Київ, 2034 рік. Він замовляє таксі з вулиці Богдана Ступки та їде до коханої, на вулицю Романа Ратушного. Вони вперше зустрілися на Старій Дарниці — там на Кастуся Калиновського друзі святкували весілля. Тоді вона ще жила на вулиці Андрія Кузьменка. Ставила «Скрябіна» і казала, що Кузьма грає на вулиці Кузьми.
Звучить як мрія. Але саме такий вигляд матимуть наші міста за 10 років. Бо українці врешті дерусифікували вулиці.
Тут розкажемо про вулиці Києва та Харкова: чому одні назви — символічні, а інші — зовсім нецікаві. Важливі тези для цього матеріалу ми підслухали (і піддивилися) на Книжковому Арсеналі 2024 — під час дискусії про дерусифікацію вулиць.
Харків
У квітні 2024 року в Харкові перейменували 367 топонімів (список можна глянути на сайті Харківміськради). Це десь 13% від усіх вулиць, провулків та проспектів Харкова. Місто, що йшло до знесення пам’ятника Жукову принаймні 6 років, нарешті отримало нові назви — замість радянських та російських імен.
Проте в Харкові набагато частіше, ніж у Києві, вулиці перейменовують на честь абстрактних понять, а не діячів. Так у місті з’явилися провулок Милосердя, вулиця Шипшинна та в’їзд Добробуту.
Деякі перейменування навіть комічні. Біля вулиці Зернової (що вже була в Харкові) з’явилися вулиця Пшенична (паралельна Зерновій) і проїзд Злаковий (перпендикулярний Зерновій). Тож чекаємо, поки з’явиться вулиця Хліборобна (ой, вона вже існує — за 4 км від Злакового проїзду).
Також у Харкові з’явилися вулиці Португальська, Ірландська, Іспанська та вулиці на честь їхніх столиць. Схоже, Харківська міська адміністрація вирішила відзначити абсолютно всіх наших союзників (навіть найбільш далеких). Проте Харкову все ще бракує назв на честь локальних діячів. Ідеться не лише про харків’ян, але й загалом про видатних українців.
Серед влучних топонімів:
#1. Вулиця Багратіона → Василя Вишиваного. Якби ці двоє зустрілися, у них було б менше порозуміння, ніж у Ющенка з Януковичем. Багратіон — російський генерал у часи Другої світової війни. На честь нього назвали наступальну операцію срср на білорусь. Багратіон Харкову не потрібен.
На відміну від Василя Вишиваного, справжнє ім’я якого — Вільгельм Габсбург. Василь (або ж Вільгельм) був політиком, дипломатом і поетом. А ще — герцогом із династії Габсбургів та праправнуком Леопольда II, імператора Священної Римської імперії.
Служив полковником легіону Українських січових стрільців. Керував військовою групою з 4 тис. людей (щось на кшталт бригади) під час звільнення Херсона, Нікополя, Олександрівська (Запоріжжя) та Єлисаветграда (Кропивницького) від російської імперії.
Згодом Вишиваний емігрував до Австрії, але там його знайшла радянська розвідка. Ерцгерцог помер у Лук’янівському СІЗО від двостороннього туберкульозу, який радянські лікарі відмовилися лікувати.
Василь Вишиваний. Джерело: upload.wikimedia.org
#2. Вулиця Федоренка → Сергія Барсукова. Яків Федоренко — радянський (неочікувано) маршал. Він має хоч якийсь стосунок до Харкова, бо народився в Цареборисові (зараз це Оскіл Ізюмського району Харківської області). Проте за ментальністю був росіянином — служив у Червоній гвардії та був депутатом Верховної Ради срср.
На відміну від Федоренка, Сергій Барсуков (на честь якого перейменували вулицю) — українець не лише за місцем народження. Він народився у Свердловську (зараз — Довжанськ) Луганської області. Український військовослужбовець із позивним «Барс» пройшов шлях від строковика до командира елітного підрозділу.
У 2014 році Сергій служив у Луганську. Він відмовився переходити на бік росіян і прийняв присягу до Національної гвардії України. Воював біля Руської Лозової та П’ятихаток (Харківська область), уже коли почалася повномасштабна війна. Загинув у селі Дементіївка Харківської області у 2022 році. Посмертно має звання Героя України.
Сергій Барсуков. Джерело: armyinform.com.ua
#3. Вулиця Тобольська → Вартових неба. Тобольськ — це російське місто в тюменській області, тож із Харковом воно не має нічого спільного. Тепер ця вулиця має назву «Вартових неба» (тобто Повітряних Сил ЗСУ).
