Коли я була в Дніпрі та проходила вулицею Січових стрільців, одна дніпрянка сказала мені, що це «дніпровська Рейтарська», і я миттєво зрозуміла, про що вона. Бо Рейтарська стала символом цілого класу і стилю життя.
Дорогі кав’ярні з недорогим ремонтом, меблями, зібраними на барахолках, і самообслуговуванням мають вищі ціни за фенсі заклади. І хоча кава там справді хороша, дивує інше — ці місця майже ніколи не порожніють. У випадковий вівторок о третій дня в «Каштані» забиті всі столики.
Рейтарська ніколи не мала подобатися всім, бо від самого початку формувалась як альтернатива мейнстримній культурі закладів та дозвілля. Це місце, створене креативним класом для креативного класу.
Зазвичай креативні райони виникають у бідних, занедбаних або небезпечних частинах міста. Туди з’їжджаються студенти, молоді художники й люди з ідеями. Але у випадку з Рейтарською все було трохи інакше. Район Золотих воріт завжди був престижним і туристично привабливим.
Втім, якщо подивитися на Google Street View за 2011 рік, важко повірити, що саме тут згодом сформується один із головних культурних осередків Києва. Білборд і парковка на місці затишного скверу на розі Рейтарської, звичайна пивна на місці кафе «Зиґзaґ».
Усе змінюється з появою «Каштана». Принаймні іншої настільки переконливої точки відліку я не знайшла. В інтерв’ю журналу Noire співзасновник «Каштана» Олег Камлук згадує, що у 2010-х культура споживання кави в Україні будувалася навколо маленьких точок, де людина брала напій та йшла далі. Саме тому в ідею дворика, де можна було залишитись і провести час, тоді ніхто не вірив.
Багато в чому саме успіх «Каштана» сформував сучасний образ Рейтарської. Можливо, завдяки своїй непомітності він і став місцем, де виникла спільнота «своїх людей».
Тут почала збиратися власна міська богема — звісно, не масштабу Монмартру, але зі схожим відчуттям приналежності. І хоча мешканців району часто сприймають як заможних людей, реальність дещо інша. Насправді оверпрайс фільтр і життя в центрі міста часто компенсуються відсутністю машини та орендованою квартирою. Принаймні так було раніше.
Але насправді це просто про різні пріоритети. Якщо говорити про Золоті ворота як район загалом, то його сучасний феномен створила молодь із подібними поглядами та інтересами. Вони не бачать сенсу в автівці, як мінімум вона не настільки потрібна, як старшому поколінню. Однак вони все одно хочуть жити комфортно і добиратися на роботу або на побачення швидко і без заторів.
Недарма чимало досліджень у США — країні, що десятиліттями будувалася навколо автомобіля, — показують, що молоді люди дедалі частіше відмовляються від власного транспорту.
В Україні таких досліджень немає, але на прикладі Золотих зрозуміло, що молодь готова платити більше за оренду, ніж за автівку або таксі. Подібна логіка працює і в багатьох європейських креативних районах: люди живуть поруч із роботою, ходять пішки або пересуваються велосипедом.
У цьому районі справді помітно більше велосипедів та самокатів, ніж деінде в місті. І справа не лише у відносно спокійному трафіку, але й у певному способі життя, який тут сформувався.
Я сама живу на Золотих, і майстерню маю на Золотих. Більшість своїх потреб можу закрити за пів години пішки. Єдине, чого тут справді бракує, — це супермаркетів.
На це часто скаржаться місцеві. Але така проблема зовсім не унікальна — багато креативних районів у європейських містах проходили через подібний сценарій. І назва йому — джентрифікація (процес, коли через зростання цін район поступово стає недоступним для його перших мешканців — прим. ред.).
Подібну долю пережили райони Кройцберг у Берліні та Монмартр у Парижі. Бідні райони заселяє креативний клас. До Монмартру ще в ХІХ столітті приїжджають художники-імпресіоністи. В Кройцберг після падіння Берлінської стіни — студенти, молоді митці та люди ліберальних поглядів. Якийсь час це працює на користь місту і цих районів: зʼявляються нові заклади, культурні події, вулиці наповнюються мистецтвом і політичними рухами.
Cabaret de L'Enfer — кабаре на Монмартрі, засноване в 1892 році та знесене в 1950 році для розширення супермаркету Monoprix
Після культурного успіху такими районами починають цікавитися заможніші мешканці міст. Вони романтизують спосіб життя місцевої богеми, їм подобається атмосфера, естетика й відчуття свободи. Але далеко не завжди вони готові жити так само, як люди, що цю культуру створювали.
Бо, до прикладу, Кройцберг був знаменитим завдяки сквотам: закинутим будівлям, у які нелегально заселялися митці й студенти. Вони жили часто без електропостачання і води.
Багаті містяни так жити вже не хотіли. Тож у районі почали зʼявлятися дорога нерухомість, спортивні зали та вишукані ресторани.
В результаті люди, які перетворили ці райони на культурне явище, вже не можуть дозволити собі тут жити. Вони потроху виїжджають, а разом із ними — той початковий вайб і культура. В результаті колись вільні й творчі райони з часом перетворюються на звичайне дороге гетто.
Дещо подібне відбувається і на Рейтарській.
Велосмугу дедалі частіше використовують як парковку, а сам район приваблює людей, яким подобається його естетика і культурний статус. І це нормально — міста завжди змінюються. Питання лише в тому, чи вдасться зберегти спосіб життя, який колись зробив це місце особливим.
З цієї причини в районі є більша проблема з супермаркетами, ніж деінде в місті. Власникам задорого орендувати простір поруч із преміальними дизайнерськими брендами, через які вартість оренди збільшується.
Насправді Рейтарська ще дуже далека від долі джентрифікованих Монмартру і Кройцбергу. Це досі живий, креативний район, який багато в чому визначає культурне життя Києва.
Але куди дівається креативний клас, коли жити в таких місцях стає занадто дорого?
Насправді він не зникає — просто переїжджає в наступний нерозвинений, недорогий район, який перетворює на «трушний» культурний кластер.
Це вічний цикл розвитку міста. Спочатку творчі люди надають місцю новий сенс, потім туди приходить ширша аудиторія, зростає вартість життя, а згодом культурне ядро переміщується далі. І хоча цей процес триває десятиліттями, він змінює міську мапу.
Можливо, колись Рейтарська теж втратить свою нинішню автентичність, а новий культурний центр Києва виникне зовсім в іншому районі. Бо саме так живуть міста: творчі спільноти постійно змінюють їхню географію.
Тож насолоджуйтеся затишними кутками Рейтарської, створюйте своє, любіть Київ та розвивайте його, а не лише споживайте.