Тригер-ворнінг: стаття містить описи та детальні зображення мертвого тіла.
Антуан дʼАгата — один з найвпливовіших фотографів сучасності, який присвятив своє життя дослідженню темряви. Народившись у неблагополучній родині в кримінальному районі Марселя, він провів понад 10 років у подорожах небезпечними кутками світу, перш ніж взятися за фотоапарат. У 1991-му його прийняли до International Center of Photography в Нью-Йорку без жодного досвіду. Там Антуан вчився разом з Нен Голдін та Ларрі Кларк.
За 30+ років у фотографії дʼАгата має членство у Magnum Photos та щонайменше 50 опублікованих робіт, які відбивають різні форми насилля на планеті. Відомим його зробила «нічна робота» — так він характеризує свої серії про наркотичну залежність у Мексиці, секс-роботу в Камбоджі, кримінальні угруповання в Албанії. Стиль дʼАгати — це виняткова емпатія та рівноправність з героями, через що він називає свої роботи напівбіографічними. Останніми роками фотограф дедалі більше документує війни, зокрема в Україні. В його обʼєктиві опиняються смерть і руйнування, які він нерідко компонує в колаж, щоб «помножити» страждання.
Соня Вселюбська зустрілася з Антуаном дʼАгатою в Єревані за кілька днів до свого воркшопу на кінофестивалі Golden Apricot. У цій великій розмові дʼАгата розповідає про те, як найтемніші аспекти людства сформували його бачення, для чого він перевів фотографії трупів російських окупантів у негатив та чому емпатія — це скіл, який можна розвинути.
Ваші роботи відомі глибоко субʼєктивним поглядом та особистою залученістю в реальність. Що ви радите молодим фотографам, коли до вас приходять по пораду?
Я провів багато воркшопів, близько 170 — це понад 1800 студентів. Цей досвід — споконвічна практика. Дійсно, мій стиль особистий та своєрідний, але не лише. Сьогодні мою роботу можна поділити на дві паралелі. Насамперед це глибоко особиста робота, адже я починав фотографувати світ там, де виріс. Я знімав і знімаю людей, що чинять опір економічному й політичному насильству, розділяючи з ними всі можливі засоби спротиву. І часто це про дуже складні патерни виживання: наркотики, кримінал, секс-роботу.
А інша сторона — це про споглядання світу, спроби зрозуміти його і там, де це можливо, інтегрувати себе в ситуації. Я не воєнний фотограф, але я йду туди, де вірю, що маю бути — це моя відповідальність. Я йду за конфліктами, спостерігаю за мігрантами й економічними колапсами. Я йду за людьми, у яких немає нічого.
На воркшопах я майже не говорю про свою роботу, а радше служу цим молодим людям, прагну допомогти кожному згенерувати власний шлях. Обираю персональний підхід, так би мовити. Звісно, ми робимо групову роботу, але я намагаюся супроводжувати кожного окремо, віддаю всю енергію і потім довго відновлююся.
Джерело: magnumphotos.com
Ви розділили свою роботу на дві частини: особисту і воєнну. Наскільки велика прірва між ними?
Для мене з роками стало надзвичайно важливим, щоб ці два формальних напрями моєї роботи, ці дві форми насильства перебували у внутрішній боротьбі. Були періоди, коли я спостерігав за найтемнішими аспектами людства. А останні кілька років і, гадаю, кілька наступних також розвиватиму воєнну фотографію, бо вірю, що це потрібно.
Скоро я вирушаю до США — хочу зрозуміти їхню роль у глобальному контексті світу. Зараз надзвичайно цікавий час для цієї подорожі, зважаючи на президентство Трампа. Раніше, коли я більше подорожував світом, завжди спостерігав за наслідками політики Америки. І ця динаміка рекурсивно йде в історію. США прив’язані до капіталістичної системи й рабства, і це дуже вкорінено в американське суспільство сьогодні та має велику політичну силу.
Джерело: magnumphotos.com
Поговорімо про зйомки на території конфліктів. Як ви долаєте дистанцію, яку накладають політичні й соціальні контексти, щоб досягти властивої вам близькості з людиною?
Я починаю з емпатії та порозуміння. Мені потрібно бути на близькій дистанції з людьми, яких я фотографую. Після 30 років у професії я, здається, починаю розвивати скіл визначати підхід в тій чи іншій ситуації.
У мене є друзі воєнні фотографи, які добре знають, що і як робити. Звісно, завжди є елемент невідомого й ризику, але вони вміють із цим працювати, а я — ні. Ця вразливість — вона така сама і в тих, хто пережив важкі обставини. Єдине, що я можу зробити, — це прийти до них абсолютно відкритим і беззахисним. Тоді люди йдуть назустріч.
А емпатія до тих, хто страждає, — це навичка?
