Якщо знаєш історію — знаєш себе. І можеш розповісти про себе іншим. Сьогодні історія сапортить нас чи не щодня: ми звертаємось до неї, коли шукаємо сили боротися, спростовуємо ворожі фейки та пояснюємо іноземцям, чому росія насправді не воює з НАТО.
Саме тому після 24 лютого 2022 запит на історію сильно зріс. Це доводить канал «Історія Без Міфів», який сьогодні дивляться понад 800 тис. українців. Ми зустрілися з його співавтором, істориком і провідним науковим співробітником Науково-дослідного центру гуманітарних проблем ЗСУ Владленом Мараєвим — і запитали його:
- — чому історики не говорять про майбутнє
- — що дивляться глядачі «Історії Без Міфів»
- — чи кожен історичний міф — поганий
- — як працювати з білими плямами
Історія — це більшою мірою про минуле, сьогодення чи майбутнє?
Історія — це наука про минуле людства. Все, що було до появи людини, історія не вивчає. Але так, без історії також не зрозумієш, що відбувається зараз — усі сучасні процеси мають свої витоки, підґрунтя.
Що стосується майбутнього, я б не загадував наперед. Істориків часто питають про те, що буде далі, — але історики таким не займаються. Найчастіше майбутнє неможливо передбачити. Варіантів розвитку подій завжди безліч — стільки, що й не порахуєш.
Я якраз помітила, що на інтерв’ю у вас частіше просять передбачень, а не пояснень щодо минулого. Раніше вам ставили так багато запитань про майбутнє?
Я думаю, це пов’язано із загальним зростанням попиту на провидців, нострадамусів та інших мольфарів в Україні. Коли проживаєш кризовий момент як зараз, втрачаєш відчуття стабільності й контролю над власним життям. Звідси бажання зазирнути в майбутнє. Так людина здобуває певність і заспокоюється — вона знає, до чого їй готуватися. Але, на жаль, всі ці передбачення — шарлатанство. Вони не є науковими, валідними.
Мабуть, частина людей вважає, що якщо історики знають минуле, то зможуть і майбутнє спрогнозувати. Але навіть пропонуючи певний сценарій, історик не дає жодних гарантій, що все відбудеться саме так.
Доки існуванню та ідентичності народу нічого не загрожує, він звертається до історії як до архіву — за інших обставин історія стає джерелом аргументів та відповідей. Що ви думаєте про цю тезу?
Загалом я згоден, але так працює не завжди. У поляків, наприклад, історія грає колосальну роль. Польща давно і систематично вкладається в історичну освіту свого населення, причому робить це в патріотичному дусі. Україна намагалася робити схожі кроки, принаймні з часів Віктора Ющенка, коли заснували Український інститут національної пам’яті. А насправді це треба було зробити значно раніше.
Водночас полякам зараз нічого смертельно не загрожує. Так, їм також загрожує росія, але виклики, що стоять перед нами, значно серйозніші. Тож у суспільстві дійсно зріс попит на історію. Бачимо це і по нашому, і по інших каналах. Загалом інтерес до історії збільшився у школах, університетах.
На це впливає той факт, що історія — один із головних інструментів пропаганди в цій війні. Наш ворог обрав її як основний спосіб впливу на свідомість свого населення, а також свідомість українців та міжнародної спільноти. Дуже показовий випадок — нещодавнє інтерв’ю путіна Такеру Карлсону, яке майже повністю присвячене історії. Все тому, що росія вирішила обґрунтувати свою агресію псевдоісторичними тезами. Наприклад, що українців як окремої нації не існує і що Україна — це не держава, а частина російських земель.
Сьогодні ми вчимо свою історію, щоб знати якомога більше про самих себе і місце України у світі. А ще протидіяти ворожим тезам — і виступати з цієї протидією на міжнародній арені, бо люди там далекі від російсько-українських питань.
