«Фільм про кролячу нору, просякнутий еротичною пристрастю і жахом, що водночас захоплює та збиває з пантелику», — так описує неонуарний трилер Under the Silver Lake американський кінокритик Оуен Глейберман. Стрічка Девіда Роберта Мітчелла, знята у 2018 році, змушує мозок лякатись, дивуватись, обурюватись і захоплюватись. Останнє ще й підкріплене неймовірно стильним візуалом.
З переглядом Under the Silver Lake я фокусувалась не лише на закрученому в ріг складному сюжеті — паралельно очі ловили яскраво оздоблені костюми, насичені кольором декорації та зачіски, картинки, які я кілька років тому зберігала собі на телефон, щоб одного дня повторити [спойлер: цього ніколи не трапилось]. Найменші деталі та найбільші декорації, музика, макіяж, який прикрашав образи акторок, навіть стиль танців у клубі — все немов змушувало мою голову народити думку: «Без сумнівів, фільм був створений десь у 2016–2017 році — я все це памʼятаю!».
Кадр з фільму Under the Silver Lake
І так: кіно — це культурний феномен, що дозволяє побувати в часі, коли тебе ще й на світі не було — або ж повторно відчути на собі період, який вже називають минулим. Ці роздуми надихнули дослідити фільми з погляду стилю. Роботи, представлені в добірці, з головою занурюють у конкретний час та слугують гідами в бажані світи.
Докладніше занурюватись у дослідження щодо кіно як машини часу в конкретну стильову епоху я вирішила з людьми, що дотичні до мистецтв. Експерти отримали запитання «Який, на вашу думку, фільм законсервував дух часу та демонструє особливості певного періоду, а з ним і спільноти?»
Miami Vice, 2006
Соня Вселюбська, кінокритикиня, членкиня спілки FIPRESCI та СКУ
Кадр з фільму Miami Vice (тут і далі)
Розмірковуючи про кіно, що описує епоху, хочеться складати довгі списки фільмів початку нульових — роботи цього періоду наповнені чимось яскравим і водночас тривожним, оскільки диджиталізація набирала серйозних обертів. Вона змінила все, зокрема — кінематограф.
Фільм — унікальний всесвіт, здатний передати переломний момент нової епохи. Це про Miami Vice, дев'яту стрічку Майкла Манна. Адаптація однойменного серіалу про двох поліцаїв, Ріко та Сонні, що борються з наркокартелем, триває 132 гіпершвидкі хвилини. Вони не дають зітхнути ні героям, ні глядачам. Сюжет Miami Vice неможливо вловити — в цьому і є його головна суть. Це неоновий міраж, який рефлексує часові виміри нової епохи.
Є одне легендарне есе, яке описує те, що відбувається у фільмі, одним коротким словом — FLUX (постійна зміна). Автор пише про те, що все у фільмі (стосунки, любов, машини) рухається гіпершвидко — але нічого так і не стає фундаментальним. У цей ритм людство увійшло на початку нульових — FLUX заперечує звичне відчуття часу.
Технологічний колапс розчиняє його, роблячи нестерпним. У цій нестерпності живуть Ріко та Сонні, які не можуть зупинитися, щоб відчути момент, — на це в них просто немає часу (оскільки нова flux-хвиля неминуче накриє їх з головою в наступній сцені).
Хоча фільм з його експресивною візуальною естетикою та дещо пародійною грою акторів може здатися анекдотичним, там є чимала частка серйозності. Вона спрямована на драму виживання в цьому потоці, де єдина надія на порятунок — кохання. Фатальні драми кожного з героїв мають магічну силу вирвати їх із цього нескінченного потоку хоча б на кілька хвилин. Кохана Сонні постійно повторює йому: Time is Luck. Така коротка, дурна і неймовірно трагічна фраза, про яку нам треба пам’ятати в цьому технологічному вирі.
The Great Gatsby, 2013
Роман Тимофєєв, fashion-журналіст, ексредактор ELLE
Якщо казати про фільм, який вплинув своїм стилем на масову культуру загалом і на гардероби людей по всьому світу окремо, то це, безумовно, «Великий Гетсбі» База Лурмана. Герої картини вдягнені у вільне прочитання стилю 1920-х у виконанні Міуччі Пради й Tiffany&Co. Після премʼєри фільму ця гламурна та елегантна естетика ар-деко 2.0 захопила світ: світські події високого рівня, весілля, випускні, дні народження та корпоративи стали проводити «у стилі Гетсбі».
Кадр з фільму «Великий Гетсбі»
Сотні зйомок у глянці, рекламні кампанії брендів, виходи зірок на червону доріжку — все це у 2012, 2013 і навіть 2014 році надихалося цим фільмом. Думаю, в сучасній історії немає співставних за масштабом модного впливу картин.
Спеціально для «Великого Гетсбі» ювелірний бренд Tiffany&Co. занурився у свої архіви та відтворив кольє, сережки та діадеми, що продавалися в 1920-х. Потім ці прикраси можна було купити в головному бутику Tiffany&Co на Мангеттені. Можна сказати, що фільм став великою рекламною кампанією бренду.
