нерідко пов’язана з темами ідентичності, кохання, а також війни, міграції та глобальних криз. Іноді здається, що йдеться вже не про життя, а про виживання в цьому постсвіті.
Ще одне спостереження: короткометражки стають менш короткими. Замість класичних 5 хвилин ми все частіше бачимо фільми по 15–20 хвилин із багатошаровою, структурованою розповіддю. Це вже не просто тренд, а певна емансипація анімаційного кіно — спосіб вийти за межі вузької анімаційної спільноти.
Ну і, звісно, гумор — те, що ніколи не зникає. Він був в анімації від самого початку. Наприклад, на Fest Anča є секція Extremely Short Section of Extremely Short Films, де хвилинні або двохвилинні роботи доносять дотепні, абсолютно чарівні жарти й скетчі. Анімація вміє розповісти цілу історію за такий короткий час — те, що набагато складніше зробити в ігровому кіно чи документалістиці.
Що ще може розповісти або зробити анімація, чого не може ігрове кіно?
Для мене анімація — такий собі портал. Ігрове кіно та документалістика теж іноді створюють схожий ефект, але анімація відчувається інакше — скоріше як сон, новий світ, у який ми занурюємося. Це не реальність повсякденного життя, а чиясь уява, яка часто дуже точно відображає теперішнє.
Думаю, анімація може бути навіть більш проникливою, бо не прив’язана до фізичної реальності. Ти можеш працювати поза нормами традиційного сторітелінгу та уявляти немислиме — а це саме те, що нам зараз потрібно як людству. Для мене анімація — це провокація для мозку, стимул для уяви. Ігрове кіно та документалістика так не вміють.
Тож так, анімація — це портал в інший вимір. Але це не означає, що вона відірвана від нашого світу. Навіть якщо ми літаємо в хмарах або пірнаємо на дно океану, візуальна мова й багатошаровість історії завжди повертаються до реальних нас.
Відколи анімація — це не просто про мультики, але й про соціальні питання, насильство, секс? Подібна «доросла» анімація існувала завжди, але як ніша, чи з’явилася нещодавно?
Думаю, все почалось у 1960-х і досягло піку в 1970-х із контркультурою та сексуальною революцією в США. Теми сексуальної свободи, свободи думки, прав меншин, питань раси та гендеру — все це з’явилося тоді та проявилося в анімації.
Для мене одна з найважливіших постатей — Сюзан Пітт. Обожнюю її стиль. У 1979 році вона створила Asparagus, сюрреалістичний та сновидний фільм про жіноче бажання, сексуальність і пригнічені емоції, який ламав багато табу того часу.
Кадри з фільму Asparagus Сюзан Пітт. Джерело: lautrepas.tumblr.com
Жінки, як-от Монік Рено, Джоанна Квін, Сінге Баумане, Міхала Павлатова почали звертатися до так званих табуйованих тем. Раніше відкрито говорити про сексуальну свободу або жіноче бажання в анімації було чимось із категорії фантастики. Їхня робота справді стала важливим етапом цієї еволюції.
Сьогодні ми ще більш відкриті. Менше метафор, більше прямолінійності в розмовах про сексуальність. І роботи цих жінок тепер частіше демонструють на фестивалях — люди сприймають їх як свіжі та актуальні, хоча подібні фільми існували вже десятки років тому.
Розкажи про добірку «Посеред безнадії ми знайшли любов» — про що вона, які фільми до неї увійшли та як вона сформувалася?
Натхнення для цієї добірки я знайшов у фокусній темі цьогорічного LINOLEUM, а ще — в пісні Ріанни We Found Love. Вона раптово з’явилась у моєму плейлисті, коли я працював над програмою, і я подумав — це пасує ідеально.
Програма — про хаос, а ще про протилежні сили та суперечності — творення та руйнування, кохання та ненависть, життя й смерть. Ці дуальності можуть бути руйнівними, але водночас вони здатні змінювати наше сприйняття світу. Ми живемо в «безнадійному місці», але ці фільми перетинають владні динаміки та показують, як анімація здатна уявляти немислиме — навіть утопії.
Навіть у найтемніші часи анімація конструює щось, заради чого варто жити в майбутньому. Фільми, які я обрав, часом темні, близькі до горору, часом — смішні. Вони досліджують кохання, секс, тіло. Загалом у програмі 10 робіт. Деякі розповідають про постапокаліптичні світи, інші — про бажання, релігію, гендерну дисфорію. Є фільм, натхнений «Божественною комедією» Данте, а один відбувається в гей-фетиш-клубі.
Чи можеш підкреслити один або два фільми з добірки — і пояснити, чому саме вони?
Я виділив би «Рідину» Мони Кайл. Це надзвичайно цікавий фільм про м’ясистих істот, які живуть десь під водою, в темному місці, підтримуючи своє існування завдяки певному слизу або «соку». Коли цей баланс порушується, вони починають всихати.