До того, як стати професійним фотографом, я жив на самому дні світу. Я зрозумів, що мені треба пожити в місцях, де є біль і страждання. І протягом 15 років я робив це без жодної рефлексії, без фотографії чи письма — просто перебуваючи там, на боці людей, з якими я хотів бути.
Коли я вже став фотографом, у мене за плечима був цей п’ятнадцятирічний досвід. І саме фотографія допомогла посилити й накопичити ці переживання. Але сам процес фотографування — той самий. Мені здається, що з 17 років я майже не змінював своєї перспективи. Думаю, річ не так в емпатії, як в умовах, що посилюють її. І її цілком можливо розвинути як навичку.
Які у вас стосунки з іншими видами мистецтва — що має вплив на вашу фотографію, крім прожитого?
Мистецтво — це спосіб аналізу й осмислення процесів. Проте для мене це радше прояв людини — фізіологічної, соціальної істоти, яка намагається взяти на себе відповідальність. Моє розуміння світу й політики походить імовірніше з літератури, ніж із візуального чи споглядального мистецтва. Воно сформоване під впливом кількох письменників, які мислили з філософської та екзистенційної перспективи, — як-от Арто, Батай і Селін, а також Ґі Дебор, який був ситуаціоністом.
Загалом логіка побудови життя тримається на двох засадах: перша — зрозуміти й критикувати світ з інтелектуального й політичного погляду, щоб усвідомити механізми експлуатації та гноблення; друга — в цьому самому контексті — винайти своє життя. І це вже надзвичайно інтимна відповідальність.
Останніми роками ви чимало працювали в Україні, зокрема в колаборації з істориком і письменником Джонатаном Літтеллом над книгою The Inconvenient Place. У Бабиному Яру ви разом робите спробу вхопити невидиме на місці великої трагедії минулого. Літтелл намагається скласти в слова, а ви — вхопити обʼєктивом. Як це — знімати минуле?
Незадовго до вторгнення Літтелл подзвонив мені й запропонував поїхати в Бабин Яр, але попередив — «There is nothing to see». А для фотографа це завжди випробування — працювати з проблематикою минулого, коли, здається, жодних слідів не залишилося. Що тут фотографувати, як поринути в історію? Але в Бабиному Яру цей слід був.
Серед іншого ви зняли промовисту серію дерев, які наче випромінюють енергію масового вбивства.
І досвід у Бабиному Яру надихнув мене досліджувати історичні травми — це поранене минуле, загублене в часі. Відтоді я подорожував Південно-Східною Азією — Лаосом, В’єтнамом, Камбоджею — теж зосереджуючись на історичних проблемах. Побував на Кубі та в Іраку.
Найзахопливіше, що навіть коли вирушаєш кудись із чітким уявленням про ситуацію — як, скажімо, у випадку з В’єтнамом чи Камбоджею, трагічні події яких трапилися 50 чи 60 років тому — здається, що це вже далекий і завершений етап. Але щойно трохи порушуєш поверхню — знаходиш свідків, учасників подій. Можна знайти ціле покоління, яке досі носить видимий слід трагічного минулого. Наприклад, діти у Вʼєтнамі досі потерпають від генетичних наслідків «Агента Оранжа». Вони народилися через 50 років з моменту подій із жахливими фізичними деформаціями. Минуле ближче, ніж здається.
І просто як людина, навіть не як фотограф, я вражений тим, що можна опинитися так близько до подій, які здавалися далекими спогадами з дитинства. Тими, що колись сприймалися лише через новини по телевізору, коли я намагався зрозуміти, ким були «червоні кхмери» чи що таке війна у В’єтнамі. А воно досі тут. Потрібно лише розплющити очі й побачити.
Так, оскільки минуле самореферентне — про це свідчить і історія Київської області, яка знов пережила масові вбивства. В Бучі ви фотографували багато мертвих, і з книги мені особливо запамʼяталися портрети трупів росіян, які ви перевели в негатив. Чому вирішили зробити саме так?
Одна з відповідальностей, що я маю як фотограф, — це винайти зображення, яке випробовуватиме глядача. Коли ми заходимо в інтернет, бачимо дуже специфічні зображення — нові топології образів, які водночас захоплюють і жахають.
Цікаво відкривати світ із нових фізичних перспектив. Це майже так, ніби нас занурюють у реальність, про існування якої ми знали, але не мали прямого, повноцінного способу її побачити. Бо якщо не занурюватися глибше, виходить, що ми тижнями ведемо політичні дискусії, а потім раптом перед нами — гори трупів. Я відчув, що маю знайти засіб показати цю реальність — і це плоть, сильно пошкоджена та згнила.
Я кілька тижнів шукав правильний підхід, адже фотографії були нечитабельними. В цьому фарші було складно щось роздивитися. Тоді я спробував перевести їх у негатив, забрати кольори. І раптом на ці фотографії можна було знову дивитися та розуміти їх. Ось так негатив повертає мʼясу людське обличчя.