Після 24 лютого 2022 дискусій з іноземцями про історію України побільшало. Тоді я відчула брак аргументів та знань, тому вирішила сформувати свою дорожню аптечку з найнеобхіднішим — вивчити деякі факти й цифри напам’ять. Як гадаєте, що має входити в базовий набір українця, щоб йому було простіше вести діалог з іноземцями?
Немає такої брошури чи таблички множення, яка давала б відповіді на всі запитання одразу. Але є багато різних проєктів, завдяки яким можна ці відповіді поступово зібрати. Наші канали «Історія Без Міфів» та «10 запитань історику». Проєкт «Лікбез — Історичний фронт» — раджу почитати їхній сайт, там вони спростовують російські міфи з 2014. «Історія без цензури» — цілих 10 томів. На сайті Українського інституту національної пам’яті регулярно публікують контраргументи на різні теми: «день перемоги» над нацизмом, 23 лютого тощо.
Який контент глядачі «Історії Без Міфів» почали дивитися більше після повномасштабного вторгнення, а що втратило актуальність?
Дуже популярні відео на тему Другої світової війни. Також глядачі роблять великий запит на те, щоб розібратися у всесвітній історії українською мовою. Тож у нас тепер приблизно половина випусків присвячена іншим країнам — не лише Європи, але й Африки, Азії, Латинської Америки. Плюс стародавня і середньовічна історія. Ми зробили тригодинне відео про Карфаген, і воно набрало понад мільйон переглядів за місяць — це серйозний показник.
Але деякі теми з історії України стали менш рейтинговими. Наприклад, період козацтва. Не певен, чому саме так, але майже будь-який український канал про історію має кілька випусків на цю тему — можливо, люди перенаситилися. Не дуже високі перегляди зазвичай мають відео про Українську революцію 1917–1921 років, Голодомор, сталінський терор 1930–1950-х та історію України XIX століття.
Я культурологиня, тому не сприймаю міф як щось негативне. В культурології міфи — це архетипні історії, які глибоко засіли в колективній свідомості; розповіді, які пояснюють світ, дають відповіді на глобальні питання і згуртовують людей. А чим є міф в історії?
Якщо говоримо про історію як чисту науку, вона має досліджувати речі максимально об’єктивно й відсторонено. Тобто творення міфів тут не може бути.
Але історія може бути не тільки наукою. Історія як освітня дисципліна та історія як пропаганда (це слово далеко не завжди має негативне значення) зазвичай використовують міфи. Наприклад, для патріотичного виховання, мотивування українців боротися за незалежну державу, консолідації суспільства. Так робиться майже в усіх державах світу, тому що одне з головних завдань освіти й пропаганди в кожній країні — формування лояльного (а краще — патріотичного) громадянина.
Однак для класичної науки міф не є прийнятним. Свідоме використання міфів є однією з найперших ознак заангажованості (необ’єктивності) дослідника. Науковці можуть лише досліджувати міфи як своєрідні феномени — чому та як вони виникають, які змісти несуть, ким формуються, підтримуються, поширюються, наскільки вкоріненими є (були), на що та як саме вплинули тощо. Приклад такої праці — монографія Сергія Плохія «Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій».
Чим більша дистанція між нами та подією, тим більше ми схильні перетворювати її на міф. Як нам фіксувати історію сьогодні, аби її не міфологізувало (через)наступне покоління?
Міфологізувати будуть завжди, тому і в істориків завжди буде робота. Чим далі від нас у часі подія, тим (зазвичай) менше про неї джерел. А там, де збереглося мало джерел, дослідники мусять реконструювати. Це часто породжує сумніви в достовірності реконструкції. А коли інформацію можна поставити під сумнів, це вже створює простір для різних маніпуляцій та міфологізацій.
Так стається і з новітньою історією. Навіть якщо подія відбулася вчора, про неї збережеться лише невелика частина свідчень. Джерела завжди фрагментовані, і це ускладнює будь-яке дослідження. Знову ж таки, Друга світова — здавалося б, джерел безліч, але скільки ж міфів та перекручувань.
