*Цитати перекладені авторкою та не претендують на професійний статус.
10 серпня 2025 року росія забрала життя Давида Чичкана. Він називав себе рисувальником — але його роботи нікого не залишали байдужим. Давид думав, говорив та мріяв про утопію, водночас мобілізувався до війська, щоб на практиці захищати свою країну, яку не боявся змінювати радикально та віддано.
Осягнути життя і творчість Чичкана — справа не одного десятка років. Редакція SKVOT прагне закласти підвалини для цього важливого процесу, тож публікує меморіальний текст. Це спроба зібрати факти й бодай мінімальний аналіз життя Давида.
Витоки
«Я все життя жив без батька. Для нашої країни безбатьківство — нормальне явище».
Давид — нащадок кількох поколінь митців: син художників-нонконформістів Тетяни Ілляхової та Іллі Чичкана; дід і прадід також творили. Натюрморти й пейзажі Леоніда Чичкана, що зберігалися в Херсонському музеї, вкрали росіяни у 2022 році під час відступу. Маму ж Давид пам'ятав як героїню, яка самотужки ростила двох дітей без власного житла в чужому місті.
Ще з дитинства майбутній художник занурився в атмосферу андеграундної культури через сквот «Паркомуна» — покинутий будинок на вул. Паризької Комуни (нині Михайлівська), № 18А в Києві. З 1990 року це місце слугувало осередком збору андеграундної художньої групи, до якої належав і батько Давида.
У підліткові роки він брав участь у зіткненнях із футбольними фанами. Проте вже тоді Давид добре розумів: насильство та агресія можуть стати інструментом у руках силових структур, які навмисно стимулюють протистояння, щоб розділити суспільство.
Вибір
«…Давид міг стати принцом богемної молоді», — припускає у своєму меморіальному тексті критик і куратор сучасного мистецтва Костянтин Дорошенко. Однак вже в середині 2000-х Чичкан долучається до створення низового антифашистського руху Києва.
Його опоненти були чітко визначені: расисти, які дискримінують людей на основі раси; субкультурні неонацисти, що використовують музику або естетику субкультур для поширення класичних нацистських символів; і прихильники панславізму, які просувають ідею політичної, культурної та духовної єдності всіх слов'янських народів.
Спершу Давид ідентифікував себе з SHARP (Skinheads Against Racial Prejudice — прим. ред.) — міжнародним антирасистським рухом, заснованим у 1986 році в Нью-Йорку. Цей рух не підтримував жодної конкретної політичної ідеології, проте швидко поширився за межі США для активного протистояння неонацистським угрупованням.
«Своїми ворогами він завжди вважав (і відповідно діяв) і авторитарних “лівих”, сталіністів, прихильників СРСР — тих, кого називають tankies і котрі сьогодні прислужують російській імперській пропаганді», – пише Костянтин Дорошенко.
Відкривши для себе анархізм, Чичкан залишався його вірним дослідником та прихильником упродовж усього життя. На запитання «Хто ти?» він відповідав коротко: «Рисувальник. Анархіст».
Давид послідовно виступав проти війни та фашизму, а долучення до організації «Чорна веселка» як активіста допомогло йому глибше усвідомити власну мету. Надмета «Веселки» — побудова безкласового суспільства вільних та рівних особистостей, де відсутні ієрархія та пригнічення
«Думаю, мене не запам’ятають — у мене немає такого завдання. Нехай мене запам’ятають як одного з тих, хто вибрав анархо-синдикалізм. Ця ідентичність для мене набагато важливіша, ніж те, хто я — художник чи рисувальник», — казав Давид.
Щоб зрозуміти анархо-синдикалізм, варто заглибитися в історію. Ця течія сягає початку ХХ століття, коли Україна розвивалася під впливом європейських ідей. Найяскравішим періодом вважають діяльність Нестора Махна та його Революційної Повстанської Армії: у 1918–1921 роках махновці боролися за створення вільних територій без державної влади, колективізацію підприємств і самоуправління через ради робітників та селян.
Після придушень радянською владою анархо-синдикалізм зазнав репресій та перемістився в підпілля. Щоб з 1991 року ідеї руху почали відроджуватися, поєднуючись з екологічними ініціативами, антиавторитарним опором і боротьбою за трудові права.
«Анархо-синдикалісти закликають до розвитку навичок самоуправління та солідарності через самоорганізацію в повсякденній боротьбі за покращення умов життя й розширення прав найманих працівників, проти свавілля капіталу та держави.