За два роки повномасштабної війни ППО збила понад 2 тис. крилатих та балістичних ракет. А також — 2,4 тис. шахедів (і це тільки за 2023 рік). Тому вартових неба відзначили не лише в Харкові, але й у Дніпрі, Василькові, Дружківці, Бахмуті та Вінниці (тут — під назвою Захисників неба).
#4. Вулиця Фонвізіна → Миколи Кравченка. Денис Фонвізін — літератор при Катерині (тій самій, що знищила Запорізьку Січ). Харків мав вулицю Фонвізіна аж до 2024 року.
Тоді в місті з’явилася вулиця Миколи Кравченка — ідеолога «Азову», що народився в Харківській області. Микола заснував харківську ГО «Патріот України». За своє життя керував штабом партизанського загону «Чорний Корпус» (саме з нього почався «Азов»), очолював харківський «Правий сектор», був заступником голови Національного Корпусу, співзасновником видавництва «Орієнтир» (першого видавництва, заснованого ветеранами російсько-української війни).
Встиг взяти участь у двох революціях, у 2014 — штурмував клуб «Оплот» (головний штаб сепаратистів у Харкові). Микола потрапив під обстріл російських градів 14 березня 2022 року в Бучанському районі. На жаль, загинув.
Микола Кравченко. Джерело: armyinform.com.ua
#5. Вулиця Уссурійська → Зеленого Клину. Таке саме перейменування з’явилося в Києві на 2 роки раніше. Тоді експертна комісія на чолі з Олександром Алфьоровим (істориком та військовим) продумала всі необхідні деталі.
Уссурійськ — це місто на далекому сході рф. Там само розташований Зелений Клин. Туди в кінці ХІХ та на початку ХХ століття заселяли (або ж засилали) українців — майже виключно селян. Там вони, перебуваючи в засланні, зберегли українські традиції та мову. Намагалися створити автономну українську адміністрацію, а 1918 року навіть проголосили Далекосхідну Українську республіку.
У часи срср у Зеленому Клині мешкало понад 300 тис. українців (а це — кожен п’ятий житель регіону). З часом хтось залишився жити там, хтось закінчив свій життєвий шлях, так і не відвідавши Батьківщину, а хтось — повернувся в Україну. У засланні в Зеленому Клині перебував навіть Іван Багряний (і написав про це «Тигроловів»).
Українська демонстрація у Владивостоку, період визвольних змагань. Джерело: uk.wikipedia.org
Київ
Тут більше сміливих перейменувань на честь діячів, а не явищ. Проте є й мінуси: ідентичність Києва як столиці перемагає ідентичність Києва як міста. Тобто Київ має більше перейменувань на честь державних, а не локальних діячів.
Ось які топоніми тепер є у столиці:
#1. Вулиця Волгоградська → Романа Ратушного. Волгоград — це десь у росії, тож ця назва нам точно не потрібна. А от Протасів Яр розташований в Солом’янському районі Києва, що точно ближче за сенсами. Захисник Протасового Яру — Роман Ратушний — боровся проти його забудови протягом усього свого життя.
Допоки його не вбила росія. Активіст загинув під час боїв за Ізюм 2022 року. Роман брав участь у Революції Гідності в 16-річному віці! З 2022 воював під Києвом, був розвідником 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ «Холодний Яр»
Після загибелі Романа Ратушного про нього писали The Economist, Financial Times, The Guardian, The Daily Telegraph і навіть найпопулярніший таблоїд Великої Британії — The Daily Mail, найпопулярніша газета Європи — Bild, і найбільша англомовна газета світу — The Times of India
Роман Ратушний. Джерело: facebook.com
#2. Вулиця Дунаєвського → Скорика. Іцхак-Бер бен Бецалель-Йосеф Дунаєвський (можна видихнути) — радянський композитор українсько-єврейського походження. росія привласнила собі Дунаєвського та його творчість, нагороджувала орденами та медалями, поки той був живий. Тож зробила з нього «великого руського композитора».
А ось Мирослав Скорик потрапив до Сибіру десятирічним хлопчиком. Радянська влада не любила родину Скориків та приписала їм наклеп — антирадянські листівки. Насправді ж Скорики були львівськими інтелігентами, що, звичайно, теж не подобалося совєтам. Брат Мирослава, Юрій, служив у СС «Галичина», а до занять музикою Скорика заохотила сестра його бабусі — українська оперна співачка Соломія Крушельницька.
Після послаблення репресій Мирослав повернувся додому. Коли йому було 26, створив музику для «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова. Був співзасновником Спілки композиторів України, худкерівником Київської опери. Його оперу благословив та профінансував Папа Іван Павло ІІ.
