Найгучніші ігрові фільми Абеля Феррари, зокрема «Поганий лейтенант» із Гарві Кейтелем або «Королі Нью-Йорку» з Крістофером Вокеном, сповнені насилля, залежностей та масштабних панорам Нью-Йорку. Цього режисера знають за впізнаваний стиль неонуару та провокативний, а часом і контроверсійний контент. Але сьогодні Феррарі вже 72 роки, і його життя та кінонаративи стали дещо серйознішими.
Його останній фільм Turn in the Wound показали на 74-му Берлінському кінофестивалі. Це експериментальний док про повномасштабне вторгнення, що зняли влітку 2022 року. Щоб не естетизувати війну, режисер навмисно знімає на низькоякісні камери сирі one-take інтервʼю з українцями. Ці кадри Феррара поєднує із записами концертів Патті Сміт, яка читає французькі поеми, що разом має складати враження пошуків відповіді на причини людських страждань.
Ми зустрілися з Абелем Феррарою в Берліні та поговорили про:
- — його новий фільм та Патті Сміт
- — враження від України та Володимира Зеленського
- — свободу від наркозалежності
- — новий та старий Нью-Йорк
У кількох ваших інтерв'ю ви стверджували, що є інстинктивним кінорежисером. Ви керувалися інстинктами й з фільмом про Україну Turn in the Wound?
Так, я ніколи не маю плану. Два роки тому я закінчував фільм «Падре Піо» з Шаєю Лабафом, писав книгу і водночас знімав документальний фільм про Патті Сміт. Коли війна почалася, я вирішив, що хочу поїхати в Україну, бо відчув, що маю там бути.
Як ви з Патті Сміт об'єдналися для цього проєкту? І як вам вдалося знайти зв'язки між її текстами та відзнятим в Україні матеріалом?
Я познайомився з Патті через звукорежисера, який працював на шоу, де вона читала французьких поетів. Так ми зустрілися в ресторані в центрі Х'юстона — раніше ми ніколи не бачилися в реальному житті. Я сказав їй, що хотів би зняти документальний фільм, і вона сказала: «Вперед!». Так ми почали знімати її в різних місцях, зокрема в Римі та Парижі. Але коли ми були в Нью-Йорку, почалася війна, і я призупинив зйомки.
Патті Сміт у кадрі з фільму Turn in the Wound (2024)
Повернувшись з України, я згадав, що між цими матеріалами можуть бути перетини. Десь, чи то уві сні, чи переді мною, сцени почали складатися разом. Все відбувалося природно і в монтажній кімнаті. Так я зрозумів, що у мене є фільм.
А страшно було їхати в Україну?
Fuck yeah. Але, знаєш, це одна з переваг бути старим — можливість дозволити собі ризикувати.
Я взяв із собою кількох хардкорних хлопців до знімальної групи, наприклад Шона Прайса Вільямса («Солодкий Схід»). Наші фіксери гарантували нам безпеку, наскільки це було можливо, але ми їхали знімати війну, ми це знали. Звісно, фронт тоді був не в Києві, але в Києві так легко можна загинути. Не так, як тебе може збити машина в Римі або лампи можуть впасти на нас у цій кімнаті. Росіяни запускають йобані дрони по цивільних. Це справжня повномасштабна війна. Але ще більший кошмар — на самому фронті, там ведеться боротьба до кінця світу. Це якби Перша світова була окопною війною, але із сучасною зброєю.
І в Україну також було нелегко дістатися. Треба їхати до Варшави, дістатись до залізничної станції та їхати всю ніч через йобаний ліс, теж незабутній експіріенс. А потім треба змінити потяг, бо він їздить по певних коліях до окупованих територій. Але Київ — це одне з епічних міст. Це як приїхати до Стамбула, Єрусалима, воно історично унікальне, і ти це відчуваєш.
Ви були лише в містах? Чи все-таки побували на фронтовій лінії?
У нас були пропозиції поїхати на фронт, але я не їхав в Україну, щоб загинути або довести, що я хоробрий чувак.
Проте в якийсь момент я відчував, що хочу туди поїхати. Мені просто потрібно було поставити камеру та почути все від людей, з якими ми зустрічалися на вулицях, і солдатів, які воювали, і від самого Зеленського.
Чи було вам легко дістатися до нього?
Насправді у нас були деякі зв'язки з урядом, тому що вони раніше працювали в кіноіндустрії, і Зеленський знає, хто я такий. Коли ми приїхали вперше, він не збирався давати інтерв'ю. Але потім команда Зеленського побачила частину фільму і зрозуміла, що ми доброчесні.
Кадри з фільму Turn in the Wound (2024)
І яке ваше особисте враження від Зеленського? Як би ви його описали?
Щирий, крутий. Він увійшов до кімнати, сів, і ми просто навели на нього камери, а він почав розмовляти зі мною. Так, відповіді були підготовлені, але він говорив природно. Він був як усі інші, кого я бачив в Україні, — як жінка в Бородянці, як 12-річний хлопчик, як солдат. Він просто ще одна українська людина, з якою ми говорили. У кожного з них є своя історія та потреба висловитись. З Зеленським ми не хотіли постановки, а просто прагнули почути його, і він це зрозумів. Можливо, велику роль грає те, що він актор і може відчувати камеру, але я схиляюся до думки, що він щира людина. До речі, а що ви думаєте про фільм як українка?