Lola Rennt, 1998
Денис Сатановський, кінопродюсер
Обмежений одним фільмом і часом, я вирішив, що буде символічним та водночас іронічним зупинитися на стрічці, яка не тільки розповідає про критичний брак часу, але при цьому дарує другий (і навіть третій) шанс прожити певний момент, обравши інший шлях. Мова піде про експериментальний німецький хіт 90-х — «Лола біжить» Тома Тиквера (або «Біжи, Лоло, біжи»).
Кадр з фільму «Лола біжить» (тут і далі)
1998 рік. Період, коли комп'ютерні ігри поступово захоплювали світ, а кінематографісти масово намагалися перенести їх на великий екран із сумнівним успіхом. У цей час 32-річний німецький режисер Том Тиквер обирає альтернативу: замість екранізації конкретної гри він вирішує побудувати кіно навколо образу дівчини, яка постійно в русі, і відтворити логіку геймплею — перепроходження рівнів та накопичення досвіду для того, щоб кожна наступна спроба прожити певний відрізок часу ставала більш вдалою.
Схожі прийоми вже використовувались у фільмах про часові петлі. Але Тиквер пішов далі, створивши постмодернове та абстрактне кіно. Він вирішив не пояснювати, чому головна героїня тричі опиняється на початку історії, проходячи свій шлях заново, доки не досягне задовільного результату. Цей підхід зламав традиційні наративні обмеження і розширив межі звичного нам кіно, паралельно торкаючись філософських питань протистояння свободи людської волі та детермінізму (філософської концепції, яка стверджує, що всі події у Всесвіті визначені наперед).
«Лола біжить» можна назвати одним із тих фільмів, де в концентрованій формі відобразився візуальний стиль кінематографа 1990-х років. У картині висока швидкість зміни кадрів, а одна сцена може складатися з величезної кількості планів і точок зйомки — все в найкращих традиціях кліпової естетики того часу.
Ще один надважливий елемент, до якого варто звернутися, — музика. Тиквер не просто взяв треки, що вже існують, а першим помістив у стрічку техно-саундтрек, написаний спеціально для фільму.
«Лола біжить» у певному сенсі випередила свій час. Кліпова динаміка стрічки та її структура з поєднанням різних форматів (кольорова та чорно-біла кіноплівки, відео, фотографія, анімація, а також стоп-кадри та кадри, зняті у слоу-моушн і таймлапсом) не лише підкреслюють хаотичність подій. Вони набувають нового значення в нашу епоху.
Сьогодні, коли чимало дорослих виявляють ознаки синдрому дефіциту уваги та гіперактивності, хаотичний стиль фільму здається навіть більш доречним. «Лола біжить» набуває нових шарів сприйняття, резонуючи з особливостями сучасного способу життя.
Стрічка стала однією з найвпливовіших, що зображують Берлін. Тиквер прагнув показати «місто, що захоплює своїм еклектизмом, балансуючи між сучасністю і минулим». Фільм суттєво вплинув на імідж німецької столиці: після виходу «Лоли» Берлін почав сприйматися як молоде, динамічне місто з необмеженими можливостями, приваблюючи туристів своєю незвичайністю та енергійністю.
Mona Lisa Smile, 2003 / Dead Poets Society, 1989 / Pollyanna, 2003
Ольга Штейн, художниця, owner artist-run space thesteinstudio; кураторка та хост подкасту про сучасне мистецтво «hi it’s me stein»
Кадр з фільму Dead Poets Society
Люблю кожен із цих фільмів — світ всередині них мені красивий. Це як із коханням або будь-яким іншим чистим почуттям — це не те, що можна пояснити. Щось про очі, про відчуття поруч. Так і з фільмами. Ця добірка нагадує мені про тонкі речі всередині. Вони роблять мене добрішою, відкритішою.
Szamanka, 1996
Соня Рибка, мистецтвознавиця, комунікаційниця артцентру «Я Галерея»
Фільм Анджея Жулавського «Шаманка» відтворює жорстоку дійсність 90-х і водночас провокує та мовою божевілля розповідає про первісні бажання.
Дія стрічки відбувається в католицькій країні, травмованій комунізмом. Центральними героями виступають антрополог Міхал та жінка без імені. Вона користується псевдонімом «італійка». Наче позбавлена особистості, та водночас вільна, не обмежена рамками, «італійка» ретранслює колективне несвідоме. Двоє коханців, як і все їхнє покоління, не знають свого походження і не мають цілі. Вони рухаються у рваному часопросторі, неначе хворі на тарантизм (розлад, що характеризувався меланхолією, ступором, а також непереборним бажанням танцювати).
Кадр з фільму «Шаманка»
У стрічці затамована жорстокість знаходить вихід — фільм просякнутий небезпекою, яку, ймовірно, відчували всі, хто точно бажав знайти вихід зі звичної, запропонованої владою системи. Мабуть, тому після виходу «Шаманки» в Польщі розгорнувся масштабний скандал — режисера звинуватили в нарузі над християнськими цінностями. Через це фільм вийшов в обмеженому прокаті й демонструвався лише у 2–3 кінотеатрах Варшави. Менше з тим, це не завадило стрічці зібрати майже пів мільйона глядачів у залах.