Цього року на Венеційському кінофестивалі були не лише українські фільми, але й українські актори в іноземних проєктах. Стрічка італійського режисера Чіро де Каро «Таксі монамур» отримала приз глядацьких симпатій у секції Giornate degli Autori. Одну з головних ролей у цьому фільмі зіграла українка Єва Сай.
У «Таксі монамур» Єва грає дівчину, яка переїхала з України до Італії на початку повномасштабної війни. Але в будинку тітки вона почувається не на своєму місці — дівчина хоче додому. Якось вона знайомиться з Анною, емоційною та авантюрною жінкою — між італійкою та українкою зав’язується дружба.
Кінокритикиня Наталія Серебрякова поговорила з Євою Сай про досвід зйомок у «Таксі монамур» та життя в Італії.
Як ти потрапила в італійський проєкт?
Почну з того, як я взагалі потрапила в Італію. Вони знайшли мене, коли я вже була там. На початку повномасштабного вторгнення все ніби припинило існувати. Але італійській театральний режисер Маттео Спʼяцці (відомий своїми виставами у Театрі на лівому березі, як-от «Сімейний альбом» та «Моменти») організував проєкт Stage for Ukraine. Він надав українським акторам-початківцям можливість продовжувати і вчитися за кордоном.
Я поїхала до Італії з думкою, що це на два тижні. Але минуло кілька місяців, і мені написав продюсер фільму «Таксі монамур» Сімон Ізола. Він знав, що в Італії є трохи українців, запропонував кастинг, і я погодилась.
Режисер Чіро де Каро та акторки Роза Палашьяно і Єва Сай у Венеції. Джерело: udite-udite.it
А як все почалося — як ти стала акторкою?
Мені 22. Я зі Львова. Коли була зовсім маленька, завжди хотіла працювати або в театрі, або в кіно. Десь 2017 я пішла у львівську студію «Театр коло» з прекрасними викладачами Ольгою і Євгеном Чистоклєтовими, які раніше працювали в Донецькому театрі. І цей досвід просто закохав мене в акторство — тоді я собі «тільки-тільки театр». Я дуже хотіла до університету у Львові, але через нестачу викладачів поїхала до Києва і вступила до Київської академії мистецтв. Відучилася там 3 роки, а закінчила вже в Італії, на жаль. Тепер живу в Мілані.
Зараз ти також працюєш на італійському телебаченні, знімаєшся у серіалі?
Я почала з серіалу Mare Fuori — вони знайши мене на другий місяць після мого приїзду.
Це сталось досить випадково, бо коли я приїхала в Мілан, мене хостила одна акторка. Я зустріла її друга-режисера — ми говорили з ним про кіно. І буквально через два дні його подруга, кастинг-директорка цього серіалу, подзвонила йому зі словами: «Я не можу знайти жодної українки, а нам горить». І він згадав про мене.
Як вважаєш, «Таксі монамур» — це історія про любов чи про дружбу?
Для моєї персонажки — більше про дружбу. Для персонажки Анни — більше про любов, але це однозначно зустріч двох споріднених душ. У мене, можливо, якесь своєрідне сприйняття дружби, любові, стосунків, але з кожною людиною ти насамперед зустрічаєшся на рівні серця. Якщо є цей відгук, то байдуже, любов це чи дружба. Це зустріч.
Кадр з фільму «Таксі монамур»
Чим ти надихалася, коли грала свою роль: грою інших акторок чи конкретними фільмами?
Одним з фільмів-референсів був «Без даху, поза законом» Аньєс Варди. Також серед фільмів, які режисер надсилав мені, був «Корсет». Але, здається, що зрештою з «Корсету» більше вийшла персонажка Анни — дорослої жінки, але в дитячому амплуа.
Твоя персонажка Надя — трохи закрита, не демонструє своїх емоцій і хоче повернутися до України. Тобі щось з цього відгукується?
