В українському прокаті все ще можна зловити «Матеріалістів» Селін Сонг — фільм про мізантропку Люсі, шлюбну менеджерку, яка зводить чоловіків та жінок з їхніми парами. Сама ж Люсі порвала зі своїм ексом (але не зовсім) через його матеріальний стан і будує нове «щось» із вишуканим і заможним героєм Педро Паскаля.
Це вже другий повнометражний фільм Селін Сонг. Раніше режисерка класно аналізувала взаємини між колишніми та нинішніми в «Минулих життях». Їх, як і «Матеріалістів», віддано продюсує студія А24. Але цього разу і зірки відоміші (Кріс Еванс, Дакота Джонсон), і бюджет побільше (бо це нью-йоркська історія, знята в Нью-Йорку), і увага більша — через жанр. «Матеріалісти» обіцяли відродити ромком, але класики не сталося. Кінокритики сварять фільм за різне: від банальності теми — до казкових «він зміниться на краще, я вірю» в сценарії.
Кінокритик і ведучий подкасту «Додивитесь у кіно» Юра Самусенко розбирається в проблемах фільму, але й не забуває згадати про хороше. Ось 5 міфів про стосунки та роботу, в яких нас спробували переконати «Матеріалісти».
#1. Люсі недостатньо впевнена у своєму виборі
Головна героїня, яку зіграла Дакота Джонсон, вміє комунікувати з клієнтами шлюбної агенції — хоч і не приховує, що втомлюється від ідіотизму їхніх нереалістичних запитів. Це добре видно в епізодах, знятих у POV-форматі, де Люсі сам на сам спілкується про їхні побажання щодо партнерів. Завдяки цим інтерв’ю глядач бачить, що Люсі не страждає через моральні дилеми у своєму проєкті. Навпаки — їй подобається зводити людей, бо є результат. Втім, десь на середині фільму, коли (спойлер!) одна з її клієнток подає до суду на іншого через сталкінг, Люсі сумнівається у виборі професії.
Чому такий ризик злякав її лише тепер, після стількох років в агенції, яка вже мала стикнутися з подібною проблемою не раз, — загадка. Але цей епізод у сценарії з клієнткою нічого не дає історії — він не змушує Люсі переосмислити себе в професії чи змінити індустрію шлюбних агенцій (це, до речі, був би цікавий фільм). В історії зі сталкінгом Люсі бачить лише загрозу втратити роботу — принаймні на початку. Цей сумнів мав би розкрити героїню, а натомість риє їй яму, в якій глядачу немає місця для співчуття.
Люсі так само не впевнена, чи правильним рішенням було піти від Джона (Кріс Еванс) і чи відповідає Гаррі (Педро Паскаль) її рівню. Та коли вона все ж робить вибір — він ніколи нічим не підкріплений, крім внутрішніх відчуттів. За такими пробілами в сценарії сумно спостерігати. Селін Сонг часто розповідала, що сама працювала свахою, і цей досвід дозволив їй прописати переконливих персонажів. Відкрите питання: переконливих для кого?
#2. Гаррі — лише функція в історії, а не повноцінний герой
Це найбільше розчарування для глядачів, які йшли в кіно через Педро Паскаля. Він з'являється нізвідки та йде в нікуди. Як тільки Люсі дізнається про його бажання змінитися, одразу втрачає до нього інтерес. Здається, Селін Сонг він теж не цікавий, тому після кульмінаційної зустрічі з Люсі ми про нього нічого не дізнаємось. А дарма, бо Гаррі — класний персонаж, який досягає успіхів попри психологічні та фізичні вади (на відміну від головних героїв).