Анархо-синдикалісти вважають, що робітничі союзи мають діяти на основі принципу прийняття рішень усім колективом, через загальні збори на місцях.
Вони відкидають поділ людей за статтю, віком, етнічно-національними ознаками, а також будь-які інші види сегрегації та дискримінації. Головне — організація праці шляхом створення асоціацій виробників та ліквідація приватної власності, капіталізму та ієрархії, примусу, чи то економічного, чи позаекономічного», — пояснював Давид.
Друзі пригадують, що з Давидом було непросто сперечатися. Його тези та факти можна було тільки «перекричати», але не спростувати. Критик і куратор сучасного мистецтва Костянтин Дорошенко писав:
«Ультраправі громили його виставки та вимагали цензури, але не могли вистояти в публічній дискусії з ним. Він відчув свою українськість усвідомлено, адже бачив проєкт українства у боротьбі проти всякої несправедливості».
Він був відомим у творчих колах як талановитий художник, що налаштовував мистецьку спільноту солідаризуватися. До прикладу, активіст Артем Тідва згадує про заклик Давида доєднатися до протесту профспілки працівниць PinchukArtCentre у Києві та курʼєрів Glovo по всій Україні; підтримати шахтарські профспілки з Лисичанська та Селидового; кампанію гірників з Кривого Рогу в їхніх вимогах підвищення зарплат.
З початком повномасштабної війни ця солідарність набула нових форм:
«Він зображав недооцінену роль ромів та анархістів у захисті України, намагався увіковічити антиавторитарних бійців, які боронять Україну від російсько-фашистських загарбників».
Мистецтво
«Я не знаю, що таке мистецтво і хто такий художник. Це все корупція. Для мене всі люди — художники та художниці, просто не у всіх є інституційний супровід, схвалення від галерей, час та умови», — так Давид Чичкан висловлював своє бачення мистецтва крізь призму глибокої віри у рівність, солідарність, індивідуальну відповідальність і соціальну справедливість.
Відкритий до людей в їхній різноманітності, він відстоював право кожного на гідність і волю, одночасно бунтуючи проти ієрархій, насильства та будь-якої дискримінації. Для Давида сучасне мистецтво мало не лише нести просвітницьку місію, але й виявляти конфлікти:
«Мистецтво є інструментом боротьби, а не примирення. Мистецтво не трансформує конфлікт, це конфлікт трансформує мистецтво»
Відсутність формальної вищої освіти Чичкан компенсував через ерудицію, фізичну працю та пряму політичну дію. Він читав світових та українських класиків лівої думки, вивчав філософів, антропологів, культурологів другої половини ХХ ст., а особливо — класиків української соціалістичної думки ХІХ–ХХ ст., «батьків та матерів» української політичної нації.
Герої його ранніх робіт — вуличні антифашисти й протестувальники: Дієго Рівера, Георгій Нарбут, Марія Примаченко ніби об'єдналися у спільній боротьбі. Давид пролонговано та чітко створював візію своєї України, будуючи роботи на аналізі минулого та критичному підході до травми.
«Останнім часом мої зображення — оперативна реакція на події, що відбуваються. Якщо щось здається важливим, я це малюю: спершу ескізи, потім обдумую композиційні рішення та намагаюся примирити їх із сюжетом, щоб зображення піддавалося зчитуванню. Потім прибиваю папір до стіни, беру олівець, акварель з пензликами — і малюю. Готову картину фотографую, викладаю у фейсбук та йду в поліграфію. Репродукції розклеюю у великій кількості на стікерах, де б я не був. Головне — не думати про задачі сучасного мистецтва, поки малюєш», — розповідав він про процес творення.
Яким би не був задум, Чичкан використовував зрозумілі образи, водночас вдаючись до гри символів: маловідомі абревіатури соціальних рухів, кольори з глибинним значенням тощо. Емоційна напруга та алегоричність робіт Давида підносили їх «у площину іконописної образної концептуальності», де чільне місце зайняли Франко, Драгоманов, Українка, Махно.
Давид вважав себе ідейним послідовником цих авторів та продовжував плекати їхню мрію про суспільство, спрямоване на абсолютну рівність і демократичність.
Анархізм він розглядав як окрему антиавторитарну частину соціалістичного напряму:
«Леся, Франко і Драгоманов були федералістами та децентралістами, вони критикували соціал-демократів за централізм, і тим самим наближалися до анархістських ідей».