Звісно. Коли я лише приїхала до Італії, відчувала неприйняття всього, що тут є — неприйняття реальності. Хотілося просто поїхати. А коли відштовхуєш усе, що довкола тебе, ти ніби припиняєш існувати. Ти поруч з людьми, але ти також напівприсутній, дуже далекий від всього. Я намагалася передати цей стан — момент неприйняття і загубленості.
У твоєї героїні є тітка і дядько, які говорять західноукраїнською мовою. Це про те, що вони не з Чернігова, як Надя?
Це було не дуже продумано. Актори, які зіграли тітку і дядька — насправді не актори, а люди з вулиці, так би мовити. Хоча зіграли вони дуже добре. Команді було важко знайти акторів, які би відповідали всім критеріям. Тому вийшло так. Ці люди — з Закарпаття. Це не обігрується у фільмі, але так, можемо уявити, що вони і Надя з різних міст.
Кадр з фільму «Таксі монамур»
І з тіткою твоя персонажка поводиться трохи як стерво.
Так, у них специфічні стосунки. Не те, щоб вони завжди агресивно розмовляли, але все накопичене непорозуміння і невдоволення виливається у сварки. У фільмі не розкривається їхній бекграунд, — що ця тітка виростила Надю. Але ми однозначно відчуваємо, що в них були міцні стосунки, а от з мамою щось не так — там є легкий натяк на це.
А режисер «Таксі монамур» знає українську мову?
Ні, Чіро де Каро не знає української. На сценах з моїми дядьком і тіткою працював перекладач. Але зазвичай я перекладала сама.
Фільм навмисно задумували як історію про українку?
Сценарій цього фільму почав писатися десь 4 року тому. І команда переписувала його багато разів. Якось Чіро і співсценаристка Роза Палашьяно (вона грає Анну) прогулювалися вздовж моря і побачили двох жінок з різних країн. Вони просто сиділи та обідали мовчки, але між ними була ця дуже наповнена тиша. Чіро та Роза відштовхнулись від цієї картинки з реального життя.
Спочатку моя героїня мала бути з Румунії, але потім, вже після повномасштабного вторгнення, її змінили на українку. У команди багато друзів-українців і ця тема їм дуже відгукувалася. Вони розуміли, що про це варто говорити.
А ось війна у фільмі не обговорюється. Надя лише раз згадує, що вона в Італії від початку повномасштабного вторгнення. Якби не це, ми би і не зрозуміли, який нам показують рік. У побутовому житті ти теж бачиш таке ставлення серед італійців?
Спочатку я відчувала легкий спротив, бо українці постійно у війні — ти всюди носиш її з собою. Але потім зрозуміла, що в міжнародному контексті потрібні і такі фільми, де війна присутня, але це не головне. Де цей факт просто задокументовується. Він не кричить тобі в обличчя, але на підсвідомому рівні ти його сприймаєш.
А щодо італійців у побуті — це дуже залежить від людини. Але великої зацікавленості в темі війни точно немає. На початку кожен, кого я зустрічала, запитував про війну. Зараз цього значно менше, але багато поверхневих смолтоків типу: «Ой, війна? Так шкода! Коли ж вона закінчиться? Вам не хочеться це закінчити?».
Але все по-різному. У мене є друг-режисер з Італії, Енріко Баральді — він їздив до України. Разом ми зробили подкаст про український театр під час війни для національного італійського радіо. Він та інші мої колеги зараз роблять документальний фільм про Україну. І зробили виставу «Не три сестри» (посилання на п’єсу «Три сестри» Чехова — прим. ред.). Бо зараз в Італії куди не піди — всюди Чехов. Це напівдокументальна вистава, де українки та італійки розмовляють, діляться відчуттями.
Як тобі Венеція — ти вперше на фестивалі?
У Венеції на фестивалі я ніколи не була навіть як глядачка. Тому бути тут як учасниця вперше — це взагалі щось неймовірне. Шкода лише, що я не змогла побачити інші фільми. Але побачити свій фільм на великому екрані, перед багатьма людьми — вау.