Я нещодавно дивився статтю кандидата історичних наук з росії. Він на повному серйозі написав, що євреїв у Бабиному Яру переважно вбивали українці, а не німці. Це при тому, що є безліч давно оприлюднених документів, що підтверджують: основним виконавцем злочинів у Бабиному Яру була німецька 4-та зондеркоманда, яку очолював штандартенфюрер СС Пауль Блобель. Саме ця зондеркоманда здійснила наймасовіші вбивства 29 і 30 вересня 1941 року. Але люди все одно маніпулюють, створюють фейки, щоб досягти певної мети — ідеологічної, політичної тощо.
Як історики працюють з білими плямами та чим наповнюють їх?
Перед дослідженням певної теми необхідно прочитати максимально багато досліджень, які зробили твої попередники. Виявити питання та аспекти, які не були досліджені або вивчені недостатньо. Після того вивчити всі доступні джерела — писемні, матеріальні, аудіовізуальні, усні тощо. В жодному разі не можна ігнорувати якісь джерела і використовувати лише ті, що підтверджують твою точку зору, — це свідома фальсифікація. Але треба також розуміти, що найчастіше знайти 100% джерел нереально. А часто — фізично неможливо опрацювати.
Водночас жодне джерело не варто сприймати як на 100% достовірне. Кожен історик має аналізувати й критикувати джерела та історіографію. Якщо кілька джерел підтверджують певне датування, явище, подію тощо — можна з високою ймовірністю стверджувати, що так воно й було. А якщо щось зустрічається лише в одному джерелі — таку інформацію треба ставити під сумнів.
Проблема в тому, що з давніх періодів дуже часто зберігається лише одне джерело. Саме тому ця історія найбільш розмита і недостовірна — тут легше творити міфологію, бо «перевірити факти й докопатися» важче.
Дуже часто буває так, що джерела подають дуже різну і суперечливу інформацію про одне й те саме. Тут уже доводиться збирати всі доступні дані, аналізувати, перевіряти й систематизувати, аби дізнатись, які з джерел заслуговують на більшу довіру, ніж інші.
Історичне дослідження нагадує розслідування злочину. Історик, як і слідчий, шукає надійні, неспростовні докази, щоб скласти об’єктивний висновок і отримати повну картину.
Бліц. Якби ви не були істориком, то ким?
Це питання з галузі альтернативної історії. В дусі: «Якби у 2009 році чемпіонат України виграв “Шахтар”, а не “Динамо”, чи виграв би “Шахтар” єврокубок у наступному сезоні?». Я не знаю і не можу знати. Пам’ятаю, що хотів стати письменником у дитинстві, бо читав багато класичної літератури. Але, вступаючи в університет, з-поміж історії, журналістики та мовознавства я обрав перше. І більше з цього шляху не сходив.
До якої своєї роботи ви повертаєтесь, щоби посилити віру в себе?
Я часто думаю, що якщо мені вистачило сил написати дисертацію та книжку (що насправді було дуже працевитратно), то нічого страшного вже немає. Важко бувало і з «Історією Без Міфів», коли терміни підтискали й ми готували сценарій кілька ночей поспіль. Коли згадую про це, віднаходжу в собі ресурс.
Які ваші comfort фільми та книги?
Я люблю увімкнути якийсь зі старих фільмів про Джеймса Бонда. Всі 25 фільмів передивився по кілька разів. Періодично можу передивитися щось із «Зоряних воєн». Або якесь художнє кіно на історичну тематику.
До речі, нещодавно дізнався про серіал «Королева змій» про Катерину Медічі — і подивився на свою голову. Моментами хотілось «кричати ламантином», настільки він антиісторичний, та й в сенсі акторської гри слабенький. Значно кращим на його тлі виглядає «Принцеса де Монпансьє» Бертрана Таверньє. Це хоч і художній фільм зі свідомими відхиленнями від історизму, але він атмосферніший та непогано передає дух Франції XVI століття.
Проблема більшості фільмів на історичні теми — в тому, що людей минулих епох показують так, наче це наші сучасники. А ті люди були зовсім інакші — і чим далі в минуле, тим більше відрізнялися від нас сьогодні.