Скорик помер 2020 року. Його посмертно нагородили відзнакою «Національна легенда України».
#3. Вулиця Ломоносова → Юлії Здановської. Ломоносов — російський вчений (перший академічно освічений). На честь нього в Києві була названа вулиця, де розташоване студмісто КНУ імені Тараса Шевченка. Тобто мешканці 13 гуртожитків найбільшого університету в Україні (майбутні фізики, економісти й філологи) протягом 4–6 років жили на вулиці, названій на честь російського вченого.
В КНУ вчилась і Юлія Здановська — українська вчителька, математикиня та волонтерка. Вона перемагала на всеукраїнських та міжнародних олімпіадах з математики та інформатики. Юля отримала срібну медаль Європейської математичної олімпіади серед дівчат — привезла додому перше командне місце для України в офіційному заліку. Тоді Україна поступилася лише США.
Перед початком вторгнення 2022 року Юля повернулася до Харкова (звідки вона родом), там волонтерила в штабі оборони. Загинула 3 березня 2022 року під час російської повітряної атаки на місто.
У пам'ять про Юлю Здановську Массачусетський технологічний інститут організував безоплатний проєкт для талановитих старшокласників з України. Останні слова Юлі в телеграмі: «Спасибі, але я залишаюся у Харкові до перемоги»..
Оксана Забужко зазначила, що Юля очистила альма-матер від тяжкої історичної карми.
Юлія Здановська. Джерело: knu.ua
#4. Вулиця Декабристів → Братства тарасівців. Декабристи хотіли скасувати самодержавство та кріпосне право. Але є нюанс: у росії. Декабристи — хороші росіяни свого часу. Але є нюанс: вони все ще росіяни. Тож вулиця декабристів доречна десь у москві, пітері, etc. Але не в Києві.
У столиці тепер знайшлося місце для Братства тарасівців. Це таємна політична організація, створена в Харкові 1891 року (років на 65 пізніше від декабристів). Вони поширювали українське тоді, коли це було немодно та небезпечно. І навіть присяглися на могилі Тараса (того самого).
До Братства тарасівців входили Микола Вороний, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Міхновський та інші імена зі шкільної програми. Осередки братства з’явилися в Катеринославі (Дніпрі), Лубнах, Одесі, Полтаві, Прилуках і Чернігові. За деякими даними, братство налічувало до 100 людей.
Російському царату братство не подобалося. Тож жандармерія ліквідувала харківське ядро. Росіяни ув’язнили засновника Івана Липу за статтю «відторгнення Малоросії від Великої Росії». Точно невідомо, скільки проіснувало братство. Деякі джерела кажуть, що аж до 1902 року.
To be fair, вулиця Братства тарасівців пасуватиме не лише Києву, але й Харкову. Адже саме в Харкові тарасівці організовували свій патріотичний двіж.
Братство тарасівців.
#5. 2-й провулок Валентини Терешкової — провулок Христини Алчевської. Терешкова — перша у світі космонавтка. А ще — депутатка держдуми рф, вона підтримала анексію Криму, повномасштабне вторгнення в Україну та війну в Сирії. В Україні досі налічується приблизно 60 вулиць на честь Терешкової.
Тепер замість неї Київ вшановує Христину Алчевську. Її часто називають дружиною Олексія Алчевського (засновника м. Алчевськ, Луганська область). Але Христина крім цього організовувала недільні школи для дівчат, популяризувала українську мову і творчість Шевченка (і встановила перший у світі пам’ятник йому), скомпонувала тритомний покажчик із літератури та видала мемуари.
Христина Алчевська. Джерело: nspu.com.ua
Родина Алчевських страждала від росіян — чоловіка Христини вбили на вокзалі в петербурзі. Попри це Алчевські споруджували по Україні церкви, лікарні, бібліотеки, недільні школи. Тож не лише Христина, але також її чоловік та діти потребують увічнення в українських містах.
Навіщо нам нові назви
Усі ми знаємо про візуальний шум. Він засмічує думки та змушує стресувати. Окрім деколонізації, дерусифікації та інших важливих -ацій, перейменування очищують наш простір від згадок про росіян.
Якщо місто — це бренд, то вулиці — його меседжі. Нові назви випалюють російське, лишаючи місце для забутого українського. Так ми позбавляємося меншовартості та вчимося любити своє.
Наступні покоління українців мають жити в містах, де не буде російської: мови, ракети й вулиці. Чим більше російських назв ми позбавимося зараз, тим менше вулиць доведеться перейменовувати нашим дітям.