Для нього ці постаті-репрезентанти української нації були важливими не лише як імена зі шкільної програми або обличчя на купюрах, а як апологети вічного знання, мудрість яких варто відкривати через уважне та глибоке осмислення.
Яскравим прикладом такого підходу стала виставка «Стрічки та трикутники», проведена у Львові напередодні повномасштабного вторгнення. Серед експонатів було чимало робіт із зображенням і цитуванням творів Лесі Українки.
«В моїй уявній країні є альтернативна гривня. На гривнях з Лесею є маленькі цитати. Їй є що нам сказати сьогодні з приводу нашого співбуття», — розповідав Чичкан, проводячи екскурсію власною експозицією.
Основою творчості Давида стало візуальне вираження в дусі політичних плакатів, де текст грав ключову роль. Чичкан вважав його найкращим інструментом для донесення своєї думки:
«Для того щоб ці тексти писати, потрібно бути інтелектуалом — це не я. Зараз більшість глядачів текстів не читає, але на картинки увагу звертають. У картинці може бути текстова частина, цим я і користуюсь».
Протест
«Художник(-ця) не мусить нести відповідальність за те, як інтерпретують їхню роботу глядачі. Тим паче, що глядачі — не однорідна маса. Відповідно кожен глядач має бути відповідальним за свою інтерпретацію», — Чичкан вірив, що краса є поняттям нестійким.
Вона в очах того, хто дивиться, у вухах того, хто слухає, і в мозку того, хто осмислює:
«Суб’єкт змінний у своїй оцінці, змінні критерії в нормі краси як об’єктивної — критерії, що диктують колективні суб’єкти або сама ситуація».
Водночас Давид не терпів у людях расизм, неонацизм, сексизм, гомофобію та будь-які упередження, що змушують людей дискримінувати один одного. Самоцензуру ж вважав антонімом до слова «творчість».
Проте на ці принципи чхати хотіли люди, що регулярно руйнували виставки Давида. Митець та його роботи неодноразово ставали об'єктом нападів. Кожен із них мав свою специфіку та продемонстрував різні аспекти суспільної нетерпимості.
2017: Втрачені можливості
Виставка «Втрачені можливості» в Центрі візуальної культури стала першим серйозним випробуванням. У приміщення увірвалося близько 15 людей в масках, які знищили експозицію, побили охоронця, вкрали 4 роботи й покрили стіни написами «Слуги Москви», «Сепари», «Слава Україні».
Це була друга спроба погрому — пряма та безкомпромісна виставка Давида на політичну тематику пропрацювала всього 3 дні:
«В атмосфері вседозволеності їм (нападникам — прим. ред.) здається великою наглістю, що “лівак” дозволив собі зробити виставку.
Не важливо, про що вона — як він міг собі таке дозволити? Як подібне могла дозволити інституція? Адже вони вже не раз нападали на Центр візуальної культури. Їм образливо, що їхні напади не призвели до закриття Центру, що він працює», — коментував ситуацію Давид, демонструючи глибоке розуміння мотивації опонентів.
2022: Стрічки та трикутники
В лютому 2022 року у Львівському муніципальному мистецькому центрі відбувся ще один напад на персональну виставку Давида «Стрічки та трикутники». Компанія правих молодих людей зірвала веселковий прапор, поламала вішак і телефон одного з відвідувачів, заклеїла вхід своїми агітками.
Ця виставка мала особливе значення: на серії графічних робіт, які стилістично відсилали до політичних плакатів кінця ХІХ — першої половини ХХ ст., Чичкан зобразив «альтернативну, втрачену або майбутню Україну» — ескапістський притулок у часи загострення імперіалістичної загрози з боку Кремля.
Іронія долі полягала в тому, що вдруге виставку перервала сама Росія – 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне російське вторгнення, яке кардинально змінило життя всіх українців, включно з Давидом.
2024: Зі стрічками та прапорами
Експозиція «Зі стрічками та прапорами» в Одеському національному художньому музеї не сталася через критичну дискусію в соцмережах із закликами скасування виставки, що розгорілася під публікацією музею з анонсом.