Тут я можу порівнювати з документальними фільмами про війну в Україні, зробленими вестернами. Торік «Суперсила» Шона Пенна також була на Берлінале в спеціальній програмі, і, чесно кажучи, мені вона не сподобалась. Вона не відчувалась щирою, а ваш фільм викликає протилежні відчуття.
Бідний Шон Пенн. Сподіваюся, його наступний фільм буде чудовим.
До речі, у фільмі ви згадуєте молдовський бекграунд вашої дружини Крістіни. Це її етнічність наблизила вас до східноєвропейських реалій?
Мабуть, так, і в неї також складна історія. Її мати вважає, що СРСР був раєм на землі. Так що Крістіна довгий час жила під цими прорадянськими симпатіями. Але тепер вона вільна жінка. Вона не живе під чиїмось каблуком. Багато її подруг з України. Я називаю їх гангстер-чіками, вони круті. Один з їхніх чоловіків у банді, інший вбиває росіян, інший десь ще. У всіх є спільна сила свободи, і ніхто не може її відняти.
Давайте трохи поговоримо про вашу кар'єру. Ваші фільми завжди були ультраекспресивними у зображенні насильства. Чому ви останніми роками перемкнулись на документалістику?
Я ніколи не роблю щось одне. Але документальні стрічки дійсно нас збагачують. Це й тому, що там є акторська гра, хочеш ти цього чи ні. Так впливає камера на людей. Втім, я не шукаю акторської гри чи особливих персонажів. В Turn in the Wound ми такого не робили.
Документальні фільми також класні тим, що тобі не потрібно збирати так багато грошей, як на створення ігрового кіно. Ти більше відповідаєш за самого себе. Ти просто береш і знімаєш, даєш реальності статися.
29 років тому ваш фільм «Залежність» вперше показали на Берлінале, і його добре прийняли, оскільки це один із найсильніших фільмів про людську залежність. Ваше життя значно змінилося відтоді, і що тримає вас в русі сьогодні?
Я тверезий від наркотиків та алкоголю 11 років, і це означає, що я переродився. Тепер у мене є діти, у мене є віра — я буддист. Це другий шанс, який я отримав, і не маю проїбатись. Люди називають це дивом тверезості. Але ти мусиш жити цим кожен день, кожну хвилину. Що каже співак Брюс Спрінгстін? «Ти маєш доводити це всю ніч».
І тепер я вільний від усього лайна, але також я вільний від будь-яких обмежень. Це просто моє рішення не бути залежним і продовжувати робити фільми. Я міг би припинити займатися режисурою, але я не зробив цього. Чому? Тому що я вільний. Розумієш? Ніхто не ставить пістолет до моєї голови, кажучи, що я можу знімати або не можу.
Не думаєте, що у вас хороша генетика? На додаток до всієї вашої вдачі, звичайно.
Так, я щасливчик. Але не впевнений щодо генетики. Мій дід прожив 96 років, але мати померла від раку товстої кишки. А мій батько вбив себе. Це, до речі, ще одна йобана річ, з якою мені доводиться працювати.
Це цікаво, тому що Патті Сміт у фільмі схожа на терапевтку чи святу матір, яка може лікувати всі політичні та особисті проблеми, які знаходимо у фільмі. Думаєте, у вас є щось спільне з нею?
Я думаю, у нас багато спільного. Тобто ми вийшли вцілілими з 70-х. Ми з одного покоління. Ми творили свої кар'єри в Нью-Йорку, і в нас спільна культурна основа.
І що це означає — мати Нью-Йорк як спільну культурну основу?
Патті могла б висловити це краще, ніж я, безумовно. У своїх книгах, коли вона говорить про готель «Челсі», про той період рок-н-ролу в кінці 60-х, це просто додає їй певну перспективу. І вона продовжує займатися роботою, мене це надихає. Вона знала Дженіс Джоплін, вона грала з Бобом Діланом — ось її спадщина.
Ви народилися в Бронксі, але зараз живете в Римі. Проводите час у Нью-Йорку цими днями?
Дуже рідко. Я не викупаю сучасний Нью-Йорк і не буду платити $6 за еспресо та $12 за воду. Я ще не на такому рівні божевілля. Я плачу $800 за номер у готелі, тому це вже набуло абсурдних рівнів. Багато людей сумують за старим Нью-Йорком, тому що він постійно змінюється. Тож коли хтось питає в мене, що я думаю про Нью-Йорк, я відповідаю: про який, до біса, Нью-Йорк ви говорите? Про Нью-Йорк 1975 року, коли навіть поліції не було на вулицях?
Тож сьогодні це не та економічна реальність, яка мені подобається. Я жив у квартирі на 5-й авеню, і це було велике місце за $500 на місяць, а тепер воно коштує $12 000. І це не інфляція. Це якийсь імперіалізм. Коли я вперше приїхав до Нью-Йорка, половина людей навіть не платила оренду. Мої друзі не платили оренду, Баскія не платив оренду. Ті хлопці сквотили. Ми можемо говорити про мистецтво, але яке мистецтво ти можеш творити, якщо треба платити $12 000 за йобану квартиру? Це зовсім інший світ, який ми вже не повернемо.