Якщо дослідити його взаємини з грошима, побачимо неодноманітний пласт, в якому, наприклад, Гаррі уникає теми коротких ніг. Так, це вже фантазії, але коли персонажа нещадно викидають із фільму, доводиться додумувати за режисерку. Насправді ж Гаррі — хороший старт для розмови про адекватних багатіїв, а не психопатів, якими переповнені медіа. Образ мільйонера сьогодні асоціюється з Трампом, Цукербергом, Маском, Безосом, а герой Паскаля міг би розбавити це враження навіть з такою короткою появою у фільмі.
#3. Матеріалізм vs скупість
У фільмі є сцена, де Люсі та Джон сваряться через паркувальне місце за $25. Джон вважає, що це дорого, і шукає щось дешевше, Люсі переживає через бронювання в ресторані. Життєва історія, яка може трапитися з кожним по обидва боки барикад. Щоразу, коли режисерка розповідає нам, чому Люсі більше не з Джоном, вона повертається до цієї сцени — героїня не хоче провести решту життя зі скупим чоловіком. Скупим, а не бідним.
Це важливо, бо сама Люсі не значно багатша за Джона. Так, у неї своя орендована квартира, але вона коштує приблизно стільки ж, скільки помешкання Джона та його сусідів. Variety вже підрахували. Саме «матеріалізм проти скупості» — блискучий фокус, на якому Сонг вибудовує історію на початку. Але й ця перспектива не показує змін персонажів. Чому Люсі все ж повертається до надійного Джона, який обіцяє їй зміни? Просто тому, що повірила йому? Це питання залишає багато розчарувань, коли виходиш із зали.
#4. Нью-Йорк — місто для виживання, а не кохання
Промо «Матеріалістів» побудоване на ностальгії за класичними ромкомами — чого тільки вартий старомодний трейлер із закадровим голосом. Але в результаті ми отримали не класику ромкому, а історію про те, як важко здібним хлопцям пробитися в Нью-Йорку. Так, це не зовсім міф, але як же історія кохання? Поки Джон гарує на роботі в кейтерингу і на сцені театру, його суперник Гаррі палець об палець не вдарив, щоб ми побачили його в роботі. Він просто нью-йоркський багатій, який робить кілька дзвінків зранку і вирішує питаннячка.
Як і Джон, Люсі теж складає враження ще тої роботяги. Вона ретельно веде записи клієнтів, присутня на всіх можливих зустрічах і постійно на зв’язку — навіть у позаробочий час (засуджуємо). В результаті героїв чекає не кохання, а вигорання, яке залишиться десь там за кадром. Ця тема висить у повітрі, але до неї чомусь ніхто так і не підкопався. Напевно, тому, що важко уявити обличчя Кріса Еванса й Дакоти Джонсон втомленими.
#5. Джон зміниться
Я щиро вірю, що люди вміють змінюватися. Далеко не всі — можливо, навіть меншість. Але велика війна показала нашу здатність адаптуватися до нових умов, спілкуватися українською та вивчати свою культуру. Проте зміни не обов’язково приходять з екстремальними подіями: часом достатньо терапії, а часом — усвідомлення того, що зміни можуть піти на користь. Коли Джон обіцяє набрати роботи, щоб їм з Люсі жилося добре, хочеться поплескати його по плечу. Бо це не про зміни, а про гучні слова.
Селін Сонг не показує перевтілення Джона — як і причини його трансформації. Велике правило кіно — don’t tell, show — напевно, вилетіло у кватирку, коли Сонг писала сценарій. Повірити Джону на слово, звісно, можна. Але не певен, що потім глядач зможе його на тому слові зловити, бо підуть титри.
Хочеться вірити, що щось трапилося на монтажі й ми побачимо версію з вирізаними епізодами, які допоможуть зібрати пазл. Бо початок цього пазлу складався добре, але згодом загубилися деталі, втратилися мотивації, і «Матеріалістів» нашвидкуруч доліпили до прокатної дати, бо горять дедлайни. Можливо, ця віра така ж наївна, як і обіцянка Джона змінитися.
Про інші фільми A24 Юра та Інна розповіли в «Додивитесь у кіно».