Проєкт мав представити портрети військових у стилістиці політичного плаката кінця ХІХ — першої половини XX ст., щоби підкреслити «відмінність армії вільних людей з різноманітними поглядами від знеособленої маси окупантів». Чичкан працював над цим проєктом понад два роки повномасштабного вторгнення, зарисовуючи військових із фотографій та створюючи колективний портрет, що ніколи не міг би існувати в реальності.
Виставка мала стати частиною музейного циклу проєктів «Мови війни», метою якого було представлення множини досвідів українців у російсько-українській війні та пошук форм і образів для розповіді про це. Як писало видання Artslooker:
«Чичкан, роблячи видимими людей, що мають різні політичні погляди, прагне підкреслити відмінність української армії від російської, яка, навпаки, є знеособленою».
Однак автори коментарів звинувачували Чичкана в прирівнюванні українських захисників до військових армії рф. Праворадикали погрожували розправою як художнику, так і колективу музею, що в результаті змусило скасувати виставку.
«Я носій антиавторитарних лівих поглядів. Відповідно носії правих авторитарних поглядів намагаються зашкодити моїй діяльності, для цього вони свідомо хибно інтерпретують мій доробок.
Люди так відреагували тому, що вони не захотіли зрозуміти, про що мої зображення, натомість дослухались не до моєї експлікації, а до тих хибних інтерпретацій», — коментував ситуацію Давид.
Цей інцидент вкотре оприявнив неготовність суспільства взаємодіяти з «незручним» мистецтвом — більшість винесла свій вирок до того, як побачила зображення. Суміш політики й мистецтва в роботах Давида знову стала провокацією, що кинула виклик нормі та поставила під сумнів роль сучасного мистецтва в суспільстві.
Військо
Бажання доєднатися до війська Давид Чичкан виявив ще на початку повномасштабного вторгнення, проте спочатку до армії його не прийняли через стан здоров'я. Тоді Давид почав створювати графіку для антиавторитарних бійців та бійчинь.
Згодом, виправивши здоров'я, він мобілізувався, обравши шлях безпосередньої боротьби, попри численні запрошення до Європи від друзів та організацій. Йому пропонували дім, гроші, можливість продовжити творчу діяльність у безпеці — від усього Давид категорично відмовлявся.
Військовий та друг Давида Микита Козачинський згадує:
«Казав, якщо хтось хоче його підтримати — нехай підтримує тут. Заробляти на темі війни, роблячи мистецтво десь за межами України, — це дуже низько».
Давид мобілізувався у склад мінометного розрахунку без публічних заяв. Служив у роті піхоти з людьми спільних поглядів. В армії активно соцмережі не вів — лише зрідка коментував соціально-культурні події.
Давид Чичкан загинув 10 серпня 2025 року на Запорізькому напрямку. Йому було 39. Він залишив після себе кохану дружину та маленького сина.
Ідея
«Я створюю зображення не для галерей, а для вуличних стін, парканів, під'їздів та соціальних мереж, для широких мас. В галереях ходить обмежена кількість людей, і вони переважно не ті, кого зацікавить, стривожить або розізлить моє зображення», — казав Давид, формулюючи свою мистецьку стратегію.
Його роботи ставали плакатами, наліпками, листівками та настінними розписами — частиною спільного простору повсякдення, де вони були видимі для всіх, незалежно від соціальної або політичної ідентичності. Це було мистецтво для людей, а не для інституцій.
Те, що в його роботах могло здаватися суперечністю, насправді становило їхню головну силу. Про це написав режисер Олексій Радинський в пам'ятному тексті:
«Давид займався тим, що називають “наївним мистецтвом”, у тому сенсі, в якому “наївним мистецтвом” займалася Марія Примаченко. Це “наївне мистецтво” служило для трансляції надзвичайно складних речей: історії українського анархізму чи ролі антиавторитарного руху в обороні України… У цьому випадку “наїв” аж ніяк не означає спрощення — але складні речі можна і треба пояснювати простою мовою. А це Давид умів робити як ніхто».
Він вірив у справжню українську ідею — інтелігентну, прогресивну, європейську. Саме за неї Давид пішов воювати, за близьких і навіть за опонентів, за право цивілізованої суперечки та різноманіття думок.
«Той, хто силою позбавляє нас цієї частини людського життя, заслуговує на смерть. Давид пішов воювати, тому що це було продовженням його мистецтва і політичних переконань. Він загинув, захищаючи право на існування тієї України, де кожен може публічно відстоювати свої погляди», — підсумовував незалежний дослідник, філософ і військовослужбовець Михайло Зятін.