Джерело: instagram.com
Ці портрети складено в колаж. Так ви навмисно множите певну емоцію, але щойно ви згадали специфічні типи зображень в інтернеті — цікаво, чи колаж у вашій творчості є своєрідною відповіддю сучасності?
Так, цей стиль з’явився задовго до цифрових технологій, але, безумовно, сучасний міф фотографії його підсилив. Я завжди з підозрою ставився до спроб зробити ідеальне фото — таке, що символічно має вмістити весь жах світу. Я зрозумів, що якщо множити й накопичувати образи, то це пропонує інший погляд на масштаб самої теми.
Коли я поїхав до Фукусіми, я зняв тисячу майже однакових занедбаних будівель у зоні відчуження. А під час ковіду зробив близько 13 тисяч фото порожніх вулиць. Тож річ не в тому, щоб створити «вдалу» фотографію — йдеться про безперервне накопичення жахів і ситуацій, які ми переживаємо.
Джерело: magnumphotos.com
Мабуть, це також про щирість із собою — що ідеального, всеосяжного кадра не буває?
Так, і я кажу це студентам. Не намагайтеся шукати ідеал, а завжди забезпечуйте собі вибір. Взагалі фотографія — це не про гарне фото. І навіть не про спокусу чи маніпуляцію глядачем. Частина роботи фотографа — показати людям те, чого вони не хочуть бачити. І для цього потрібно знайти наративні стратегії, які допоможуть відчинити зачинені двері.
Сьогодні, коли повномасштабна війна і геноцид є екстримом людського страждання, центральна увага фотографії спрямована туди. Що зробити, щоб із фокуса не випали інші аспекти людського страждання?
Ви торкаєтеся найважливішого. Людство нетреноване споживати жахи — достатньо відкрити телефон.
Вся моя робота заснована на спробі знайти іншу позицію — як не бути просто спостерігачем, а бодай трохи стати співучасником. А це означає йти туди, куди не варто йти, змушувати людей запамʼятати те, за що вони відповідальні, чого вони не хочуть бачити, або те, що воліють забути.
Усі ми різною мірою несемо відповідальність, але більшість людей не хоче мати з цим справи. Вони просять, щоб їх не «турбували» — іспанською є гарне слово для цього, molestados. Тож так, у моєму розумінні, мистецтво — це про те, щоб змусити кожного замислитися. А не просто створювати красиві форми, покликані зігріти.
Мені відгукуються сучасні розмови про етику в документалках про війну: критика перетворюється на моралізаторство, оцінку етичних меж. З одного боку, це повага до жертв, але з іншого — етичну межу треба розмивати, адже це чесна розмова мовою війни.
Так, абсолютно. Війну треба показувати так, як люди її не бачать. Сьогодні лише здається що зображення війни всюди, але ж насправді через цензуру соцмереж фотографії війни стають однаковими, з однаковою перспективою, кольорокорекцією. Хочеться дати реальний погляд на війну, а не просто стояти за поліцейським кордоном чи за спиною армії.
Дати панорамний погляд.
Саме так. Я хотів відійти від звичної перспективи, яка в нас і так є, — гуманістичної. Так, ці підходи важливі, але цього недостатньо. Це надто зручно — дивитися на людей згори вниз, відчувати жалість, емпатію. Набагато складніше зустрічатися з усіма сторонами цієї реальності.
Що для вас наступне? Я чула, ви працюєте над фільмом.
Так, уже 25 років працюю. Все почалося як 5-хвилинний фільм, а тепер він триває близько 4 годин. Це своєрідне слайдшоу-есе, побудоване на фотографіях 27 жінок, чиї голоси звучать у безперервному войсовері — загалом щонайменше 14 мов. Фотографії — з моєї перспективи, але звук належить їм.
Я проводив інтерв’ю англійською, але записував їхні голоси також і тими мовами, яких сам не розумів — і це було неймовірно. З тими жінками, яких я знімав, ми іноді працювали місяцями, а іноді — роками. Тож переклади я робив пізніше, вже з відстані часу.
Я планую завершити цей фільм протягом кількох наступних років, доки не стало пізно.
Чому пізно?
Тому що я старію, починаю ставитися до часу по-іншому. Не хочу залишати безлад за собою.
Ви подорожували у стільки країн та місць. Чи є щось, що ви не встигли відзняти?
Мене найбільше приваблюють місця, де я ще не був і де я можу бути не лише спостерігачем. Я дуже рідко повертаюся в одні й ті самі локації, бо не хочу капіталізувати власний досвід. Мені комфортніше щоразу починати з нуля — зустрічати ситуацію як вона є, проживати процес.
Це ніби місце тебе застає зненацька — ти не знаєш, чого хочеш. А я кажу, що хочу всього. Я працюю не з досвіду воєнного фотографа, а зі страху, з розгубленості. Що більше я панікую, то сильніше відчуваю страх, що менш впевненим почуваюся, то чутливішим я стаю.