Це дуже відкрита для інтерпретацій історія. Її можна читати як метафору нашої планети, стосунків, коханців — майже будь-чого в житті. Події відбуваються в безнадійному, темному місці, і ми спостерігаємо, як ці істоти намагаються вижити — знайомо, правда? Попри їхню гротескну зовнішність, ми повністю співпереживаємо їм та впізнаємо власну історію в їхній.
Кадр з фільму «Рідина» Мони Кайл. Джерело: linoleumfest.com
А другий фільм, який я хочу виділити, — «Тіла з води» словацького аніматора Ніко Млинарчика. Він розповідає про трансгендерного чоловіка, який переживає гендерну дисфорію. Я обрав цей фільм, тому що ми всі живемо у свого роду дисфоричному світі — повному нещасть і дискомфорту.
Кадр з фільму «Тіла з води» Ніко Млинарчика. Джерело: linoleumfest.com
В добірці — фільми, виконані максимально різними техніками: від гіперреалістичного 3D до лялькового стоп-моушену. З якими технічними засобами переважно працюють режисери анімації зараз — і що кожен із них дає історії?
Щороку я вражений тим арсеналом технік, якими користуються режисери анімації. Я бачив роботи, створені за допомогою 3D-сканів, пін-екрана, навіть з поліестеру. Цього року була стоп-моушн робота, зроблена з шарів графіті: художник зішкрібав фарбу зі стіни, щоби показати її історію — це перетворилося на абстрактну, безсюжетну анімацію. Дізнатися про це наприкінці було просто приголомшливо.
Втім, основними підходами залишаються 2D і 3D. Наприклад, один із цьогорічних переможців фестивалю Fest Anča, The Exploding Girl — фільм, зроблений в 3D, і виглядає він як комп’ютерна гра. Ця техніка ідеально метчиться з історією про дівчину, яка щодня «вибухає» від тиску світу — це про поширене відчуття, ніби живеш у симуляції.
Кадр з фільму The Exploding Girl. Джерело: europeanfilmacademy.org
Для дитячих фільмів стоп-моушн часто працює бездоганно. Гран-прі в дитячій секції Fest Anča отримав Bubble Kitchen. Це анімація про пухнастий гриб, і тактильність техніки ідеально відповідала історії. Мені подобається, коли форма і зміст збігаються, але інколи навіть суперечність між ними створює щось потужне. «Рідина», про яку я згадував раніше, — хороший приклад. Це одночасно про гротескних, горорних істот — і про глибоко емоційні аспекти людського існування.
Як режисери анімації використовують метафору та образність, коли говорять про абстрактні речі — кохання, жага, — і про більш матеріальні — тіло, секс? Які підходи вразили тебе своєю креативністю?
Фільми про кохання та секс змінилися. В 1960–1970-х про бажання здебільшого говорили через метафору; сьогодні такі речі часто показують буквально. Але певний символізм залишаються. Наприклад, вода — вона означає текучість, зцілення, очищення. Часто використовують фрукти й квіти, як в Asparagus Сюзан Пітт. Тварини теж стають метафорами: равлики або слимаки, гермафродити, дозволяють досліджувати трансгендерність.
Але все ж сучасні фільми надзвичайно прямолінійні. Ти можеш спокійно побачити на екрані вагіни та пеніси. Ця відвертість звільняє: багато історій, які складно розповісти в ігровому кіно, тут передаються легко. Особливо в еротичній анімації, де це відчуття відкриває не лише очі, але й серце й тіло.
Один з фільмів моєї програми, який ілюструє цю креативність, — «Труби». Події відбуваються в гей-фетиш-клубі. Під час секс-вечірки персонаж ведмедя приходить відремонтувати труби, і раптом вони стають сексуалізованими об’єктами — так поєднуються буденна праця і світ бажання. Це і смішно, і тепло, і катарсично — приклад того, як анімація може пов’язувати, здавалося б, протилежні реальності.
Кадр з фільму «Труби» Кіліана Фойзі, Джессіки Маєр і Суджант Равічандрана. Джерело: linoleumfest.com
Який міф про анімацію тебе бісить, а який міф — можливо, не такий вже й міф?
Найбільше дратує думка, що анімація — лише для дітей. Щоразу, коли я розповідаю про свою роботу, мені доводиться пояснювати, що це не лише «Крижане серце» або «Мікі Маус». Спектр історій, жанрів та підходів неймовірно широкий — тому так важливо повністю розвіяти цю упереджену думку про анімацію.
Є ще така ідея, яку я чув з дитинства, — що анімація корисна для уяви. Мені це говорили в садочку, батьки. Не впевнений, чи це справді міф, але я вважаю, що це правда. Анімація працює з розумом і мисленням так, як ніщо інше. Тому я завжди заохочую людей дивитися анімаційні фільми, ходити на фестивалі або онлайн. Це не просто розвага — це спосіб розширити своє бачення світу.